Реферат: Лібералізм в Росії ХІХ ст.

«несвідомий інстинкт народних мас», їхні безпосередні почуття і звички; але духовною силою, що рухає історію, служить свідомість, тому на чолі суспільства повинні стояти вищі класи;

наявність охоронної партії, що відстоює ті загальні начала, на яких ґрунтуються суспільства, а саме — влада, суд, закон;

«історичні початки» народу: для Росії ними завжди були сильна влада — гарант згоди і єдності суспільства (особливо в перехідні епохи корінних перетворень усього суспільного будинку); бюрократія як знаряддя влади, що у Росії потрібно стримувати в межах законності, поставити під контроль гласності й обмежити самоврядуванням; сила корпоративного початку. [9] Для нормального розвитку суспільства помірні ліберали, на думку Чичеріна, повинні розуміти необхідність проведення судової реформи, без якої неможливо ні повага до закону, ні охорона права, прав і порядку.

Чичерін особливо підкреслював, що ні зміна статей Зводу законів, ні зміна декількох адміністраторів не обновлять Росії: «И корінь зла, і засіб лікування лежать не в заснуваннях, не в зовнішніх умовах, а в нас самих. Дійсне завдання полягає... не в зміні людей і заснувань, а в роботі над собою». [10] Тут очевидна сутність консервативного, помірного, лібералізму: здійснення принципу свободи особи не тільки можливо зовні (зміною соціальних, правових і політичних інститутів убік їх демократизації, тобто влади, закону, права), але необхідно і внутрішньо (роботою над собою, розвитком моральності, політичної культури, правосвідомості). Моральне удосконалювання життя може бути також двояким: внесення добра в людські души, моральне виховання й удосконалювання порядку життя, що діють у ньому норм і заснувань.
У промові, присвяченої 100-річчю з дня народження Б.Н. Чичеріна, П. Б. Струве відвів йому особливе місце в історії духовного і політичного розвитку Росії саме тому, що він «представляв у ній саме закінчене, саме яскраве вираження гармонійного сполучення в одній особі ідейних мотивів лібералізму (волі) і консерватизму» (влади). Чичерін, на думку Струве, уперше виявив критерій консервативного лібералізму як приурочення міри і границь до основних ідей і цінностей лібералізму і консерватизму (сам Струве також використовує для обґрунтування ліберального консерватизму аристотелевський принцип «мезотес» — міри). «Ідеї порядку і волі мали для нього однакова чарівність... Історичну позицію Чичеріна можна зобразити так: оскільки він вірив у реформаторську роль історичної влади, тобто в епоху великих реформ. .. він виступав як ліберальний консерватор, борючи з крайностями лібералізму і радикалізмом суспільної думки. Оскільки ж влада стала чинити опір у реакції, Чичерін виступав як консервативний ліберал проти реакційної влади, в інтересах держави відстоюючи ліберальні початки, захищаючи уже здійснені ліберальні реформи, вимагаючи в царювання Олександра III, і особенно энергично... у царювання Миколи II, корінного перетворення нашого державного ладу. Таким чином, Чичерін у своєму духовно-суспільному творінні ніколи не переставав сполучати консерватизм і лібералізм». [11]
На відміну від неогегел’янця Чичеріна в Струве більш складна еволюція філософських і ідейно-дюлітичних поглядів: від ревізії ортодоксального марксизму «зсередини» (одним з перших у літературі європейського і російського марксизму) на основі «складання будинку канто-марксизму», через розчарування в позитивізмі — до метафізики, до «основного іманентного дуалізму» як свого роду підсумкової філософської методології; у політичних поглядах — від лібералізму до ліберального консерватизму, «Основний дуалізм» Струве, що розуміється їм як наявність в історичному процесі одночасно двох рядів явищ, «здатних бути спрямованими з волі якого-небудь суб'єкта», — раціональних і ірраціональних, що виникають стихійно, виявляється скрізь, у всіх сферах громадського життя. Він став орієнтиром у розкритті подвійності, історичної «двохликості» російської державності і російської громадськості (цивільного суспільства), один лик яких завжди був звернений до волі, а іншої — до примуса. [12] «Основний дуалізм» Струве служить йому для аналізу дуалізму волі і влади.
Якщо Чичерін залишив нам свою своєрідну типологію російського лібералізму 6О-х років XIX в., то Струве склав два своїх «списки» видатних ліберальних консерваторів Росії, відзначивши, що інтелектуальна історія вітчизняного ліберального консерватизму йде до XVIII сторіччя: перший його «список»: кн. П. А. В'яземський, чи не першим відчеканивший «формулу» ліберального консерватизму і уперше використовував цей термін, А. С. Пушкін, Н. И. Пирогов, А. Д. Градовський; другий «список»: Катерина II, адмірал Н. С. Мордвинів, «зрілий» Н. М. Карамзін, Б. Н. Чичерін. До цих двох списків можна і потрібно, як це зробив і сам Струве, додати ім'я генерал-ад'ютанта графа И. И. Воронцова-Дашкова (1837 — 1916), що, будучи в 1905 — 1915 р. намісником Кавказу, проводив там «здорову, нейтральну — без тенденційності і поліцейської причепливості» з національно-державної точки зору Росії политику за принципом: ліберальні засоби, сильна влада. [13] Вважаючи А. С. Пушкіна одним з найголовніших фігур у своїх «списках» ліберальних консерваторів Росії, Струве відзначав такі риси світогляду поета, як синтез «національної сили і державної моці» Росії, як цінність «земної сили і людської міці, що схиляється перед нез'ясованою таємницею Божою, як міра власного самообмеження і самоприборкання, як одночасне прозріння в майбутнє й озирання минулого, як абсолютна чуждість надмірності, як синтез Сили і Ясності, Міри і Мірності». [14]

Теоретичною проблемою для Струве, як і для його попередника Чичеріна, був дозвіл «двох проблем духовного і державного розвитку Росії: 1) проблеми звільнення особи і 2) упорядкування державного володарювання, введення його в рамки правомірності і відповідності з потребами і бажаннями населення». [15]

Просліджуючи генезис ліберальної ідеї, сутністю якої є «твердження волі обличчя і невід'ємних прав особистості», в історії соціально-економічних і політико-філософських навчань, Струве відзначає її релігійно-моральне походження (воля совісті — перше слово лібералізму, ідея «особистої відповідальності» як проекція принципу свободи особи на моральну сферу), поступове «наповнення» політико-правовим («ідея абсолютного права, тобто суб'єктивних, невід'ємних природних прав», ідея «права і прав» як «істотний і вічний зміст лібералізму») і економічним змістом у «економічному», чи чистому, лібералізмі («соціологічна і політична істина: власність і економічна воля є основа і палладіум особистої волі у всіх її проявах», ідея «особистої придатності» як проекція на економічне життя принципу свободи особи) і робить висновок про «секуляризацію й ідейному обмирщення» лібералізму в процесі його історичного розвитку. Надію на його відродження в Росії він зв'язує з «відродженням старих мотивів релігійного християнського лібералізму» — ідеєю «особистого подвигу й особистої відповідальності», убраної економічними і політичними правами, тобто з такими рисами національного лібералізму, що у «знятому» виді містять основні принципи християнського, «економічного» і політичного західноєвропейського лібералізму.

Важливим у методологічному відношенні для з'ясування сутності ліберального консерватизму Струве вважав аналіз поняття консерватизму, .яке, на його думку, «є чисто формальне поняття, що може вміщати в себе яке бажаний зміст»; головне тут — «прикріплення» ідеї консервації, ії охорони, до якихось визначених змістів, наприклад, ліберальний консерватизм означає твердження непорушних прав обличчя, тобто прикріплення ідеї консервації (константної ідеї-змісту) до цих прав; демократичний консерватизм є приурочення цієї ж ідеї до початку народовладдя. [16]
Струве не сприймає казенний, офіційний консерватизм, «консервативну казенщину», перейняту раціоналізмом і практичністю, але приймає консерватизм лише як культурно-романтичний ідеал, «консервативну романтику» — світогляд, що для нього означає «зведену в принцип “грунтовність" і усвідомлене шанування батьків», що йдуть до творчості слов'янофілів, а отже, до релігійних, моральних і культурних національних традицій.
Струве з'єднує ліберальне і національне начала, у чому і складається «зближення і злиття», синтез лібералізму (волі і прав особистості, реформаторства) і консерватизму (влади, порядку, наступності, «ґрунту», сильної держави, могутнього «зовні» і «внутрішньо»). У цьому виражається політичне кредо Струве як «національного ліберала» («Я західник і тому — націоналіст. Я західник і тому — державник), що доповнюється позицією і «духом національного європеїзма», зв'язаного з національним будівництвом «Великої Росії». Будівництвом її на загальнолюдських початках не в змісті російської Імперії, а на принципах свободи особи, здорової влади, обмеженої законом, приватної ініціативи, змаганні всіх живих сил нації [17] і найбільше «середнього елемента» — справжнього носія права і прав, волі і власності, земства, партії кадетів, у джерел створення якої стояв Струве, що повинний реалізувати политику національної згоди і цивільного світу в створенні правової конституційної держави.

Зміст ліберального консерватизму Струве розкривається також у його аналізі співвідношення понять «держава» і «нація» — не тільки як політичного інституту, «організації порядку» (держава), «духовної єдності» (нація), але і містичних по своїй істоті, що мають надрозумну і надіндивідуальну природу й у своїй єдності утворюючих «держава як особистість "соборну"», «державність як усенародна єдність, чи соборна особистість народу» і що замикаються у релігійно-містичному почутті патріотизму. Апофеозом етатистських поглядів Струве в традиції ліберального консерватизму є його концепція «Великої Росії», викладена їм у статтях «Скоріше за справу?» (1905), «Велика Росія. З міркувань про проблему російської могутності» (Присвячується Н. Н. Львову) (1908) і ін., [18] де він розглядає зовнішні і внутрішні фактори могутності Росії, умови її економічного, державного і культурного відродження, критерії «нової політичної і культурної національної свідомості», що виражали парадигматику руського ліберального консерватизму.
Таким чином, Струве розробив філолофсько-методологічні («основний іманентний дуалізм суспільно-історичного процесу»), культурно-релігійні (абсолютна самоцінність свободи особи і її прав, їхнє походження від і «замикання» на релігійно-моральних цінностях, триєдність особистості — нації — держави: «держава — особистість «соборна», «державність — усенародна єдність, чи соборна особистість народу») і політико-соціологічні підстави ліберального консерватизму. Сам він розумів його як зближення, злиття, синтез «економічного» чи чистого, політичного і «християнського» лібералізму і ціннісного, духовно-культурного консерватизму, чи, інакше, класичного західноєвропейського лібералізму і цінністно-традиціоналістичного консерватизму «ґрунту» (сильної державної влади і морально-культурних традицій Росії).
Якщо до «охоронного» лібералізму Б. Н. Чичеріна можна застосувати нормативно-методологічний критерій історик-філософського аналізу різних типів лібералізму, зв'язаного з представленнями про «триродість» законів, норм і інститутів гуртожитку, що заохочує волю приватної особи (так чи інакше чичерінський консервативний лібералізм випливає з гегелівської традиції метафізики права), то ліберальний консерватизм П. Б. Струве виявляється «націонал-лібералізмом», що виходить з так чи інакше зрозумілої «субстанціональності» зв'язків індивіда і держави. «Ліберальні міри, сильна влада» — такий політичне гасло Чичеріна; «Росії потрібні: міцно обгороджена воля обличчя і сильна влада, що головує» — таким було політичне кредо Струве. На думку останнього, два гасла поетично виражають «формулу» ліберального консерватизму і щирих патріотів Росії: «нове життя і стара міць».
Історія дореволюційного лібералізму в Росії на прикладі одного з варіантів його національних модифікацій — «охоронного» лібералізму Б. Н. Чичеріна і ліберального консерватизму П. Б. Струве — підтверджує закономірність: чим більше лібералізм зв'язаний з національним самовизначенням і внутрішньополітичними проблемами « типу розвитку, що доганяє,», тим більше він «просочений» ідеями консерватизму. Струве писав: “Те, що в новітній час називають імперіалізмом, є більш-менш ясне збагнення того, що держава бажає бути і — оскільки держава коштовна для особистості — повинне бути могутньо. Усяка жива держава була і буде перейнято імперіалізмом у цьому змісті.... Якщо під імперіалізмом розуміти турботу про зовнішню міць держави, а під лібералізмом — турботу про справедливість у його внутрішніх відношеннях, то 19 століття і начало 20 століття характеризується тим, що тріумфують скрізь ті держави, у политиці яких найбільше повно злилися і втілилися обидві ці ідеї." ("Уривки про державу" 1908 рік) .Але я думаю, що він дуже невдало вибрав слова для позначення понять, лібералізм це аж ніяк не справедливість, а імперія має ще і внутрішню політику, що як би не головніше зовнішньої.