Реферат: Життя та діяльність М. П. Драгоманова

Мету перебування за кордоном і напрям своєї діяльності Драгоманов сформулював у журналі «Громада». По-перше, це дати матеріал про Україну, по-друге, шляхом висвітлення прогресивної політичної думки, в тому числі західноєвропейської, сприяти утворенню політичних гуртків в Україні. Тобто зв'язок України з Європою повинен стати двосто­роннім. Важливо було надати українському рухові загаль­ноєвропейського звучання, домогтися його підтримки в світі. 11 травня 1878 р. він виступив на літературному конгресі в Парижі з доповіддю «Література українська, проскрибована урядом російським». Розповівши про багатство української літератури, Драгоманов висловив надію, що «конгрес не за­лишиться байдужим до наших скарг і знайде спосіб допомогти». Водночас він енергійно підтримував слов'янські народи, що виступили проти панування Туреччини. Вагомим для по­пуляризації ідей українського руху стало знайомство Драго­манова з одним із провідних європейських соціал-демо­кратів — Е. Бернштейном.

Але найважливішою справою була видавнича й публіци­стична діяльність. Протягом 1878—1881 рр. виходять п'ять номерів журналу «Громада», який став .для України тим, чим «Колокол» Герцена для Росії. У виданні Драгоманову надавали допомогу С. Подолинський, М. Павлик, дружина Людмила (завідувала експедицією журналу). Якраз у «Громаді» з явилася політична програма українського руху з ви­могою повної самостійності спілки вільних громад України. Драгоманов, по суті, сам редагує ще один журнал — «Вольное слово» й публікує статті, присвячені боротьбі проти са­модержавства, розвиткові української літератури та освіти. Аналізуючи державний бюджет Росії, він зазначав, що в привілейованих школах на кожного учня витрачають 1000 крб. на рік, а в народній — 4 коп. Його дослідження були спрямовані в русло історичних традицій українського наро­ду. Не поділяючи поглядів П. Куліша, який вважав козаків лише «розбишаками», Драгоманов доводив, що козаччина за своїм устроєм наближалася до вільних європейських дер­жав.

Він тісно спілкувався з російською еміграцією, членами «Народної волі», «Чорного переділу» та інших народницьких організацій, критикуючи їх, зокрема в статті «Малоруський інтернаціоналізм», за нехтування національного питання та великодержавний шовінізм. Докоряв і молодим українцям, котрі вступали до російських революційних організацій, бо вважав, що соціалістичні партії розумітимуть і обстоювати­муть потребу народу, якщо будуть національними.

Видання «Громади» й статті Драгоманова у «Вольном слове» привернули увагу всієї Європи. А тим часом його сто­сунки з українським рухом у Росії складалися значно гірша Радикалізація поглядів Драгоманова, з одного боку, й наступ реакції в Росії — з другого, привезли до припинення фінансування Київською громадою журналу Драгоманова, пізніше й до відкритого розриву між ними. Але він зберіг добрі стосунки й листувався з М. Лисенком і М. Старицьким, з яким був знайомий з часів навчання в Полтавській гімназії, а відтак у Київському університеті.

Відтоді Драгоманов розраховує лише на підтримку українського руху в Галичині, хоч не втрачає надії на ево­люцію наддніпрянських діячів. 1886 р. він публікує статтю «Напередодні нових смут», де висуває ідею створення укра­їнської радикальної партії. Ідея ця знайшла широку під­тримку серед галицьких українців, які були готові до відкри­тої політичної боротьби за права українського народу.

Останній період життя Драгоманова пов'язаний з Бол­гарією. 1888 р. в Софії було засновано Вищу школу, яка пе­ретворилася на університет. Туди й запросили його 1889 р. професором кафедри загальної історії. Вихованці Драгома­нова згодом стали відомими болгарськими вченими. Одно­часно він редагував науковий «Сборник за народни умотворения, наука й книжнина».

Не забував і Україну. Велику увагу приділяв Галичині. Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р., публікував у друкованому органі цієї партії «Народ» свої статті. Пізніше співробітничав у заснованій І. Франком газеті «Хлібороб», написав передмову до його книги «В поті чола».

Працю Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу», написану ним за кілька років до смерті, можна вважати заповітом науковцям у галузі до­слідження української історії. В ній він закликав співвітчиз­ників боротися разом з іншими народами проти самодержав­ства, за свободу й децентралізацію суспільно-політичного життя.

Помер М. Драгоманов 2 червня 1895 р. в Софії. Дружина вченого і син Світозар брали активну участь в українсь­кому русі. Його справу продовжила й небога, видатна українська поетеса і політична діячка Леся Українка. Вже наступного року після смерті Драгоманова вона заснувала соціал-демократичний гурток у Києві.

Наукові дослідження цього видатного українського істо­рика, літературознавця, фольклориста, економіста й філософа не лише стали надбанням тогочасного українознавства, а й мали поштовх подальшому розвитку української суспільно-політичної думки. Його ідеї, як уже зазначалося, виявилися прийнятнішими на галицькому грунті, хоч зазнали їхнього впливу і діячі Наддніпрянщини, яким у роки національно-демократичної революції довелося розбудовувати державу.

Творчий доробок М. Драгоманова не однаково оцінюєть­ся різними представниками української політичної думки. Його доктрину різко засуджував Дмитро Донцов, один з ідеологів українського націоналізму. А проте соціалізм Драгоманова, його орієнтація на народні маси й співробіт­ництво з прогресивними силами всіх націй були чи не єдино можливими орієнтирами в умовах невисокої куль­тури населення та відсутності української політичної еліти. Це був закономірний етап у розвитку українського націона­льного руху.

Плідна й багатогранна діяльність М. Драгоманова зали­шається взірцем служіння (в його ж таки розумінні) українській нації. А сам він належить до грона тих, хто став сіллю землі української.

Михайло Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і прямувань, широкого діапазону практичної дії. Студент-викладач недільної школи, доцент університету св. Володими­ра у Києві, видавець безцензурних українських видань у Женеві, про­фесор Вищої школи у Софії — між цими офіційними віхами біографії вченого місяці й роки напруженої праці над собою, заглиблення в історію власного народу і народів Європи, прагнення осмислити шля­хи людської цивілізації й на підставі цього намалювати ясну перспек­тиву творчого саморозвитку України.

В основі його невтомного творчого і громадського життя було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів — у сотнях статей, наукових розвідок, листів. Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузь­ких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки «Исторические песни малорусского народа» (у співавторстві з В. Антоно­вичем), «Нові українські пісні про громадські справи», «Малорусские народные предания», «Політичні пісні українського народу XVII— XIX ст.» та наукові студії поставили його врівень з європейськими ученими того часу; оригінальний літературний критик та історик рід­ного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених, який весь час слугував зміцненню зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною та Європою,— такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність Михайла Драгоманова. «Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше по­рушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння,— на думку І. Франка,— найліпше характеризує нам самого Драгоманова» (Михайло Петрович Драгоманов. 1841—1895. Єго юбілей, смерть, автобіогра­фія і спис творів. Зладив і видав М. Павлик. Львів, 1896. С. 27). І на­віть досліджуючи грецьку чи римську історіографію, старі хартії вольності — конституційні свободи Англії чи Швейцарії, історичні пісні, вчений прагнув використати політичний, морально-етичний досвід попередніх епох та інших народів для просвіти українців, для впрова­дження в їхньому житті здобутків цивілізації. З іншого боку, спосте­реження над сучасним громадським життям у Драгоманова постійно контролюється історичними знаннями. Ерудиція історика у нього мо­гутньо підпирає талант і пристрасть публіциста, факти завжди подані через особистісне сприйняття, авторитет наукової істини і моральність засобів її утвердження для нього самоочевидні. Можливо, завдяки цьому він ніколи не підладжувався під загальноприйняті погляди, не говорив підхлібне ні з друзями, ні з ворогами, не прагнув бути «мод­ним», не вмів бути гнучким у поведінці навіть зі своїми спільниками. Як свого часу Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу рідного народу, так і Драгоманов у 73—90-х роках минулого століття підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та теоретичних узагальнень тощо. Власне, Драгоманов-українець невіддільний від Драгоманова-європейця. Це тип українського вченого-енциклопедиста, що знайшов своє яскраве продовження у могутніх постатях — І. Франка, М. Грушевського, В. Вернадського, А. Кримського.

Глибина інтелекту вченого, об'ємність його доробку, і досі малознаного у широких наукових колах, максималізм у судженнях чимало спричинилися до того, що його критикували і справа, і зліва. Почи­наючи з кінця 20-х років і аж до недавнього часу його вважали одним із ідеологів буржуазного націоналізму. Тим часом Д. Донцов, маючи на увазі послідовні федералістські погляди вченого, безапеляційно від­кидав будь-яку його причетність до ідеї вільної України. Не вносили ясності і, здавалося б, взаємовиключні оцінки І. Франком позиції Драгоманова у взаєминах з ним особисто і галичанами, висловлені на початку XX століття. У радянський же час, незважаючи на окремі об'єктивні дослідження спадщини М. Драгоманова (зокрема І. Романченка, О. Лисенка, М. Бернштейна, Р. Іванової, П. Федченка, В. По­важної та ін.), панувало поверхово-усереднене тлумачення праць уче­ного, завжди кориговане в негативний бік гостро тенденційною ленін­ською оцінкою монографії «Историческая Польща й великорусская демократия». Праці ж Б. Кістяківського чи М. Шаповала, І. Лисяка-Рудницького чи Е. Горнової були відомі лише поодиноким дослідникам. А хронічна відсутність більш-менш повного зібрання наукових студій вченого лише стимулювала позірну легкість оцінки його до­робку, що, зрозуміло, не вписувався а якусь єдину зручну формулу (чи то націоналіста, чи то соціаліста...). Бо маємо перед собою, образно кажучи, гірський хребет із численними вершинами й долами... А в горах, як відомо, чим більше піднімаєшся і стежиш за органічними, іноді несподіваними переходами рельєфу, тим більше відкривається захоплююча перспектива висотних спостережень.