Реферат: Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Становище у сфері культури в 30 роках

Радянська нота стверджувала припинення існування Польської державне повне банкрутство. Це повинно було означати, що не можна вести війну неіснуючою країною. Деморалізована політична верхівка Польщі не наважилися навіть де-юре оголосити війну СРСР. Головнокомандуючий польською армією Ридз-Смігли видав лише директиву, в якій наказував своїм військам відступати найкоротшими шляхами до Румунії та Угорщини, не вступаючи в ( Червоною армією, за винятком випадків нападу з її боку. Для здійснення походу в Західну Україну було створено Український фронт, командування якого призначено маршала Семена Тимошенка. Радянські війська 17 вересня ( вступили в Тернопіль, Збараж, Рівне. Наступного дня — в Луцьк, Стані Галич, 22 вересня — у Львів, 24 вересня — Дрогобич, 26 вересня — Самбір та Яворів, 27 вересня — Старий Самбір. Після 12-денного маршу і коротких боїв з окремими польськими частинами Червона армія вийшла на Західний Буг і Сян, де й зупинилась.

Між СРСР і Німеччиною 28 вересня був підписаний договір про дружній кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу СРСР відійшла і більшість територій Західної України (окрім Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини), натомість, за пропозицією Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу перейшов до Німеччини. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. Кордони СРСР посунулися на захід на 250—350 км.

Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття до палкої підтримки. Відразу почалася масова втеча на Захід польських офіцерів, вищих державних службових функціонерів політичних партій та ін. І хоч були серед них ті, хто виїжджав з єдиною метою з'єднатися з рідними, хто не бажав стати мимовільною жертвою воєнного конфлікту, більшість з них штовхала за кордон ненависть до Радянського Союзу й усвідомлення небезпеки можливих репресій. Проте основна частина інтелігенції залишилась і зайняла загалом вичікувальну (з різними відтінками) позицію, сподіваючись на мирне співжиття з новою владою.

Підтримку прихід радянських військ одержав насамперед серед незаможних верств населення. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців радянське керівництво вміло використало привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості, під якими здійснювався похід Червоної армії. Тому в багатьох місцях червоноармійців зустрічали хлібом і сіллю, а в окремих містах і селах були зроблені навіть спеціальні вітальні арки, прикрашені квітами, прапорами, лозунгами. Американський професор польського походжен­ня Ян Гросс зазначає: "В хуторах, селах і містах Червону армію вітали більші чи менші, але в будь-якому випадку помітні дружньо настроєні натовпи. Вони складалися з молоді білоруської, єврейської й української національності. Люди зводили тріумфальні арки, прикрашені червоними або жовто-синіми прапорами, часом закидували війська квітами... вітали хлібом і сіллю". Дізнавшись про вступ військ СРСР у Західну Україну, чимало місцевих активістів, насамперед колишніх членів Комуністичної партії Західної України, створювали загони робітничої гвардії і сільські дружини, роззброювали поліцію, усували від влади представників польської адміністрації, в окремих місцях організовували нові місцеві органи влади — ревкоми.

Ці та інші заходи, спрямовані на утвердження народного самоуправління і правопорядку, підкріплені проукраїнськими жестами радянської військової адміністрації, не могли не викликати прихильної реакції західноукраїнського загалу. У Львові 26 вересня відбулась нарада представників українських культурно-освітніх організацій і товариств, які привітали дії уряду Радянського Союзу. Ще раніше, 24 вересня 1939 р., про свою готовність співпрацювати з новою владою за умови збереження основних осередків раніше організованого культурного та економічного життя українців заявила на зустрічах з офіційними військовими і цивільними представниками СРСР делегація галицьких політиків на чолі з Костем Левицьким.

Включення Західної України, Північної Буковини та Південної Бессарабії до складу УРСР.

Ще не встановивши повного контролю над Захід­ною Україною, радянське керівництво приступило до юридичного оформлення її нового статусу. Детально розроблений план дій в цьому напрямі був затверджений 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) під головуванням Сталіна. Цей план передбачав скликання 26 жовтня того ж року у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про входження Західної України в СРСР, про характер нової влади, про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіскацію поміщицьких земель. На засіданні були визначені: день проведення виборів, норма представництва (1 депутат на 5000 виборців), інші організаційні заходи виборів, а також повністю узгоджений порядок денний Народних Зборів.

Початок реалізації задуманого Сталіним і його оточенням поклала постанова ЦК ВКП (б) від 1 жовтня 1939 р. "Про питання Західної України і Західної Білорусії", яка визначила відповідальними за проведення Народних Зборів воєводські, міські й повітові тимчасові управління, що вже за участю уповноважених ЦК КП(б)У замінили на місцях ревкоми і взяли на себе функції нових органів влади. 4 жовтня Львівське тимчасове управління звернулося до Луцького, Станіславського і Тернопільського тимчасових управлінь з пропозицією скликати Народні Збори Західної України. Постановою Військової Ради Українського фронту 5 жовтня був затверджений склад комітету з організації виборів, а наступного дня — положення про вибори, призначені на 22 жовтня.

В ході передвиборної кампанії майже щодня організовували мітинги та збори населення, на яких промовці одноголосно висловлювалися Західної України з радянською Україною. В більшості випадків почуття робітників, селян, представників творчої інтелігенції були щирими і їх промови відповідали думкам і настроям переважної частини мешканців українців, які жили ідеєю соборності України. Інша справа організатори передвиборної кампанії, які свідомо використовували ними же пробуджений ентузіазм і піднесення для забезпечення потрібних результатів.

За офіційними даними, в голосуванні взяли участь 92,8 виборців з яких 90,93% віддали свої голоси за заздалегідь підібраних кандидатів. Переважну їх більшість (92,2%) становили українці.

Водночас голосування засвідчило неоднозначність ставлення різних соціальних та національних груп до перемін, зумовлених вступом Червоної армії. Не з'явилося або голосувало проти понад 700 тис. осіб, 925 бюлетенів визнано недійсними. За умови безальтернативи кожному з 1495 виборчих округів було зареєстровано лише по одному кандидатові) 11 депутатів так і не було обрано.

Незадоволення викликав і сам спосіб, у який відбувалося скликання Народних Зборів, що виключав будь-яку можливість передвиборної кампанії різних політичних сил, а також відсутність справді таємного голосування. На місцях було зроблено все, щоб не допустити головне реєстрації як можливих кандидатів до Народних Зборів колишньої політичної еліти. Показово, що серед 44 офіційних лозунгів якими проходила передвиборна кампанія, були й такі: "Тільки одна партія більшовиків вірна інтересам трудящих всього світу!", "Трудящі Західної України, ведіть жорстоку боротьбу проти всіх буржуазних партій, запеклих ворогів трудового народу!", "Пепеесівці, бундовці, сіоністи поалейціоністи, бундовці — приспішники поміщиків, капіталів, панів — зрадники інтересів трудового народу."

Тож не випадково, що серед зареєстрованих кандидатів налічувалося 98 членів ВКП (б) (тобто громадян СРСР), 81 представник інших партій, решта 1265 осіб — безпартійні. Показово і те, що внаслідок відповідного добору кандидатів серед обраних до депутатів особи з вищою освітою становили лише 5,2%, середньою – 20,6%, тоді як з початковою — 72,6%, неписьменні — 1,6%.

На характер виборів наклали відбиток надзвичайно передвиборної кампанії (на весь процес висування і реєстрування відводилося лише чотири дні: з 14 по 17 жовтня) і недостатня обізнаність з правилами голосування. Було чимало випадків, коли виборці бойкотували вибори. Проте все це істотно не вплинуло на загальні покази організаційного забезпечення виборів до Народних Зборів партійно-державного керівництва, наслідок цієї акції був передбачений.

Відповідно до розробленого сценарію Народні Збори Західної України відбулися 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, одноголосно проголосували про встановлення радянської влади на всій території Західної України возз'єднання з радянською Україною, про націоналізацію промисловості, про конфіскацію поміщицьких і монастирів рішеннями Народних Зборів було розв'язане питання про державний устрій Західної України.

Позачергова сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 року подала заяву Повноважної комісії Народних Зборів, прийняла закон про вхід Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Тодішній секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов у своїх мемуарах згадував: "Я весь цей час у Львові і організовував цю роботу. Коли відбувалося засідання народних депутатів, я сидів в ложі і спостерігав. Я гордився тим, що від початку до кінця знаходився в західних областях і організував всю справу". Показово, ще 25 жовтня на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У була затверджена редакційна колегія Народних Зборів, а партійні працівники відповідали за видачу перепусток їх делегатам. Таємний протокол пакту Молотова — Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв'язати питання про передачу Росії Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний несподіваними успіхами гітлерівських військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних регіонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод розподіл сфер впливу. Молотов 23 червня 1940 р. звернувся до німецького посла в Москві з заявою, в якій вказував на неможливість зволікання з арабським питанням. В заяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину, що обґрунтовувалося низкою обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це стало несподіванкою для Німеччини, оскільки в даному протоколі пакту питання про Північну Буковину не ставилося. Проте незважаючи погіршення відносин з СРСР і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям, Німеччина погодилася на територіальні уступки. Останні повинні були переконати Сталіна в тому, що саме він, а не Гітлер є стороною, що виграла в цьому непересічному тасуванні різних територій.