Реферат: Господарство в України на рубежі 1980-1990 рр

Розвиток господарства як І раніше мав індустріальне спряму­вання, і в цьому напрямку Україна досягла значних успіхів. Так, на початок 80-х років республіка давала понад 50% загальносоюз­ного виробництва залізної руди, понад третину чавуну, сталі, прокату, понад 25% видобутку вугілля. У республіці випускалось 97% вугільних комбайнів, 52,3% вантажних магістральних ваго­нів, 33,2% турбін, 24,7% тракторів тощо. Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася ціла низка проблем, у тому числі проблема якості промислової продукції.

Уповільнення темпів економічного зростання та зниження ефективності виробництва вимагали від керівництва СРСР зміни соціально-економічної орієнтації.

Після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС у країні почала здійснюватися нова економічна політика (неонеп), що пройшла у своєму розвитку декілька етапів. На першому етапі нова політика отримала назву «курс прискорення», і була сформульована лише в загальних рисах. Головною метою даного курсу пропонувалась всебічна інтенсифікація суспільного виробництва за рахунок прі­оритетного розвитку ряду сфер: науково-технічного прогресу, структурної перебудови, ефективної системи управління, органі­зації і стимулювання праці.

Ця модель була зовсім теоретично необгрунтована, оскільки зрозуміло, що структурна перебудова економіки неможлива без реорганізації всього господарського механізму/Тому вже через рік термін «прискорення» виходить із користування і замінюєть­ся терміном «перебудова». На початку «перебудови» йшлося про те, що необхідно «перебудовуватися», що «так жити не можна». На жаль, ні у вчених-економістів, ні у політиків чіткого уявлення про те, від якої моделі економічної системи ми відмовляємось і до якої моделі хочемо прийти, не було. Тому весь «процес» ішов не по лінії створення нової економічної системи, а по лінії руй­нування існуючої.

Дванадцята (і остання) п'ятирічка (1986—1990 рр.) виявилася безплідною і, значно випереджаючи всі попередні з марнотратст­ва заради дутих темпів прискорення, з тріском провалилася на півдорозі. Впритул до 1988р. ставилось завдання створення пла­ново-ринкової системи, в якій ринок розглядався як допоміжна торгово-комерційна «прибудова» до планової економіки. Однак з цього нічого не вийшло.

Згідно з рішеннями червневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС з 1988 р. почалося здійснення радикальної економічної реформи. До середини 1987 р. було розроблено і прийнято програму корін­ної перебудови системи управління економікою. Вона передба­чала її соціальну переорієнтацію, структурні перетворення, ре­форму ціноутворення і перебудову фінансово-кредитної системи за загальної спрямованості до регульованої ринкової економіки.

Епіцентром урядової програми, запропонованої в 1989 р. з'їзду народних депутатів СРСР, якраз і було здійснення ради­кальної економічної реформи. Було прийнято пакет постанов, в яких йшлося лише про косметику планової системи управління народним господарством, підвищення ролі Держплану в нових умовах господарювання. «Фундаментальна» підготовка до ринку у цих документах фігурує лише в розумній необхідності його на­сичення товарами.

«Радикальна» реформа була найбезпліднішою із всіх поперед­ніх. У ній не лише не вирішені, але навіть і не поставлені по-науковому питання про непридатність вимірювачів економічного зростання і принципу визначення фонду зарплати за обсягом то­варної продукції, що дало можливість зберегти в інструкціях і методиках усе у попередньому вигляді.

У 1989 р. ці чергові безплідні документи стали теоретичною базою для програми діяльності уряду, обраного новим парламен­том, найближчою метою якої була стабілізація економіки в 1990 р. В Україні 1989 рік був останньою точкою відліку відносної стабільності в економіці, але тільки відносної, а з 1990 р. почався фактичний спад виробництва. Приріст товарів народного спожи­вання було намічено величезний — на декілька млрд. руб. (всього по СРСР — на 60 млрд. руб.). Особливо великі надії покладалися на скорочення воєнних витрат і конверсію оборонних галузей промисловості. Робота зі стабілізації економіки урядом велась дуже активно. Але вже до травня 1990 р. стало вочевидь, що про­грама стабілізації економіки «горить»: темпи зростання виробни­цтва товарів народного споживання у 5 разів, а продуктових — у 10 разів нижчі за намічені.

Саме в цих умовах на горизонті й замаячив ринок. Він приве­рнув увагу керівництва країни як можливість самозбереження, бо кредит довіри до нього з боку народу вже було вичерпано. І обі­цяти більше було нічого.

Після того, як 24 травня 1990 р. на третій сесії Верховної Ради СРСР голова уряду М. І. Рижков виступив з доповіддю «Про еко­номічне становище країни і про концепцію переходу до регульо­ваної ринкової економіки», ринок стартував. Через місяць перед­бачалося підвищити ціни на хліб і хлібопродукти у З рази, а з сі­чня 1991 р. — більшість оптових і роздрібних цін від 50 до 100%, що свідчить про те, що перехід до ринку розпочався з директив­ного підвищення цін у напрямку світових.

Економічний розвиток України на кінець 80-х років характе­ризувався подальшим його погіршенням. Так, середньорічні тем­пи зростання валового суспільного продукту за період з 1986 р. по 1990 р. порівняно з 1981—1985 рр. знизилися з 3,4 до 1,9%; валового національного продукту — з 3,4 до 2,4% відповідно; продукції промисловості — з 3,4 до 3%.

Таким чином, третя спроба прискорення, здійснена М. С. Гор-бачовим (після М. С. Хрущова і Л. І. Брєжнєва), була найпрості­шою за задумом і виявилася найкороткочаснішою. Завдання, пос­тавлені на її початку, залишились невиконаними. Горбачову не вдалося навіть зупинити неухильне погіршення соціально-еконо­мічного становища, а економічна криза в епоху його перебудови іде більше загострилася. Відбулося це тому, що реформа теоре­тично не розроблялась, здійснювалась не комплексно, без ураху­вання вітчизняного і зарубіжного досвіду економічних реформ. Усе це призвело до господарського безвладдя, розвалу народного господарства і розпаду СРСР. Таким чином, Україна починала розбудовувати незалежну економіку, перебуваючи в стані кризи.

3 розпадом СРСР і отриманням незалежності на шлях самостійного як політичного, так і економічного розвитку вийш­ла одна з найбільших колишніх радянських республік — Україна. За виробничим потенціалом І чисельністю населення Україна — друга після Росії держава СНД. На початку 90-х років її населен­ня становило 52 млн. осіб, що дорівнювало близько 18% загальної чисельності населення колишнього СРСР. У 1989 р. в Україні бу­ло вироблено понад 16% загальносоюзного національного доходу. У результаті панування командно-адміністративної системи управління економікою Україна, як і Інші колишні радянські рес­публіки, опинилася в стані глибокої економічної кризи. Катаст­рофічна ситуація в народному господарстві була обумовлена та­кими факторами:

• загальним одержавленням, що призвело до деградації відно­син власності й ліквідації нормальних господарських стимулів;

• деформованою структурою виробництва зі значною мірою мілітаризації;

• викривленням мотивації праці, пануванням соціального утриманства;

• гонитвою за високими темпами зростання радянської еко­номіки.

Немічною і деформованою у господарському відношенні ви­явилася Україна в переддень незалежності.

Останнє десятиріччя XX століття для України можна назвати роками економічної трансформації — складного соціально-еко­номічного явища, в якому дуже важко виявити чіткі й недвознач­ні причинно-наслідкові зв'язки між окремими явищами, діями окремих економічних суб'єктів та їх наслідками. Суть соціально-економічних перетворень у цілому зводиться до того, щоб змінити існуючу економічну систему і забезпечити економічне зрос­тання. Як же відбувалися трансформаційні процеси в українській економіці на рубежі тисячоліть?

Першим кроком на шляху до незалежної української економі­ки було прийняття «Декларації про державний суверенітет Украї­ни» 16 липня 1990 року. Ще перебуваючи в складі СРСР, Україна в такий спосіб заявила про свій намір створення самостійної дер­жави з незалежною і міцною економікою. Практична реалізація цього наміру відбулася з прийняттям «Акта проголошення неза­лежності України» 24 серпня 1991 року.

Одним із головних завдань перехідного періоду є розроблення науково обгрунтованої соціально-економічної політики, тобто прог­рами стратегічних і тактичних дій держави. Без такої програми успішний розвиток економіки будь-якої країни неможливий.

Але в 1991 році перевагу було надано не науково обгрунтова­ним висновкам вітчизняних і зарубіжних учених, а нав'язаній Україні ззовні (під виглядом «новітнього монетарному») політиці реформації типу так званої «шокової терапії», в основі якої лежа­ли рекомендації експертів Міжнародного валютного фонду і Сві­тового банку.