Реферат: Загальна характеристика далекосхідної групи правових систем. Поняття китайського права і філолофсько-моральні джерела його формування. Термін «право»

Далекосхідна група правових систем — це сукупність право­вих систем, в основі формування яких лежать не норми права, а норми моралі, звичаї, традиції. Велике значення приділяється ритуалу.

Далекосхідну групу складають правові системи Китаю, Гон­конгу, Японії, Бірми, Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Ма­лайзії. Китай і Японія вирізняються специфікою морально-ідео­логічного підходу до права, який справив вплив на правові сис­теми інших країн Сходу.

На відміну від континентального, загального і змішаного ти­пів правових систем далекосхідне право віддає перевагу загально-соціальним нормам як зразкам поведінки — нормі-моралі, нормі-звичаю, нормі-традиції. Ними обумовлюється як закон, так і судове рішення. Закон і судове рішення для сучасного розвитку далекосхідної групи правових систем також мають істотне зна­чення. Правда, їх роль іноді є похідною від традиційних норм моралі і традицій.

Далекосхідний регіон у минулому правовому розвитку не за­знав скільки-небудь істотного впливу ні європейських правових систем, ні американської. Однак на цей час держави цього регі­ону активно сприймають правові новації країн європейського та американського континентів, орієнтуються на вдосконалення національного законодавства і використання досягнень інозем­ного права (особливо Японія).

У країнах Далекого Сходу споконвічно панувало філософ­сько-моральне уявлення про соціальне життя як частину при­родного світопорядку. Зразком для устрою суспільства завжди служила гармонія природи. Роль права з його формалізмом і зовнішнім примусом оцінювалася невисоко. Вважалося, що за допомогою права можна встановити початковий ступінь поряд­ку, характерний для варварських народів.

Мета неписаних правил, освячених традицією, полягає у тому, щоб забезпечити соціальну гармонію, при вирішенні конфлікт­них ситуацій надати можливість тому, хто програв, «зберегти обличчя». У країнах континентального і загального права основ­ним результатом застосування права є ясність і недвозначність рішення, в кінцевому результаті однозначно встановлюється потерпіла сторона. У праві далекосхідної групи країн рішення на користь однієї із сторін приймається рідко. Наріжним каме­нем у правових системах далекосхідних країн є компроміс, який досягається без залучення закону.

Поняття китайського права І філолофсько-моральні джерела його формування

Китайське право — це сукупність підтримуваних державою моральних, етичних, релігійних і правових норм, що склалися на основі філолофсько-моральних концепцій даосизму, конфу­ціанства, легізму.

З даосизму (основоположник вчення Лао-цзи, VI ст. до н.е.) була сприйнята ідея про існування «дао» — природного законо­мірного шляху, яким розвивається Всесвіт і якого має додержу­ватися людина. Дао — закон неба, природи і суспільства, який в змозі відновлювати справедливість. Усе неприродне (штучні вста­новлення у сферах управління, законодавства та ін.) вважається відхиленням від дао. Додержуючись закону дао, людина пови­нна не проявляти самостійної активності, не намагатися вдос­коналювати суспільство, державу, закони, а покладатися на дао і повернутися до природності.

Істотний вплив на ідеологію Китаю справило конфуціанство (VI ст. до н.е.). Впливовою ідеологічною течією воно стало від­разу після виникнення, а в II ст. до н.е. було визнано офіційною ідеологією і взяло на себе роль державної релігії. Аж до револю­ції 1911р. конфуціанство залишалося основою офіційної ідеології та зберегло свій вплив і дотепер (у модернізованому вигляді).

Філософське вчення Конфуція (551-479 pp. до н.е.) на від­міну від даосизму полягає в диференціації світу природи і світу людини, утвердженні активності особи, а не її бездіяльності. Відповідно до конфуціанства природний закон — дао, або тіан дао, (божественний шлях) — не управляє безпосередньо світом людини. Світ людини не розчиняється у світі природи, оскільки природа — це ідеальний світ. Людина повинна прагнути до світу природи, до гармонії з нею у своїх думках, почуттях, діях, хоча досягти її ніколи не зможе. З метою досягнення гармонії з нав­колишнім світом природи людина повинна розробити правила «правильної» поведінки (лі). Відповідно до цих правил взаємо­прийнятні відносини становлять основу природної рівноваги.

Для прихильників даосизму всі люди відносно дао є рівни­ми. Конфуціанство виходить із нерівності людей, сутність «пра­вил» правильної поведінки тлумачить залежно від соціального становища кожного в сім'ї, серед сусідів, в офіційній ієрархії суспільства, державі. «Лі» (правило /ритуал/ правильної поведі­нки) визначається для кожної ситуації конкретно — для літньо­го і молодого, управлінця і підлеглого по службі тощо. Воно регулює стосунки між батьком і сином, старшим і молодшим братом, чоловіком і дружиною.

«Лі» являє собою поєднання моральних і правових норм, провідними серед яких є моральні. Для правителів це норми чесноти в управлінні, для підданих — норми моральності у по­ведінці. Основна чеснота підданих полягає у відданості правите­лю, слухняності і шанобливості до всіх «старших». «Мораль шля­хетного мужа (подібна до) вітру; мораль низької людини (подіб­на до) трави. Трава нахиляється туди, куди дує вітер».

Конфуціанство віддавало перевагу морально-етичним нор­мам, а не нормам права та їх примусовому виконанню в судах. Норми права розглядалися як примусові, формалізовані, не здат­ні зважити на все різноманіття чинників, пов'язаних із соціаль­ним становищем сторін.

Звернення до суду тлумачилося як:

1) зневага правилами «правильної» поведінки. «Лі» полягає у неупередженому вирішенні конфлікту через спокійне обгово­рення, а не в акцентуванні уваги на розбіжностях і апелюванні до суду з метою їх вирішення;

2) порушення громадського спокою. Спроба публічно звину­ватити співгромадян у порушенні правил сприймалася як бру­тальність і невихованість, відсутність скромності і готовності піти на компроміс.

Загальне правило управління народом (доброчесне управлін­ня) обґрунтовується у такий спосіб: «Якщо управляти народом через закони і підтримувати порядок через покарання, народ прагнутиме ухилятися (від покарань) і не відчуватиме сорому. Якщо ж управляти народом через чесноту і підтримувати поря­док через ритуал, народ знатиме сором, і він виправиться». При цьому чеснота в тлумаченні Конфуція — це комплекс етико-правових норм і принципів: правила ритуалу (лі), людинолюбст­ва (жень), турботи про людей (шу), шанобливості відносно до батьків (сяо), відданості правителю (джун), боргу (і) та ін. Ця нормативна цілісність містить у собі всі форми соціального ре­гулювання тих часів, за винятком позитивного закону (фа). Не­гативне ставлення Конфуція і його послідовників до позитив­ного закону (фа) обумовлено його традиційно каральним зна­ченням, зв'язком із жорстокими покараннями. Ігнорувалися право як система суворих логічних і формальних норм, судові рішення. Не цінувалися юридичні професії та школи.

Школа легістів (IV ст. до н.е.) стала на шлях обгрунтування необхідності підкорення закону людей — і правителів, і підда­них. На відміну від конфуціанства, яке покладало надії на чес­ноту людини, можливість її переконати і виховати прикладом правителів, легісти відстоювали управління, яке спирається на закони (фа) і суворі покарання. Видатним теоретиком легізму вважається Шан Ян (IV ст. до н.е.). Значною фігурою в справі утвердження і розвитку легізму в Китаї визнаний Хань Фей (ІП ст. до н.е.).

Позаяк конфуціанці вірили в чесноту людини, її здатність узгоджувати свою поведінку з моральними принципами, то ле-гісти вбачали в діях людини тільки корисливі прагнення і вима­гали покарання відповідно до законів. Якщо конфуціанці роз­глядали нерівність і ієрархічну супідрядність у суспільстві як показник його гармонії, то лепети, проголошуючи рівність лю­дей перед законом, вважали за можливе прищепити правильну поведінку суворим покаранням, встановленим у санкціях норм. Замість конфуціанських норм-ритуалів і етичних норм як регу­лятора суспільних відносин легісти запропонували правові нор­ми. Ці норми рівною мірою однакові для всіх. Вони стандартні, непохитні, доступні.

Хань Фей здійснив спробу нового тлумачення основних по­нять даосизму і конфуціанства. Відстоюючи панування закону, він критикував самовладдя чиновників, називав їх узурпаторами, протиставляв їм лепетів — «розумних і обізнаних із законами людей». Вважаючи неприйнятними тяжкі покарання як засіб управління, Хань Фей наполягав на тому, щоб доповнити зако­ни мистецтвом управління, на відповідальності правителів перед законом: «Якщо монарх бажає управляти країною, керуючись законом, то досить обнародувати його і виконувати... Закон не робить винятків... Винні міністри не можуть піти від покарання».

Концепцію довільного саморегулювання світу легісти не сприймали. Вони вважали закон основою регулювання відно­син у суспільстві. При цьому закони повинні змінюватися з ча­сом. Хань Фей стверджував: «Час і закон не розвиваються одна­ково, і нехай старі закони дійшли до нас, однак копіювати їх Не можна».

Кожна із зазначених концепцій (даосизм, конфуціанство, легізм) різною мірою вплинула на правосвідомість китайського народу. Конфуціанство, яке згодом увібрало в себе деякі ідеї своїх опонентів, виявилося найстійкішим і найпоширенішим по країні та переходить із покоління в покоління. Під впливом життєвих обставин послідовники конфуціанства змушені були визнати, що для регулювання поведінки людей потрібне пози­тивне право. Проте закон вони поставили нижче «лі», хоча й не відкинули його важливості.



  • Сторінка:
  • 1
  • 2
  • 3