Реферат: Норма права. Закон в англійській правовій системі. Співвідношення закону і прецеденту. Делегована правотворчість Англії

Збільшення ролі закону не означає зменшення значення су­дового прецеденту як повноцінного джерела англійського пра­ва, а тим більше відведення йому ролі допоміжного джерела. Вважається, що закон, щоб перетворитися не на «паперовий», а на чинний, потребує прецедентів, що конкретизують, характер судових рішень. «Наближення» закону суддями до конкретного випадку відбувається як у процесі його застосування, так і при тлумаченні. Судове тлумачення стає новим прецедентом, яким пов'язаний правозастосовний орган (так звані «прецеденти тлу­мачення»). По суті, норма закону набуває реального змісту піс­ля застосування її у суді.

Отже, закон не можна протиставляти прецедентній системі права. Не принижуючи значення прецедентів, закон «уливаєть­ся» у цю систему, стає її доповнюючою частиною, слугує її вдо­сконаленню і розвитку.

Делегована правотворчість Англії

На відміну від романс-германського типу правової системи, де існує підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона споконвічна відсутня. Не було актів, які видавалися б “у виконання законів”. Традиційним є «делеговане законодав­ство» — делегування парламентом своїх повноважень щодо при­йняття нормативно-правових актів королеві, уряду, міністерст­вам, особливо в таких сферах, як охорона здоров'я, соціальне страхування, приватне судочинство. «Наказ у Раді», який ви­дається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою формою делегованого законодавства. Оскільки парламент пе­редає частину своїх законотворчих функцій відповідному орга­ну, юридична чинність такого роду актів прирівнюється до за­кону. Вони підлягають виконанню всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів. Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно їм скасовані.

На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих органів влади, деяких установ і організацій: англікан­ської церкви, профспілок, різних компаній — залізничних, бу­дівельних, транспортних, газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки поширюються на відповідну територію або обов'язкові лише для членів організації, в якій прийн­яті. Такі акти наближаються до актів правозастосовних органів і є підзаконними.

Юридична термінологія країн загального права

Юридична термінологія країн загального права часто не збі­гається з нормативними поняттями і термінами континенталь­ного права. Англійському праву притаманна стабільність юри­дичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які не­рідко зовсім відсутні в праві країн континентальної Європи або не можуть бути адекватно переведені на їх мову. І навпаки, де­які типові поняття континентального права, привнесені в нього римським правом (батьківська воля, підроблення, непереборна сила, узуфрукт, юридична особа та ін.), відсутні в англійському праві.

Деякі інститути права є традиційно англійськими, наприклад, траст (довірча власність). Крім інституту довірчої власності, анг­лійське право знає спільну власність і загальну власність. Якщо загальна власність ще стикається з романо-германською право­вою системою, то спільна власність — форма суто англійська: ніхто не успадковує за померлим власником, а суб'єктом права є коло власників, що залишилися. Або, наприклад, на відміну від романського, англійське поняття договору містить лише угоди, що колись санкціонувалися позовом. Поняття договору не по­ширюється на дарування, довірчу власність, збереження, що раніше захищалися в іншому порядку. При оцінці конкретних видів неправомірної поведінки загальне поняття «вини» в анг­лійському праві не має свого значення.

В Англії і США існує особлива процесуальна техніка створен­ня і систематизації прецедентів. Ця техніка аж до початку XIX ст. майже цілком захищала ці країни від впливу розвинутої законо­давчої техніки континентальних країн Європи, де створені складні правові конструкції, старанно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені юридичні норми. Водночас досяг­ненням країн загального права є наявність великої і грунтовно розробленої системи доказів, що є результатом багатої судової практики.

Судова система Англії

Поділ між цивільним і кримінальним правом наведений на цій схемі. Королівські суди розглядають виключно кримінальні справи, суди графств — цивільні справи. Проте суд королівської лави як відділ Високого суду правосуддя розглядає апеляції від нижчих судів, предметом вирішення яких є кримінальні справи, а також цивільні спори. Високий сул правосуддя і Палата лордів розглядають усі справи, включаючи апеляції, що надходять із шотландських і північноірландських судів.

У Англії кримінальний суд може примусити підсудного спла­тити штраф як покарання за його злочин і, можливо, оплатити витрати судового процесу. На відміну від Франції, де жертві зло­чину відшкодовується збиток суддею кримінального суду, в Англії жертва злочину подає позов для компенсації в цивільному, а не в кримінальному процесі.

Стандарти, що висуваються до доказів (показань свідків) у кримінальному процесі, є вищими, ніж у цивільному. Той, хто програв справу, ризикує не тільки сплатити штраф, й опинити­ся за ґратами. В англійському праві обвинувачення має довести «незаперечну» вину підсудного, а від позивача в цивільному про­цесі вимагаються докази з «балансу можливостей».

Панування прецеденту обумовило підвищене значення про­цедурно-процесуальних правил. Водночас Англія відійшла від багатовікової традиції змагального процесу в його початковій формі і ввела інститут державного обвинувача, який за своїм розсудом може як підтримувати пред'явлене поліцією обвинува­чення, так і відмовитися від нього.