Реферат: Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина ХУП ст.)

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом зобов'язань. Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення прекосного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої "державної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнялося від "класичних" його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів Великого князівства Литовського, панів чи бенефіціїв, була все ж таки виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього отчинного володіння - привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, можливості потрапити до якого були надзвичайно утрудненими.

Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії ХУ-ХУП ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів — Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замкнутий стан, входження до якого було неможливим. У цьому не могли зарадити ні багатства, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у певній державній системі.

Слід зауважити, що князівська верства не була однорідною. У XV - XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сангушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували маєтку середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.

Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сангупіків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийських, Четвертинських, Корецьких називалися у документах "княжатами головними", решта мали назву "княжат-новітників". Підвалиною землеволодіння "головних княжат" були службові уділи їхніх предків, що закріпилися за даною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього ж таки роду. Отже, "головних княжат" поряд з великою земельною власністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння на відміну від "княжат-новітників", які були власниками отчин — вислуг, наданих свого часу великим князем за межами інших родових угідь. У межах території князівського землеволодіння і князі-общинники, і князі-власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими.

Удільні князі-династи були повними суверенами свого володіння, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані великим князем за протиправні вчинки.

"Головні княжата" не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали інше право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на "княжат-новітників". За "головними княжатами" було закріплене право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів.

Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Великого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характером землеволодіння і певними імунними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів складали бояри, чимало представників яких входили до складу панів -ради і за своїм політичним та економічним впливом поступово зрівнялися з князями.

Середній прошарок бояр-шляхти, або зем'ян, складався з представників військово-служилого стану, які прагнули розширення своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих феодалів. Упродовж всього XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинницької доби, з новим військовослужилим станом. Останній дедалі закріплює за собою цілу низку майнових і імущих прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний привілейований стан — шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.

Після видання Нешавських статутів та Радомського привілею шляхті Польща на початку XVI ст. перетворилася на шляхетську республіку з виборним монархом на чолі. Польська шляхта не лише домагалася певних політичних прав, цілковитої влади над своїми селянами, а й одержала навіть право відмови у "послушенстві" королеві. На початку XVI ст. законодавство у державі перейняв сейм, представництво в якому мала виключно шляхта.

Галицьке боярство опинилося у менш привілейованому становищі, ніж польська шляхта, проте в міру того як верхівка галицького боярства окатоличувалася й полонізувалася, вона одержувала привілеї, які надавали їй дедалі більше прав. Зрештою привілеєм від 1434 року король Владислав III запровадив у Галичині польське право, а великі й середні бояри отримали право шляхетства; дрібне боярство поступово злилось з селянством. У 1435 році галицькій шляхті надали право самоврядування, в Галичині набули чинності шляхетські суди. За сприяння королів католицька церква посіла в Галичині становище державної й привілейованої.

Отже, оформлення шляхти як привілейованого стану та її остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) на середину XVI ст. було в основному завершене.

Одночасно з консолідацією шляхетства як стану відбувалося законодавче закріплення прав і вольностей шляхти. Литовський статут 1529 р. підтвердив усі права, надані шляхті попередніми привілеями, та доповнив їх деякими новими, котрими шляхта фактично вже користувалась. Підтверджувалося правило, за яким шляхтич, що отримав маєток під магнатом був у праві покинути його, забравши своє рухоме майно, а також з дозволу великого князя — розпоряджатися третиною маєтку. Разом з тим статут узаконив поділ привілейованого класу ("стану") на шляхту, яка тримала землі за правом умовного володіння (за службу), і магнатів — князів і "панів", які володіли містами і містечками, величезними маєтностями за вотчинним правом, підлягали юрисдикції великого князя і могли мати свої власні військові загони.

Загальноземський підтвердний привілей від 1529 р. Сигізмунда II Августа гарантував непорушність володіння "отчинами" тим шляхтичам, котрі тримали маєтки під великим князем (або магнатом - паном). Великий князь обіцяв не віддавати шляхетських володінь будь-кому з магнатів.

Досягненням шляхти у Литовській державі було запровадження за Віленським привілеєм від 1565 року повітових шляхетських сеймиків за польським зразком, в яких брали участь місцеві пани і шляхта.

Статут 1565 року закріпив за шляхтою (зокрема на українських землях) законодавчі права і створив організаційне представництво шляхти на сеймах. Запроваджувалися єдині для магнатів і шляхти порядки військової служби, узаконювалося значення Великого вільного сейму, без згоди якого великий князь не мав права встановлювати будь-які державні устави.

Таким чином, реформи 60-х рр. XVI ст. зумовили зріст політичної ролі шляхти, сприяли встановленню режиму "шляхетської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, але й їх родини і весь церковний причт - усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було численним - навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах не раз бувало по дві парафії. Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і просувала на них зручних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, змушена була наближатися до мас.

Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти, або знаходився на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами; 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих, основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку - до їх повного закріпачення.