Реферат: Становлення неокласичної традиції. Кембріджська школа

Отже, Маршалл диференційовано підходив до аналізу динаміки капіталу. Спадання граничної продуктивності капіталу він зв'язував із його уречевленою формою і стверджував, що ця тенденція спо­стерігається в тих галузях і видах виробництва, де природні фактори відіграють велику роль. У технологічно складних галузях обробної промисловості, в яких значну роль відіграє людина, діє закон зрос­тання віддачі капіталу.

Цей принцип, зокрема, визначає різницю між великим і малим бізнесом. Малі підприємці домагаються економії за рахунок набли­ження їхнього виробництва до ринку, невеликого бухгалтерського штату, заміни праці найманих робітників власною. Великі підприє­мці, у свою чергу, мають переваги завдяки масштабам виробництва, спеціалізації праці тощо. У цілому, робить висновок Маршалл, ці взаємні переваги майже врівноважуються.

Аналогічний підхід застосовується і щодо використання знань (інновацій). Головна функція підприємницької діяльності, підкрес­лював Маршалл, — полегшити вільне здійснення великого принци­пу заміщення.

Внесок А. Маршалла у розвиток економічної теорії справді важ­ко переоцінити. Його книга «Принципи політичної економії» є од­ним з найвизначніших творів з економічної теорії за останні сто ро­ків, і її справедливо вважають класичною.

Артур Пігу (1877—1959) — представник кембріджської еконо­мічної школи, один з послідовників та учнів А. Маршалла. А. Пі­гу — автор концепції економіки добробуту. Його концепція розгля­дає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут, що трак­тується як кількість задоволення, котре можна виразити в грошово­му еквіваленті. Розвиваючи свою ідею, Пігу стверджував, що «еко­номічні» причини діють на економічний добробут будь-якої країни не прямо, а через створення й використання об'єктивного додатко­вого економічного добробуту, що його економісти називають національним доходом. Національний дохід, так само як економічний добробут, є частиною загального добробуту, що прямо чи опосеред­ковано зв'язується з грошовим вираженням, є тією частиною об'єк­тивного доходу, що вимірюється грошима.

У книжці «Економічна теорія добробуту» (1924) Пігу розвинув принцип «найбільшого блага для найбільшої кількості людей». Найвищого рівня добробуту можна досягти більш рівномірним роз­поділом доходів, хоча це може негативно вплинути на нагрома­дження капіталу й виробничу енергію.

Виходячи з принципу спадної корисності (який поширюється й на динаміку доходу), що за ним сума задоволення потреб бідних верств населення зростає швидше, ніж зменшується сума задово­лення багатих, Пігу запропонував ідею перерозподілення доходів через активну податкову політику держави. Він обгрунтував необ­хідність прогресивної системи податків, яка передбачає збільшення ставки оподаткування пропорційно зростанню доходу, а також за­провадження значного податку на спадщину. Він проаналізував форми державного втручання в економіку: пряму та опосередкова­ну. Перша передбачає державний контроль над цінами та обсягами випуску продукції, друга — використання податків і субсидій як ін­струментів регулювання економіки. Пігу вважав, що за умов вільної конкуренції достатньо опосередкованих методів, а з посиленням по­зицій монополій в економічному житті виникає необхідність прямо­го втручання держави.

Значну увагу він приділяв проблемі зайнятості населення, яку зв'язував з рівнем заробітної плати і реальним попитом на працю. Якщо номінальна зарплата скорочується повільніше, ніж падають ціни, то зростає реальна зарплата, що веде до збільшення сукупного попиту й випуску продукції. Унаслідок цього зростає зайнятість або, як визначає Пігу, національний дохід — загальний обсяг товарів та послуг, що виготовляються в суспільстві протягом року, тобто та частка матеріального доходу суспільства, яка може бути виражена в грошах, — товари та послуги для кінцевого споживання.

Ральф Джорж Хоутрі (1879—1975), англійський економіст, представник кембріджської школи, теоретичні розробки якого діс­тали не тільки схвалення науковців, а й практичне застосування. Коло досліджуваних ним проблем досить широке — це міжнародна торгівля і трудові відносини; тарифи та оподаткування; гроші та економічна влада. Найбільш відомі його праці «Добра й погана тор­гівля» (1913), «Капітал і зайнятість» (1937). Хоутрі розглядав еко­номічну діяльність у тісному взаємозв'язку з політикою та етикою, владою держави, психологією. Його заслугою було твердження, що багатство й доходи розподіляються між людьми нерівномірно, а це є наслідком індивідуалістичного принципу ведення економіки. Тому Хоутрі вважав, що ідеальною є така економічна система, яка вико­ристовує здатність людини до колективної діяльності.

Економічна діяльність, говорив він, є свідомою діяльністю, і суб'єкт виходить на ринок з конкретною метою — заробити гроші. Прагнення збільшити власний капітал є визначальним фактором економічної поведінки людини, а відтак в центрі дослідження ма­ють бути гроші. Засадним для аналізу багатства Хоутрі вважає по­няття корисності. Він поділяє споживчі блага на два класи: захисні, призначення яких полягає у компенсації психологічних і творчих втрат, зв'язаних із будь-яким видом праці, і ті, які просто дають за­доволення. Для людей з високими доходами характерним є підви­щений інтерес до благ другого класу, що відбиває важливий аспект існування цивілізованої людини.

Основне поняття в системі Хоутрі — це прагнення прибутку. Прибуток є наслідком торговельних здібностей, тобто здібностей реалізувати товари. Збільшення маси прибутку досягається збіль­шенням обороту. Це породжує потребу в оборотному капіталі, який стає важливою умовою ринкових операцій, а звідси виникає необ­хідність і в ринку капіталів. Оскільки найголовніша функція капіта­лу полягає у вирівнюванні функцій попиту і пропозиції придатних для інвестування фондів, гроші опиняються в самому центрі еконо­мічної діяльності.

Хоутрі чітко розмежовує фактори виробництва та отримані на них доходи. Дохід на капітал, за його твердженням, включає премію за ризик. Процент — це винагорода за користування капіталом.

Усю систему понять у Хоутрі пронизано ідеєю кредитно-грошової політики. Наприклад, розглядаючи проблему заробітної плати, він доводить, що грошова політика і ставлення суспільства до прагнення отримувати прибуток є основними факторами, котрі визначають як зайнятість, так і ціни. Грошово-кредитна політика має бути гнучкою; ні надто експансіоністською, ні обмежувальною;

політика високої заробітної плати має забезпечувати пропорційно більший приплив грошей і пропорційно вищі прибутки й ціни. По­літику у сфері заробітної плати і кредитно-грошову політику треба тісно зв'язувати між собою, бо тільки так можна забезпечити гро­шову рівновагу, стабільність заробітної плати й ціни.

Хоутрі належить пріоритет у створенні теорії, яка зв'язує спо­живчі доходи й витрати з економічним циклом. Кредитна система є важливою складовою його моделі, тому що саме приплив грошей з банків для задоволення потреб торговців веде до підвищення дохо­дів. А звідси випливають доходи й витрати споживачів, включаючи чисті інвестиції. Але основного фактора, який стимулює кругообо­рот доходу, потрібно шукати у зростанні споживчих витрат. Це ку­мулятивний процес, що відбивається у зростанні рівня цін.

Хоутрі спромігся ефективно поєднати свою кількісну теорію з рухом рівня цін.

Стосовно негрошових факторів він розглядає їх настільки, на­скільки вони можуть спричинитися до змін у структурі капіталу. Нагромаджені багатства дорівнюють заощадженням за відповідний період. Недостатність заощаджень означає надмірне споживання і в кінцевому рахунку скорочення оборотного капіталу. Розширення капіталу випливає зі сподівань на отримання нормального прибутку. Це процес, за допомогою якого конкуренція вирівнює прибутки в різних галузях.

Намальована Хоутрі картина дій торговців і споживачів нагадує скоріше суто торговельну економіку, а не економіку, в якій великі промислові корпорації мають достатньо власних коштів, щоб не звертатися щоразу до банків.

Економічні потрясіння в концепції Хоутрі спричиняються пере­важно змінами грошових потоків, а не порушеннями процесу виро­бництва. Вирішальні фактори Хоутрі шукає не в галузях, що виго­товляють товари виробничого призначення, а в тім, як банківські процентні ставки зачіпають запаси торговців. Унаслідок зростання грошових доходів підвищується попит на гроші, а це змушує банки збільшувати процентні ставки і тим самим припиняти бум. Спираю­чись на такі міркування, Хоутрі вважав, що за допомогою самих тільки грошових маніпуляцій можна поставити економічний цикл під контроль.