Реферат: Спроби реформування командно-адміністративної системи (1953-1964 рр.)

Все це підтверджує висновок про те, що радянська еконо­міка залежала значною мірою не від грамотних економічних розробок, а від політичних рішень, які постійно змінювались в прямо протилежних напрямках.

В країні здійснювались безрезультатні спроби покращити структуру державного апарату, надати міністрам, директорам підприємств нових прав, чи навпаки, обмежити їх повноважен­ня, поділити існуючі планові органи і створити нові і т.ін.

Таких "реформ" в 1950-1960-х роках було немало, але жодна з них не принесла реального покращення в роботі командної системи.

Як приклад недостатньо продуманої реформи можна навести спробу перебудувати управління за територіальною ознакою (1957). В ході цієї реформи було ліквідовано значну кількість галузевих союзних міністерств, а натомість з'явились територі­альні ради народного господарства, які були пов'язані з військо­вим виробництвом, міністерство оборони, іноземних і внутрішніх справ і деякі інші. Таким чином, була здійснена спроба децент­ралізації управління, забезпечення контролю за господарськими органами знизу, створено умови для комплексного розвитку еко­номіки в межах одного раднаргоспу, скорочення державного апа­рату і зменшення коштів на його утримання.

Реформа здійснювалась в умовах надзвичайної поспішності. ЗО березня 1957 року було опубліковано тези про майбутню реорганізацію, а вже 7 травня на сесії Верховної Ради СРСР прийнято Закон "Про подальше вдосконалення організації уп­равління промисловістю і будівництвом". До 1 липня передба­чалось завершити перебудову управлінських структур. При цьо­му не враховувався той факт, що уже була середина року, і вся економіка працювала за іншими принципами. Всього в СРСР було створено 105 економічних адміністративних районів, в тому числі на Україні — 11.

Перші результати реформи управління були досить успіш­ними. Так, уже в 1958 році, тобто через рік після її початку, приріст національного доходу складав 12,4% (у порівнянні з 7% в 1957 році). Виросли масштаби виробничої спеціалізації і міжгалузевого кооперування, прискорився процес створення і впровадження нової техніки у виробництво. Але, на думку спеціалістів, отриманий ефект — наслідок не лише перебудови. Справа в тому, що деякий час підприємства були "безгоспними" (коли міністерства фактично уже не функціонували, а раднаргоспи ще не сформувались). Якраз в цей період підприєм­ства стали працювати продуктивніше, не відчуваючи ніякого керівництва «зверху". Але як тільки склалась нова система управління, попередні негативні явища в економіці почали по­силюватись. Більше того, з'явились нові чинники негативного змісту: більш жорстке адміністрування, постійно зростаюча "своя" місцева бюрократія, місництво.

Місництво проявлялось, зокрема, в тому, що раднаргоспи на­магались виконувати перш за все планові завдання по випуску тієї продукції, яка вимагалась для власного споживання, і в той же час всіляко відмовлялись від завдань по виробництву про­дукції для інших раднаргоспів.

Ці та інші "вузькі" місця в роботі нових структур управління проявились дуже швидко, але в центрі намагались їх не помічати, і всі недоліки відносили до труднощів перехідного періоду. І хоча зовні нова, "раднаргосігівська" система управління істотно відрізня­лась від попередньої "міністерської", її сутність залишалась по­передньою. Зберігався попередній принцип розподілу сировини, продукції, диктат поставника по відношенню до споживача. Еко­номічні важелі не могли стати визначальними в умовах абсолют­ного господарювання командно-адміністративної системи.

Вся реорганізація, в кінцевому підсумку, не призвела до по­мітних успіхів. Більше того, якщо в 1951-1955 роках промисло­ве виробництво зросло на 85%, сільськогосподарське - на 20,5%, а в 1956-1960 роках відповідно на 64,3% і 30%, то в 1961-1965 роках ці показники почали зменшуватись і склали 51 і 11%.

Таким чином, центробіжні сили помітно послабили еконо­мічний потенціал країни, багато раднаргоспів виявились не­здатними до вирішення великих виробничих завдань. Уже в 1959 р. розпочалось укрупнення раднаргоспів: слабкіші поча­ли приєднуватись до більш потужних. Досить швидко відро­дилась попередня ієрархічна структура в економіці країни.

В результаті цих "експериментів" економічне становище СРСР на рубежі 1950-1960-х років виявилось досить напру­женим, стала більш помітною інфляція. Уряд здійснив спро­бу покращити становище за рахунок трудящих. Першим кроком на цьому шляху була грошова реформа. 31 січня 1961 року в обіг вводились нові купюри. Обмін грошей про­водився у пропорції 10 : 1, в тій же пропорції змінювались ціни і заробітна плата. Фактично була проведена деноміна­ція, тобто укрупнення грошової одиниці країни. Але купі­вельна спроможність нових грошей при цьому продовжува­ла понижуватись.

Наступним кроком було рішення про загальне зниження тарифних розцінок в промисловості приблизно на 30%. Це було викликано тим, що динаміка росту продуктивності праці по країні виявилась нижчою від запланованої. ЦК партії ви­рішив організувати кампанію, направлену на скорочення ви­робничих затрат, що означало скрите пониження заробітної плати робітників. В цей же час була опублікована постанова уряду про підвищення (з 1 червня 1962 р.) цін на м'ясо і м'ясні вироби на 30%, на масло — на 25%. Ці заходи викликали неза­доволення і призвели до стихійних виступів робітників.

Як уже підкреслювалось, одним із головних завдань ре­форм, що розпочались в середині 1950-х років, була відмова від застосування мобілізаційних заходів при вирішенні господарсь­ких проблем. Через деякий час стало зрозуміло, що вирішення цієї проблеми для радянської економіки є неможливим, оскіль­ки економічні стимули розвитку були несумісними з команд­ною системою. Як і раніше, потрібно було організовувати маси людей для виконання різноманітних проектів.

Як приклад можна привести заклик до молоді про участь в освоєні цілини, про будівництво грандіозних підприємств в Сибіру, на Далекому Сході. В квітні 1958 року колектив залі­зничної станції Москва-Сортувальна виступив з пропозицією про проведення щорічних Всесоюзних комуністичних субот-ників. Ці суботники повинні стати зразком комуністичної (без­платної) праці, а зароблені гроші під час суботників передбача­лось переводити до різноманітних фондів.

Ці та інші приклади різноманітних громадських ініціатив незабаром були взяті на озброєння офіційною пропагандою і поклали початок новим мобілізаційним заходам. Після деяко­го піднесення рух за комуністичну працю повернув в русло зви­чайного формалізму, доходячи часом до абсурду. Так, співробіт­ників наукових інститутів, вчителів, службовців різноманітних закладів, студентів змушували виконувати безкоштовно непро­дуктивну працю: підмітати вулиці, працювати на будівництві і овочевих базах, брати участь в збиранні врожаю, де їх викорис­товували як дарову робочу силу. Лікарів зобов'язували після роботи вести прийом пацієнтів за місцем проживання на гро­мадських засадах і т.п. Відмова від таких робіт вважалася ан-тигромадянським поступком і засуджувалась в колективах.

Перетворення в соціальній сфері

Економічна історія була б неповною без вивчення значних зрушень які відбулись на рубежі 1950-1960-х років в соціальній сфері і які зачепили, в першу чергу, міське населення. В квітні 1956 року було скасовано антиробочий закон 1940 року про суворі покарання за спізнення на роботу і прогули, про заборо­ну на зміну місця роботи. У вересні того ж року було встанов­лено мінімум заробітної плати, нижче якого підприємства не мали права оплачувати робітникам виконану роботу.

Але, напевне, основним серед інших був закон про пенсійне забезпечення, прийнятий в липні 1956 року, який зачепив інте­реси мільйонів людей. Розмір пенсій залежав від стажу робо­ти і віку. Чоловіки могли піти на пенсію у віці 60 років при 25-річному стажу роботи, жінки — у віці 55 років при 20-річно-му стажу. Розмір щомісячної пенсії коливався від 300 до 1200 крб. Однак в цьому законі було відсутнє питання про автоматичний вихід на пенсію при досягненні граничного віку. Це, в свою чергу, відкривало великі можливості для чинов­ників вищого рангу (наприклад, міністрів) знаходитись на своїх місцях пожиттєво, хоча їх фізичні і розумові здібності до того часу уже зовсім не відповідали вимогам часу. Поряд з цим значно розширилась система персональних пенсій, які призна­чались "за особливі заслуги перед державою", їх розмір був непорівнянно вищим від загальнодержавних пенсій, з ними були пов'язані різноманітні привілеї при оплачуванні житла, безкоштовному проїзді в громадському транспорті, отримання можливості безплатного лікування в санаторії тощо.

Питання про пенсійне забезпечення колгоспників виріши­лось в 1965 році. Пенсії за старістю стали отримували чоло­віки у віці 65 років, жінки — 60 років, і тільки в тому випадку, якщо вони продовжували жити в своєму колгоспі. Для тих, хто на старість переселився в місто до дітей до настання пен­сійного віку (навіть при наявності необхідного трудового ста­жу), питання про пенсії взагалі не ставилось. Ці люди ніби випадали із сфери соціального забезпечення, оскільки "втра­тили зв'язок із своїм господарством". Розмір пенсій для сільських жителів був визначений у 8 крб., пізніше він зріс до 12-15 крб. Вважалось, що решту коштів для життя люди змо­жуть отримати від свого приватного господарства.

В 1956 р. було прийнято закон про скорочення робочого тижня (з 48 до 46 год.), тобто робочий день в суботу ставав коротшим на 2 години. В роки семирічки робочий тиждень скоротився в середньому до 40 годин. Це означало, що робітни­ки і службовці працювали п'ять днів у тиждень по 7 годин, а в суботу — 5 годин. Пізніше, в кінці 1960-х років, ці п'ять су­ботніх годин розподілили на інші дні тижня, і субота стала другим вихідним днем. Збільшилась оплачувана відпустка жінкам, які були в декреті, з 70 до 112 днів.