Реферат: Поширення кейнсіанства в різних країнах

Аналітичним апаратом моделі Хікса—Хансена з успіхом корис­туються представники найрізноманітніших напрямків сучасної еко­номічної науки.

Інвестиційна теорія циклу стала засадною для побудови неокей-нсіанських антициклічних програм, які зосереджували увагу на ди­наміці капіталовкладень, її регулюванні з боку держави. Типові тлумачення такого регулювання дав Хансен, назвавши два методи боротьби з циклічними коливаннями. Один метод полягає у стабілі­зації безпосереднього обсягу інвестицій, інший — у компенсації коливань приватних інвестицій заходами фіскальної та кредитно-грошової політики.

Неокейнсіанці стверджують, що за сучасних умов цілком мож­ливо обмежувати розмах циклічних коливань, стримуючи зростання виробництва у фазі піднесення та стимулюючи його у фазі рецесії. Органом, здатним це зробити, є держава, що має у своєму розпоря­дженні багато важелів для заохочення приватних інвестицій напере­додні спаду або послаблення інвестиційної діяльності у період «пе­регрівання» економіки.

Значне місце в концепції американських неокейнсіанців нале­жить так званим вбудованим стабілізаторам, тобто автоматичному застосуванню податкової та бюджетної політики для регулювання циклу. На їхню думку, за умов швидкого економічного зростання необхідно підвищувати податки, щоб ослабити функцію «спожи­вання» та стримати інвестиції, а у період спадів, навпаки, знижувати податки та збільшувати витрати, не оглядаючись на дефіцит бю­джету, штучно підтримуючи попит. Одним із факторів, який також повинен сприяти зростанню попиту, є державне споживання, зокре­ма військові закупівлі.

Поруч з неокейнсіанством виникли й інші різновиди теорій держа­вного регулювання, на котрі вчення Кейнса справило значно менший вплив. До них належить передовсім так звана стокгольмська школа. Представників цієї економічної течії неправомірно було б називати послідовниками Кейнса, оскільки ще в 30-ті pp. група молодих швед­ських економістів незалежно від нього дійшла аналогічних висновків.

Під час економічної кризи 30-х pp. Швеція, як і більшість країн світу, опинилася на межі фінансового краху. Витрати на інвестиції почали скорочуватись і згодом зовсім зникли. Рестриктивна грошо­ва політика (обмеження грошових емісій, скорочення кількості грошей в обігу) знизила купівельну спроможність населення і спри­яла зростанню безробіття.

Проте криза в Швеції була менш тривалою, ніж в інших країнах, оскільки структурна перебудова національної економіки на той час уже розпочалася. Нові перспективні галузі промисловості з викори­станням новітніх технологій забезпечили Швеції швидке нарощу­вання економічного потенціалу, і через два роки країна перейшла до експансіоністської політики. 1932 р. на виборах до парламенту пе­ремогли соціал-демократи завдяки дуже вдалій програмі економіч­ного відродження.

Економічна програма шведської соціал-демократії базувалася саме на ідеях стокгольмської школи політичної економії, основними представниками якої були Ерік Ліндаль (1891—1960), Гуннар Мюр-даль (1898—1987), Бертіль Улін (1899—1979), Ерік Лундберг (1902—1987). Їхня теоретична концепція аналогічна висновкам Кейнса. Так само як і Кейнс, шведські економісти були впевнені, що існує ефективний спосіб розв'язання основних проблем економіки. Суть його полягає в тім, що держава повинна втручатися в госпо­дарське життя і проводити активну економічну політику з метою лі­квідації розривів безробіття та інфляції. Основним об'єктом держа­вного втручання є сукупний обсяг попиту.

Е. Ліндаль та Г. Мюрдаль побудували модель грошового обігу, яка демонструвала залежність економічної рівноваги від викорис­тання грошових ресурсів, зокрема від заощаджень споживачів. Б. Улін обгрунтував необхідність державних інвестицій і громадсь­ких робіт як засіб від безробіття. А інший представник стокгольм­ської школи Е. Лундберг побудував спеціальні моделі для аналізу величини розривів безробіття та інфляції.

Розроблену на засадах економічних концепцій стокгольмської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покладено урядом в основу формування економічної політики 30-х pp. Її основні положення базувалися на таких принципах:

сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізм саморегулювання, передовсім грошову сфе­ру; перспективний напрям розвитку — від економіки пропозиції до економіки попиту; соціальна сфера базується на сильній та стабільній економіці, її розвиток регулюється й контролюється державою.

Цю політику проводило і контролювало міністерство фінансів Швеції, що його очолював Ернст Вігфорс (1881—1977). Вігфорс визнав слушність того, що державні інвестиції і громадські роботи можуть підвищити купівельну спроможність населення, зменшити масштаби економічної кризи і послабити соціальне напруження.

Ці ідеї вперше було відображено в проекті бюджету 1933 p., a Гуннар Мюрдаль у додатку до нього подав теоретичне обгунтування нової «антицикл ічної» фінансової політики. Швеція, таким чином, стала першою в світі країною, що обрала шлях активної політики стабілізації.

Іншим прикладом поширення ідей кейнсіанства є програмування капіталістичної економіки, індикативне планування, що набуло роз­витку у Франції, де після другої світової війни державне регулю­вання економіки здійснювалося в широких масштабах.

Французьку концепцію індикативного планування опрацював Франсуа Перру. Не заперечуючи значення ринкового механізму та конкуренції у регулюванні капіталістичної економіки, прихильники концепції індикативного планування переважного значення надава­ли державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни. Основу такого програмування становила система національних рахунків та державних планів індикативного (реко­мендаційного) характеру. Розробку та прийняття національних пла­нів розвитку необхідно здійснювати, на думку Перру, за допомогою узгоджень, компромісів та «соціальних діалогів» різних класів. Така система індикативного планування включала механізм як коротко­строкового (кон'юнктурного), так і довгострокового (структурного) регулювання національної економіки.

Концепція Перру справила значний вплив на практичну реаліза­цію програмування економіки Франції. 1947 p. було прийнято пер­ший п'ятирічний план. Така практика тривала й у наступні роки.