Реферат: Неокейнсіанські теорії економічного зростання

Неокейнсіанські теорії стали розвиватися, долаючи вузькі місця концепції Кейнса. Аналізуючи економіку капіталістичних країн у 30-ті pp., він неминуче мусив виходити з умов її глибокої стагнації. Відтак кейнсіанська теорія була статичною, бо брала економіку у рівновазі, а не у стані динаміки. Вона майже не розглядала довго­строкових, перспективних тенденцій, оскільки була тільки спробою пояснити сучасний Кейнсу стан економіки, з'ясувати умови «повної зайнятості».

У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного роз­витку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання.

Об'єктивною передумовою для появи такої проблеми стали про­цеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли за­хідних економістів високі темпи зростання економіки соціалістич­них країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем». Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму'.

Саме за цих умов і з'являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон'юнктурних умов, визначити загальні фактори еконо­мічного зростання.

Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів на роль держави в регулюванні відтворювальних процесів.

Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, пе­редбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, за­йнятості та національного доходу регулюванням «незалежних змін­них» — схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Хар-род, Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уник­нути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (мо­делі Р. Харрода, Є. Домара).

Із концепції Кейнса безпосередньо випливало абстрактне рівнян­ня, основною ланкою якого було врахування реалізації продукції. Воно передбачало рівновелике зростання виробництва й агрегатно­го попиту як умову динамічної рівноваги. Обов'язкова рівновага за­ощаджень та інвестицій та обов'язкове повернення отриманого до­ходу у процес виробництва призводили тільки до збереження незмінного стану. Призначення моделі Кейнса полягало в тім, щоб змусити економіку працювати на підставі взаємодії тільки існуючих величин, беручи до уваги тільки наявні ресурси. Отже, йшлося більше про те, щоб дати хід тому, що суспільство вже мало. У пері­од Кейнса на передньому плані була тенденція хронічного надлиш­ку капіталу і зв'язана з нею тенденція хронічного масового безро­біття. За цих умов Кейнс акцентував увагу на одному боці інвестиційного процесу — так званому «дохідному ефекті» (відкла­даючи набік його «виробничий ефект»). Зміст «дохідного ефекту» інвестицій полягає у тому, що зростання інвестицій веде до підви­щення доходів, яке збільшує споживацький попит, що, у свою чергу, стимулює збільшення виробництва.

Теоретики економічного зростання — неокейнсіанці — прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обгрунтувати умови стій­кої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, а й «виробничого ефекту», тобто повної зайнятості виробничих по­тужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення та­кої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічно­му аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання еконо­міки (динамічної рівноваги).

Послідовник Кейнса англійський економіст Рой Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варі­ант теорії економічного зростання. «Динаміка», за Харродом, перед­бачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від «статики», що передбачає просте відтворення (або таке зростан­ня, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер). Ха­ррод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населен­ня, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запро­вадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталоміс­ткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.

У статті «Нарис теорії економічної динаміки» (1939), а потім у книжці «До динамічної економічної науки» (1948) Р.Харрод запро­понував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відно­шення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня вели­чина граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константа­ми); заощадження та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність факторів виробництва, не береться до уваги технічний прогрес і т. п.

Рівняння Р.Харрода, яке є найбільш поширеною неокейнсіанською формулою економічного зростання, можна зобразити так:

де Gn — темп зростання валового національного продукту;

S — відношення чистих заощаджень до сукупного доходу, або норма нагромадження;

Cr — маржинальний коефіцієнт капіталомісткості, або відно­шення капіталу до випуску продукції.

Рівняння показує, що темп зростання є прямо пропорційним кое­фіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефіці­єнту капіталомісткості. З погляду тривалої перспективи коефіцієнт капіталомісткості у Харрода — величина постійна за незмінної норми процента внаслідок нейтральності технічного прогресу, тобто фіксується тільки технологічними умовами виробництва. Отже, темп зростання національного доходу, по суті, є функцією лише однієї змін­ної — величини норми нагромадження, або приросту капіталу.

Для забезпечення стійкості темпу зростання виробництва за пов­ної зайнятості, за Харродом, частка доходу (G„0, що інвестується, має дорівнювати частці (5), що заощаджується. У цьому Харрод близький до Кейнса. Проте якщо в Кейнса розмір інвестицій визна­чається граничною ефективністю капіталу (норма прибутку), то Ха­ррод зв'язує ці зміни зі збільшенням населення, технічним прогре­сом та розміром капіталу.

Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш на­очним прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бе­ре початок із тези про стагнацію 30-х pp.

Багато хто із тогочасних західних економістів стверджував, що зростання значення капіталозберігаючих інновацій було одним з факторів, що зробили свій внесок у хронічну дефляцію економік розвинутих країн. Це був розрив з концепцією «ухилу» в бік авто­матизації. У 40-х pp. емпірично виявлена довгострокова стабіль­ність агрегованого показника капіталомісткості зробила економіс­тів більш сприйнятливими до ідеї «нейтрального технічного прогресу».

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що вироб­ляє інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ. Особливість двосекторних моделей полягає в тім, що загальна нейтральність технічного прогресу не передбачає нейтральності інновацій у кож­ному секторі. Технічний прогрес у цілому, показує Харрод, яким би не був його факторозберігаючий характер у секторі, що створює ін­вестиційні блага, є капіталозберігаючим, оскільки він зменшує ви­трати капіталу на реальні капіталовкладення у кожному секторі, на­віть за постійної ставки процента. Дешевші машини, у свою чергу, стимулюють заміщення праці капіталом.

Аналогічно технічний прогрес у секторі споживацьких благ зде­шевлює працю, заохочуючи заміщення капіталу працею. Отже, за­гальна нейтральність, стверджує Р. Харрод, означає або технічний прогрес (без ухилу в той чи інший бік), що здійснюється однаковим темпом на всіх стадіях виробничого процесу; або ситуацію, в якій капіталозберігаючий технічний прогрес у секторі інвестиційних благ цілком компенсується працезберігаючим ухилом у секторі споживацьких благ, залишаючи середню капіталомісткість постій­ною за незмінної процентної ставки.

Р. Харрод відмовився від зауважень Хікса щодо факторних про­порцій та «миттєвості» інновацій, котрі повністю витісняють старі технології. Йому належить класифікація, що спеціально призначена для постійного процесу технічних удосконалень: працезберігаючий технічний прогрес збільшує, а капіталозберігаючий, навпаки, змен­шує показник капіталомісткості, тоді як нейтральний технічний прогрес залишає його незмінним за фіксованої процентної ставки.

Цей висновок Харрода врахував існуючі на той час побоювання, що весь технічний прогрес призводить до зменшення середньої ка­піталомісткості, оскільки перешкоджає зниженню граничного про­дукту праці в міру нагромадження капіталу в часі. Показник капіта­ломісткості виявляється показником темпу інноваційної діяльності;

капіталоозброєність, що не зростає, передбачає компенсацію інно­ваціями зменшення прибутковості капіталу. Проте Харрод зазначав, що працезберігаючі інвестиції, скорочуючи розходження, здатні збільшити граничний продукт праці без збільшення середнього гра­ничного продукту або зниження капіталомісткості. Отже, малоймо­вірно, щоб стійкий потік працезберігаючих інновацій спричинився до стійкого зниження показника капіталомісткості. Відтак тренд по­казника капіталомісткості можна використати для отримання за­гальних уявлень про характер технічного прогресу.