Реферат: Меркантилізм, його розвиток і поширення (15-18 століття)

Водночас Ордін-Нащокін розумів, що торгівлю (зокрема зовніш­ню) в Росії розвинено недостатньо. Причину цього він убачав у бра­ку капіталу, у засиллі іноземних купців, які проникали на російсь­кий ринок.

Головним для піднесення продуктивних сил Росії Ордін-Нащокін уважав розвиток промисловості. Росія, наголошував він, повинна розвивати промисловість не тільки і не стільки для продажу товарів за кордон, скільки для задоволення потреб внутрішнього ринку. Для цього Росії необхідні різноманітні галузі промисловості, і передо­всім залізорудна промисловість, що є основою для розвитку інших галузей народного господарства.

Отже, економічні погляди і практична діяльність Ордін-Нащокіна були спрямовані на те, щоб ліквідувати економічну й культурну відсталість Росії, перебороти засилля іноземного торгового капіталу і створити вітчизняну промисловість.

Найбільш цікавим і своєрідним виразником меркантильних ідей у Росії був Іван Тихонович Посошков (1652 — 1726). Автор зна­менитої «Книги про вбогість та багатство» (1724) походив із оброч­них селян. У різних документах його називають по-різному: то колишнім селянином, то купцем, то ремісником, то служилою лю­диною. Пізніше Посошков очевидно розбагатів, про що свідчить йо­го заповіт, згідно з яким йому належали кілька селянських дворищ, велика кількість землі, два будинки у Петербурзі, навіть кріпаки.

Економічну програму Посошкова викладено в його «Книзі про вбогість та багатство». Вона дуже близька до ідей класичного мер­кантилізму, особливо до ідей Монкретьєна.

Основною лінією цієї програми є всебічний розвиток продуктив­них сил, вітчизняної промисловості, торгівлі, сільського господарст­ва, зміцнення економічної могутності Росії, досягнення її економіч­ної незалежності.

Посошков — великий поборник розвитку в Росії різних ремесел, але він, як і годиться прихильнику меркантилістської теорії, з усіх видів діяльності найбільшого значення надає торгівлі, а з суспільних класів — купецтву. Проте далі Посошков стає більш оригінальним і вимагає, щоб торгівлею займалися не всі, а лише професіонали-торговці, обстоюючи надання останнім монопольного права на тор­гівлю. Він є прихильником виокремлення торговців як певного соці­ального прошарку з тим, щоб їх було оточено особливим державним піклуванням. Представники інших верств суспільства можуть за­йматися торгівлею лише тоді, коли вони ввійдуть до купецького прошарку.

Щодо зовнішньої торгівлі, то лейтмотивом економічної програми Посошкова є «символ віри» меркантилізму — більше продавати й менше купувати. Він був прихильником активного торгового балан­су, стверджуючи, що коли Росія більше продаватиме й менше купу­ватиме, то гроші залишатимуться в ній, а не відпливатимуть за кор­дон. Але Посошков надає цьому меркантилістському аргументу національного забарвлення, кажучи, що Росія може взагалі обійтися без імпорту, а експортувати може багато чого.

Як і всі меркантилісти. Посошков піклувався про збереження і збільшення кількості грошей у країні. Тому він уважав, що завозити з-за кордону слід тільки те, що не виробляється в Росії і без чого обійтися неможливо. Він був категорично проти завезення з-за кор­дону предметів розкошів, називаючи це непотрібною тратою гро­шей. Проте погляд на гроші в Посошкова є досить суперечливим. Його вважають номіналістом, оскільки він стверджував, що гроші створює цар, який може перетворити копійку на карбованець, доста­тньо лише поставити відповідний штамп. Але встановлена царем цінність грошей має силу тільки всередині держави, за кордоном же російські гроші тамтешні купці оцінюють на вагу металу, що в них міститься. Отже, щодо західноєвропейських країн Посошков дотри­мується товарно-металістичної теорії грошей.

У Посошкова немає властивого представникам західноєвропей­ського меркантилізму ототожнення багатства з грошима. Він розріз­няє два види багатства: речове й неречове. Під речовим він розуміє конкретні матеріальні блага та гроші, а під неречовим — «правду», тобто вміле управління державою, добрі закони і праведний суд. Посошков розрізняє також багатство держави (доходи казни) і ба­гатство народу (народне господарство), ставлячи на чільне місце са­ме багатство народу.

Принципи, викладені у творах цих мислителів, знайшли практи­чне відображення у відомих економічних реформах Петра І. Нама­гаючись домогтися економічної незалежності Росії, він рішуче розв'язував це завдання меркантилістськими методами: залучення в країну золота та срібла, форсування експорту, заохочування росій­ського купецтва, розвиток промисловості, у тім числі експортної, будівництво каналів і портів.

Ця політика безсумнівно була прогресивною і відповідала потре­бам Росії початку XVIII ст. Вона мала багато спільного з кольберизмом, але Петро І не обмежувався заохочуванням торгівлі і про­мисловості, а вживав дійових заходів для розвитку сільського гос­подарства.

Певні риси меркантилізму були властиві й українській соціаль­но-економічній думці кінця XVII — початку XVIII ст. Уже еконо­мічна політика Б. Хмельницького (XVII ст.) свідчить про наявність у ній елементів меркантилізму. Вона базувалась на застосуванні принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивезення товарів і обмеження вивезення кош­товностей, установлення захисного мита, пільг місцевим підприє­мцям і купцям. Велике значення мали економічні зв'язки з іншими країнами, довгострокові торговельні угоди. Така політика об'єк­тивно сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу.

Одним із найбільш послідовних прихильників реформ Петра І в галузі економіки, освіти, державного управління став Феофан Прокопович (1681 — 1736) — історик, філософ, письменник, політич­ний діяч, професор Київської академії, а згодом її ректор.

Ф. Прокопович, як і сучасні йому російські меркантилісти, був прихильником активного господарського й торгового балансу. Він уважав, що досягти такого балансу можна лише безперервним роз­витком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення тощо, а також удосконаленням системи державних ор­ганів управління. Він палко підтримував реформи Петра І і вважав їх необхідними для поліпшення господарювання.

Г. Грабянка та С. Величко — ідеологи козацької старшини та шляхетства першої половини XVIII ст. — також надавали великого значення розвитку ремесел, промисловості й торгівлі, поширенню освіти.

Економічна думка України (як і Росії) тієї доби здебільшого від­різнялася від західноєвропейських меркантилістських концепцій широтою й оригінальністю підходу до розв'язання багатьох питань, зокрема суті багатства та його джерел, ролі промисловості в еконо­міці країни тощо.

У цілому меркантилізм (особливо на другому етапі свого роз­витку) мав історично прогресивний характер. Значення теорії «тор­гового балансу» полягало в тім, що вона пропонувала більш зріле та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» справді було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж постійним і надійним, не зв'яза­ним із випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових перево­ротів іще не наспів.