Реферат: Господарство укр. земель у праісторичні часи та в княжий період

В Київській Русі значним було церковне та монастирське землеволодіння. Особливо великим землевласником був Києво-Печерський монастир. Хоча велика Pемельна власність зростала, вона не становила основу економіки, як це мало місце у Західній Європі. На додаток до великих маєтностей існувало значне число малих землевласників. Великі землевласники мали меншу владу, ніж на Заході Європи, вони підлягали законові так само, як інші пюди. Селяни ж мали різний легальний статус: абсолютно вільні, вільні з різного роду обмеженнями, кріпаки, невільники. Велика земельна власність розширювалася за рахунок розорювання цілини, а не за рахунок відбирання селянської землі. Мала або общинна земельна власність переважала в сільському господарстві.

Феодальні тенденції, зокрема щодо маноріальної економіки, стали помітними в кінці XII ст. Посилення уваги до хліборобства було пов'язане із занепадом зовнішньої торгівлі, спричиненого постійними нападами половців уздовж торговельних шляхів Дніпра та занепадом Візантії як торговельного центру пісдя її завоювання хрестоносцями у 1204 р.

Категорії залежного населення.

Більшість населення Київської Русі проживала у сільській місцевості і називалася смердами. Разом з тим є підстави ділити сільське населення на вільних людей і невільних, які знаходилися у власності князя, бояр та інших людей. Зустрічаються відомості про села з челяддю, рабами.

Термін «смерд» (походження нез'ясоване) означає вільний селянин, який займався землеробством, працював у власному дворищі. Проте слово «смерд» вживалося і в іншому, ширшому значенні: воно означало все населення крім князя, всіх княжих підданих. Економічне становище смердів було різним. «Руська Правда» признає у смердів рухоме і нерухоме майно і навіть холопів, що теж належали до майна. Смерди господарювали в основному на своїй землі, що є свідченням їх економічної самостійностІ.

Поруч з цим повноправним і економічно незалежним селянством існувало інше — залежне, безземельне, що працювало на чужій землі і внаслідок своєї економічної залежності було обмежене у політичних правах. Джерела подають нам інформацію про деякі з них.

Ізгої — люди без суспільного становища, що з різних причин вийшли з тієї соціальної групи, до якої належали та не ввійшли до іншої. Вони вважалися вільними, проте не мали власного господарства, часто осідали в чужих дворах, при церквах. Аналогічним було становище сябрів.

Закупи (відомі із «Руської Правди», як наймити) — це люди, які відробляли позичені гроші або наймалися на роботу, попередньо беручи плату. Закупи жили або у дворі пана, або у своєму власному господарстві. Ті закупи, які виконували хліборобську роботу, називалися рільними закупами. Закуп, безперечно, був вільною людиною. Він мав своє майно, рухоме або нерухоме, особисто відповідав за свої вчинки, а не його господар (як за холопа). За незаслужене покарання закупа господар повинен був платити як за вільного. Закуп мав право оскаржити пана перед княжим судом. Однак його становище було дуже хитким і він міг кожної миті опинитися в категорії холопів.

Холопи — це невільники, раби. Причини невільництва «Руська Правда» називає різні: одруження з рабинею при відсутності застереження своїх прав; поступання на двірську службу; банкрутство купця і продаж його майна на конкурсі; втеча чи крадіжка, вчинена закупом; неспроможність сплати судового покарання. Діти холопів також ставали холопами. Та найпоширеніший шлях до невільництва — полон під час війни.

Раби були об'єктом купівлі-продажу. Поступово (починаючи з Х ст.) більшість рабів, крім двірських, отримали земельні наділи і своїм становищем наблизилися до селян.

Міста. Ремесла.

Міста на Русі, як і в усій Європі, виникли внаслідок відокремлення ремесла від землеробства, в результаті скупчення значної кількості ремісників і торгових людей-купців. У VІ-ІХ ст. це були городища — невеликі укріплені поселення. Середньовічні міста України-Русі утворювалися по-різному: були це, найперше, центри племінних союзів. Чимало міст (Галич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир, Холм) заснували князі. Виростали міста із боярських поселень, часто у них перетворювалися окремі села. Найбільше міст виникало на перетині сухопутних торговельних шляхів, а також на берегах судноплавних річок—Дніпра, Дністра, Дону, Волги та їхніх приток.

ХІ-ХІІІ ст. — це період урбанізації Русі і найбільшого розквіту її міст. Літопис «Повість временних літ» нараховує у XIII ст. майже 300 міст. У них проживали 13-15% населення.

Місто, як правило, складалося з кількох частин: власне міста, оточеного стіною, яке називалося ще «дитинцем» і передмістя, що виникло внаслідок нових поселень і в якому проживали ремісники, торговельники, розміщувалися склади, майстерні тощо. Стіни міста були, як правило, дерев'яні, хоча траплялися й кам'яні, з вежами, брамами. Передмістя ділилися на кінці, а кінці — на вулиці. Міські будівлі були дерев'яні, а церкви — кам'яні або дерев'яні. Літопис згадує про будівництво мосту через Дніпро у 1115 р. за князювання Володимира Мономаха. Внаслідок дерев'яного характеру забудови міст, у них досить часто виникали пожежі.

Керівними особами в місті були: в стольному — князь, який тримав біля себе тіуна, в нестольному — посадник, який також мав тіуна; тисячник, сотник, десятник, старости кінців, вулиць, старости для окремих промислів. Крім місцевих жителів, у містах проживали іноземні громадяни: євреї, німці, поляки та ін.

Міста належали державі, церкві та князям. З волі міських урядників чи правителів на міщан накладалися податки та різні повинності. Міста зберігали тісний зв'язок з сільським господарством.

Київська Русь славилася майстрами — ремісниками та їх виробами. Існувало понад 60 видів ремесел. Важливою галуззю ремесла була металургія та обробка заліза. Мала місце спеціалізація ковальської справи. Основна продукція — сокири, серпи, коси, нараменники, лопати, ножі, цвяхи, підкови, замки, ключі, гаки, обручі тощо. Виготовлення зброї та військової амуніції займало провідне місце.

Ливарна справа, центрами якої були Київ, Володимир, Чернігів та ін. міста, досягла значних успіхів, особливо після прийняття християнства. Будівництво церков, соборів, монастирів сприяло виготовленню предметів релігійного призначення, розвитку ювелірного мистецтва. Руські ремісники виробляли прикраси способом чеканки срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення назерні, філіграні, застосовувалась техніка позолоти, оздоблення черню і т. ін.

Успішно розвивалося гончарство, широко поширене і в містах, і в селах. Вироблялася цегла — плінфа, високоякісний будівельний матеріал, з якої будувалися собори, церкви, фортеці та палаци. Високого рівня розвитку досягло склоробне виробництво, обробка дерева, з якого робили все: вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки, колиски, меблі та ін. Добре розвивалися кравецтво і шевство. Та найбільший успіх мали зодчі — будівельники, архітектори Київської Русі.

В організації ремесла визначним явищем була спеціалізація та існування корпорацій, спілок. Так, наприклад, у Києві була спілка візників, що возили дерево з київської пристані, корпорація тесль — «дереводілів» (так їх називає літопис). У таких спілках могли працювати вільні майстри — ремісники чи наймані працівники, чи навіть княжі ремісники — невільники, холопи. Є дані про те, що професійні спілки ремісників називалися на Русі дружиною і були зародками цехів.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесла.

Внутрішня і зовнішня торгівля. Гроші. Фінанси.

У господарському житті Київської Русі важливе значення мала торгівля: внутрішня і особливо зовнішня. Внутрішня торгівля забезпечувала обмін між сільськогосподарськими і ремісничими виробниками. Велася вона переважно на міських торгах, у визначені дні тижня, у більших містах — щоденно. На торгах можна було придбати зерно, хліб, овочі, фрукти, рибу, м'ясо, молоко, сіль, а також ремісничі вироби. В цілому внутрішня торгівля розвивалася повільно.

Зовнішня торгівля була краще розвиненою. Через Київську Русь проходило кілька міжнародних торговельних шляхів, серед яких особливе місце займав шлях «із варяг у греки». Проходив він по Дніпру, його притоках, з'єднував Балтійське і Чорне моря. На цьому шляху виросли великі міста: Київ, Великий Новгород (на Дніпрових притоках: Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород) та ін. Новгородські купці торгували з німцями, нідерландцями. Добиралися до Уральського хребта, де скуповували хутро, шкіри та іншу сировину і збували її в прибалтійських країнах. З вигодою торгували із киянами.