Реферат: Економічний розвиток людської цивілізації в епоху рабовласництва

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттіці, у прибережних районах Греції та в острівній частині Еллади. Тут високого розвитку досягли ремесла і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль. Рабовласники, які були тісно пов'язані з торгівлею і ремеслами (власники майстерень, купці), схилили на свій бік сільське населення (демос), яке гнобили аристократи. У нелегкій боротьбі з родовою аристократією в ряді міст утвердилося демократичне управління. Найяскравішим прикладом такого полісу була Афінська рабовласницька демократична держава.

Аттіка була мало придатна для сільського господарства. Тут здавна розвивалися ремесла й торгівля. У надрах землі виявлено поклади срібла, глини, мармуру. До VIII ст. до н.е. в Афінах правила земельна аристократія, яка жорстоко гнобила вільних землеробів. Від сваволі аристократів потерпали купці та ремісники — багаті, але зовсім безправні греки. На цьому тлі в Афінах точилася боротьба, яка закінчилася певним компромісом для всіх вільних греків. За реформою Соломона (595 до н.е.) анулювалися селянські борги, заборонялося продавати афінян у рабство, а тих, кого було продано, викуповували. Ряд пільг одержали купці й ремісники. Покладено край безоглядній спекуляції аристократією земельними ділянками, обмежено і їх розміри.

Важливим чинником економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона відбувалась у УПІ-УІ ст. до н. е. Основна причина - пошук нових земель, а також усунення з полісів надлишкового населення. Отже, земельний голод у невеличких грецьких державах спричинив утворення численних колоній на островах архіпелагу, в Егейському морі, на південному узбережжі Італії, в Сіцілії, Північній Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів. Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ремісничі вироби, з варварських країн — хліб, худоба, раби.

У IV ст. до н.е. праця рабів стала визначальною як у ремісництві, так і в сільському господарстві. Рабів набирали в основному із негрецьких територій шляхом війни, на ринках. Більшість рабів працювала в копальнях, каменоломнях. Раби супроводжували господарів або їхніх дружин на вулицях. Деяким дозволяли мати сім'ю, зокрема ремісникам, торговцям. Вони сплачували рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Наприклад, з них в Афінах складалася поліція. Жили вони в наметах на території афінських державних установ. Цих рабів використовували на будівництві портів, доріг, храмів. Звільнення рабів було рідкісним явищем. їх становище в цілому було надзвичайно важким.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого розвитку. Економіка Еллади щоправда відзначалась нерівномірністю. Ремесла і торгівля розвивалися в незначній частині країни, у більшості ж переважало сільське господарство. В IV ст. до н. е. греки дещо вдосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково вводять трипілля, удобрюють поля вапном, застосовують борону із дерев'яними зубцями, молотильну дошку і коток. З'являються наукові трактати по сільському господарству (Феофраст).

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували в їжу, в парфумерії, для світильників. Олія - головна стаття експорту. Вивозили греки й вино в Єгипет, Італію та Причорномор'я.

Ремісники працювали в основному в невеликих майстернях по 3-12 чоловік. Були й більші, де кількість працюючих досягала 30-100 чоловік. Знаряддя праці були примітивними. Раб виготовляв виріб з самого початку і до кінця. У майстернях була зайнята і деяка кількість вільних людей, переважно збіднілих селян. Професії скульптора і архітектора були надзвичайно популярними. Вільні ж ремісники працювали окремо із своїми сім'ями.

Значне місце в господарстві Греції займала виплавка металів. У рудниках, іноді глибиною до 100 метрів, добували руду примітивними знаряддями, в дуже тяжких умовах. Там працювали тільки раби. Із металів (срібла, золота, міді) виробляли прикраси, посуд та ін. Надзвичайною якістю славилася грецька кераміка, яку експортували в інші країни. Славилися й грецькі тканини, їх виготовляли вільні жінки і рабині.

Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким керувала держава. На верф'ях працювали переважно раби. Лише спеціальні роботи доручали висококваліфікованим вільним ремісникам - грекам та іноземцям.

Широкого розмаху у грецьких містах набули грошовий обіг і торгівля, їх центрами стали: Мілет, Корінф, Халікс, о. Егіна. Останній став центром торгівлі зі Сходом. Після пелопоннеських воєн центральне місце у грецькій торгівлі посіли Афіни. Пірей став центром середземноморської торгівлі, перевалочною базою між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем.

Раби — один із найважливіших видів афінського імпорту. Лише з щорічних митних надходжень Пірей одержував 50 талантів. Це були величезні гроші. Значного поширення набули ярмарки, які проходили на ринкових площах міст. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців, які водночас були власниками кораблів і капітанами. Держава намагалася регулювати ціни, але переважала вільна торгівля.

Оскільки розвивалося товарне виробництво, грошові відносини в економіці Греції набули значного розвитку. Торгівля грішми поширилася в V—IV ст. до н.е. Нею займалися лихварі, які мали обмінні магазини - трапези. У Греції було стільки видів монет, скільки й міст-полісів. Велика їх кількість ускладнювала обмін і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів, які приймали внески і видавали на них товари, куплені вкладником. Банкіри були і посередниками при торговельних операціях. Окремі з них нажили великі багатства. Наприклад, Пасіон володів 50 талантами (100 кг золота). Подібні банківські операції проводили храми, куди надходили цінності у вигляді пожертвувань від віруючих.

Війни, що постійно точилися між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізувала економічне життя країни - сільське господарство, ремесло, торгівлю. У 338 р. до н.е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

Особливості господарського життя Риму

Історія Риму - яскрава сторінка розвитку і загибелі рабовласницького суспільства у своїй класичній формі.

Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII— VI ст. до н.е.) — царський; другий (509—31 до н.е.) - республіканський, третій — імперський (31 до н.е.-476 н.е.). Перший період — це епоха переходу різних племен Апенінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний період IX — IV ст. до н.е. Вирішальну роль тут відіграло землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували монети. В VII-VI ст. до н.е. з розкладом родового ладу в етруському суспільстві формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період ІП-І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні — ділянку общинної землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).

Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї цих земель не одержували.

До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населення, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася землеробством, торгівлею, ремеслом.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення суперечностей між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин. Протягом УІ-ІП ст. до н.е. в Італії склалось рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було в основному домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.