Реферат: Австрійська школа граничної корисності

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851—1926) та Ейген Бем-Баверк (1851—1919).

Її теоретичними принципами були суб'єктивний ідеалізм та тео­рія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії» (1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема» (1883) розвинув. ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у го­ловну теорію суб'єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи, метод дослідження економічних процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування, та ін.

Вихідним методологічним принципом, на якому базується сис­тема поглядів австрійських учених, був суб'єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідо­мість суб'єкта господарювання, тобто психологію людини, що за­йнята в економічній сфері. Об'єктом дослідження було індивідуаль­не господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів. Для того щоб вивчити і розкрити закони економіки в цілому, треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольова­ного господарства, а потім екстраполювати отримані висновки на всю сукупність господарств. Такий метод дослідження отримав на­зву «робінзонат».

Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічні відносини лише ринковими зв'язка­ми, тобто відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засад­ними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропор­ції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру.

Основою економічної діяльності вважалася психологія суб'єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку. При цьому об'єктивний характер розвитку суспільного виробництва і властивих йому законів повніс­тю ігнорувався. В їхніх системах усі економічні суб'єкти цілком од­норідні й рівноправні, кожний діє виключно у власних інтересах. Економічні закони в такому разі стають наслідком взаємодії індиві­дуальних рішень.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії кате­горії «товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цін­ність». К. Менгер і його соратники заперечували, що вартість є вті­ленням суспільне необхідної праці, а праця — її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб'єктивним змістом. Доміну­ючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли ту загальну власти­вість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби ін­дивіда, підвищити його добробут.

За К. Менгером, вартість виникає внаслідок взаємозв'язку між потребою людини й економічними благами, що можуть її задоволь­нити. Пропозиція таких товарів завжди буває більшою або мен­шою, отже, задоволення буде збільшуватися або зменшуватися відповідно до збільшення або зменшення пропозиції. Таким чином, теорія Менгера виходить із того, що людина визнає важливість товару залежно від рівня його пропозиції. Не внутрішні властивості або можливості товару зумовлюють його вартість, а взаємозв'язок між життєвими потребами людини та можливими пропозиціями товару, який забезпечує ці життєві потреби. Вартість, таким чином, є обов'язковою умовою, від якої фактично залежить задоволення потреб. Наприклад, хліб та вода необхідні людині, але коли вони є в достатній кількості, то не становитимуть жодної цінності доти, доки голод і спрага не узалежнюватимуть людину від простого шматка хліба або склянки води. Тільки в такому разі хліб та вода наберуть певної цінності. Якщо товар не задовольнятиме потреби, він не матиме значення для добробуту людини, а тому не буде цін­ним для неї.

К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність кори­сності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обме­женості ресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних по­треб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер накреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних предметах залежно від їхнього значення для добробуту особистості — від най-необхіднішої до найменш корисної. Отже, він був першим із пред­ставників австрійської школи, хто сформулював принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця його запасу.

Менгер абстрагувався від того факту, що суб'єктивна оцінка того самого товару різними людьми є різною. Цінність, на його думку, — це міркування суб'єктів господарювання про значення для них тих благ, які є в їхньому розпорядженні, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує. Він підкреслював, що людина є залежною від товару, необхідного їй для задоволення потреб, тому предмет, здатний за­довольнити навіть мінімальну потребу, набирає вартості. Цей пред­мет необхідний для задоволення саме цієї потреби і жодної іншої. Така вартість, будучи суб'єктивною, залежить не від сукупної, а від граничної або маржинальної корисності, яка вища або нижча за фа­ктичну корисність, що її має людина від предмета.

Розвиваючи далі тезу про залежність цінності блага від його ви­нятковості, Менгер робить висновок, що вона визначається розмі­рами пропозиції. Зі збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип спадної корисності). Вартість товару визначає не найбільша чи середня корисність, а його найменша (гранична) ко­рисність за даних обставин.

Згідно з класичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробницт­ва. Ця теорія встановлювала вартість (ціну товару) виходячи з ко­лишніх витрат. Представники австрійської школи стверджували, що вартість товару є похідною від його майбутнього використання, а не від колишніх витрат, інакше кажучи, вартість товару народжується з використання його у споживанні, а не з того, скільки було витраче­но колись на його виробництво.

У своїй теорії Менгер дотримувався поглядів, що колишні витра­ти не впливають на вартість, він запевняв, що «вартість ураховує витрати», але не визначається ними. У його аналізі витрати визначаються передовсім граничним продуктом, а вартість останнього залежить від міри необхідності його для життєдіяльності людини.

Менгер наголошував на важливості елементу часу. За аналізу то­варів та попиту на них обов'язково постає проблема, зв'язана з ви­значенням часу використання товару — споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому. Неможливо ви­значити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність, а також рівень його пропозиції. Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент, може бути змінною величиною, тяжіти до нуля або товар може протягом строку використання втра­чати якісь важливі властивості.

Повна система класифікації товарів за рангами грунтується на елементі часу. Для товарів другої черги встановлюється залежність від використання товарів першої черги, третя черга залежить від другої тощо. Виробничий процес у такому разі залежатиме від взає­мозв'язку часу випереджання та відставання, починаючи з моменту підвищення початкового попиту.

Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях «Походження й основні закони гос­подарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1889), «Закон влади» (1926), використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа роз­глядає витрати як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф.Візер. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх — граничною ко­рисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати як корисність, що приносять у жертву. Існує навіть закон Візера, згідно з яким вартість витрат виробництва є похідною від вартості продук­ту. Представники даної школи ототожнювали працю із засобами ви­робництва, унаслідок чого праця розглядалася не як процес взаємо­дії людини і природи, а як матеріальна річ.

Візер виходив із суб'єктивного аналізу Менгера, але пішов знач­но далі за нього. На думку Візера, політична економія є прикладною психологією, а її завдання полягає в тім, щоб пояснити всі економі­чні явища, на підставі мотивів, якими керуються у власній діяльнос­ті окремі люди. Замість терміна, використаного Менгером, — най­менш важлива користь, він увів у науковий обіг термін «маржи-нальна корисність». Вартість товару він виводив із його корисності, указуючи, проте, що корисність товарів змінюється під впливом зміни обставин, є похідною від інтенсивності потреб і можливості товару ці потреби задовольняти.