Реферат: Класична кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм

В економічній науці про гроші найбільш поширеною і відомою є кількісна теорія. Хоч сформувалася ця теорія як обгрунтування зміни рівня товарних цін зміною кількості грошей в обігу, тобто на базі вирішення досить вузького, прикладного питання економіки, сьогодні це надзвичайно широка теоретична концепція, яка з кількісних позицій веде пошуки відповіді по суті на всі питання теорії та практики використання грошей.

Ключовим в кількісній теорії є положення про те, що вартість грошей і рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх в обігу ¾ тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Ця теорія заперечує трудову теорію вартості взагалі і внутрішню вартість дорогоцінних металів як грошового товару зокрема. Отже, вона базується на загальноприйнятих в світовій науці поглядах на вартість взагалі, на суть грошей та формування їх вартості.

Період зародження кількісної теорії грошей відноситься до ХVI ст. У цей час в Європі відбувалося швидке зростання товарних цін і виникла необхідність дати пояснення причин цього явища. Найбільш очевидною, такою, що лежить на поверхні, причиною видавалося істинне збільшення притоку в Європу золота з Америки після відкриття континенту в 16 столітті. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість навіть золотих грошей, а отже і товарні ціни, залежать від їх кількості.

Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Ж.Боден. У своєму трактаті “Відповідь на парадокси де Мальструа” він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною є збільшення кількості золота і срібла. Інші економісти ХVI-ХVII ст. (Б.Даванзатті, Дж.Монтаріні, Дж.Локк), розроблюючи цю ідею Ж.Бодена, поступово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії.

Важливий вклад у кількісну теорію вніс англійський економіст Дж.Локк, який дійшов висновку, що вирішальним фактором, який регулює і визначає вартість грошей (у даному випадку золота і срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж.Локка був використаний ідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли прибічникам останнього твердження, що нагромадження золота і срібла не може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадження буде знецінення дорогоцінних металів і зростання товарних цін. На їх думку, дійсне багатство нації міститься не в мертвих запасах золота і срібла, а в створенні мануфактур, у використанні в них живої праці. Тим самим ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму, металістичної концепції грошей, згідно якої золото та срібло вже по природі своїй є гроші.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найбільш чітко виразив англійський філософ Д.Юм. У нарисі “Про гроші” (1750) Юм висунув і обгрунтував принцип, який у сучасній літературі називається “постулатом однорідності”: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня цін, виражений у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм “постулатом однорідності” Д.Юм дав поштовх до формування концепції “нейтральності грошей” в ринковій економіці та екзогенного пов’язаного ззовні характеру зміни грошової маси в обігу.

Визначення “нейтральності грошей” та екзогенності кількісного фактору створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількісної теорії і вона до кінця ХIХ століття обмежувалася використанням своїх класичних постулатів:

причинності, згідно якого зміна цін визначається зміною кількості грошей;

пропорційності, згідно якого ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей в обігу;

однорідності, згідно якого при зміні кількості грошей в такій же пропозиції змінюються ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним.

Відстоюючи класичні постулати, представники кількісної теорії тривалий час (по суті до початку ХХ ст.) не проявляли інтересу до розкриття складного процесу впливу грошей на систему цін, а через них ¾ на економічні процеси взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорційного зростання цін при збільшенні кількості грошей, не розкриваючи механізму цього процесу. Тому представникам класичної кількості теорії так і не вдалося розірвати вузького кола механічного зв’язку товарних цін і грошової маси, хоч серед них були і класики політичної економії капіталізму, перш за все Д.Лікарко.

На початку ХХ ст. з новою силою розгорілися суперечки навколо кількісної теорії. Проте на цей раз зусилля були спрямовані на дослідження механізму зв’язку між кількістю грошей і цінами. Першим це завдання взяв на себе американський економіст І.Фішер, який сформулював трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого “рівняння обміну”.

Трансакційний варіант кількісної теорії І.Фішера базується на співвідношенні двох пов’язаних між собою явищ: добутку кількості грошей на швидкість їх в обігу і добутку рівня цін на кількість реалізованих товарів. Зв’язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну:

MV = PQ,

де М ¾ сума наявних грошей, що знаходяться в обігу протягом певного періоду; V ¾ швидкість обігу; P ¾ ціна індивідуального товару, реалізованого за вказаний період; Q ¾ кількість товарів.

Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій ¾ їм протистоїть сума всіх негайних платежів.

З часом І.Фішер ускладнює рівняння. Він вводить у ліву частину ще один член ¾ M/V/, де М/ ¾ сума грошових коштів на чекових рахунках, V/¾ швидкість їх обігу. В Результаті формула набуває такого вигляду:

MV + M/V/ = PT,

де Р ¾ середній зважений рівень цін, Т ¾ сума всіх Q.

Рівняння обміну тавтологічне за самим визначенням. Оскільки це лише різні способи виразу однієї і тієї ж величини ¾ грошової суми товарообмінних операцій.

Тому з наукових позицій важливе значення має не само по собі “рівняння обміну”, а ті висновки які були зроблені з нього І.Фідером та наступними дослідниками кількісного фактору в теорії грошей. Найбільш важливим для розвитку кількісної теорії був висновок І.Фішера про формування рівня цін під впливом трьох факторів, а не одного, як це стверджували представники класичної кількісної теорії. Для цього І.Фішер на основі “рівняння обміну” побудував формулу ціни:

Р = M V ,

Q

З цієї формули слідує, що рівень цін (Р) залежить від:

кількості грошей, зміна якої прямо пропорційно впливає на рівень цін;

швидкості обігу грошей, зміна якої теж прямо пропорційно впливає на рівень ціни;

фізичного обсягу товарообороту, зміна якого обернено пропорційно впливає на рівень цін.

Особливо помітно послаблюється залежність рівня цін від кількості грошей, на думку І.Фішера, на короткострокових періодах, оскільки на таких проміжках часу можуть відчутно змінюватися обсяги товарообороту під дією циклічних змін кон’юнктури. Це був перший крок представника кількісної теорії в бік визнання впливу на ціни виробничих факторів, а не тільки монетарних.

Проте в довгостроковому плані І.Фішер визнавав пропорційну залежність цін лише від кількості грошей. Обсяги виробництва та товарообороту, а також швидкість обігу грошей змінюються в довгостроковому плані дуже повільно і рівномірно, тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися. В цьому відношенні І.Фішер повністю розділяв погляди представників класичної кількісної теорії.

На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера.

“Кембріджська версія”. На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера. Вона була названа теорією касових залишків або “кембріджською версією”. Її активними пропагандистами були професори Кемріджського університету А.Маршалл, А.Пігу, Д.Робертсон, Дж.М.Кейнс (у своїх ранніх роботах).

Як і Фішер. представники кембріджської школи намагалися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на відміну від І.Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним. Кембріджські економісти зосередили увагу на мотивах нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит господарюючих суб’єктів на касові залишки?

Важливою особливістю “кембріджської версії” було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувались господарюючим суб’єктам з “залізною необхідністю” згори, а пов’язувалися з мотивами їх поведінки. За основу вини брали два мотиви зберігання грошей ¾ як фонду засобів обігу і резерву на покриття непередбачених потреб.

Разом з тим принцип вибору між грошима і іншими формами зберігання багатств не одержав в теорії касових залишків послідовного вираження. З допомогою ряду спрощень аналіз зрештою переводився на рейки традиційної кількісної теорії з її ключовим висновком про наявність жорстокого причинного зв’язку між кількістю грошей і загальним рівнем цін. Це виразилось у формулі “кемріджського рівняння” (формула Пігу):

M = r R P,

де М ¾ кількість грошових одиниць;

R ¾ загальна величина виробництва в фізичному виразі за одиницю часу;

Р ¾ ціна виробленої продукції;