Реферат: Андрій Шевченко

Форварда Андрія Ім'я українського футболіста Андрія Шевченка нині в усіх на вустах. За кожним його кроком на полі ревно стежать заповзяті вболівальники, а останній матч з участю Шеви обговорювали навіть далекі від спорту люди. У свої двадцять п'ять Андрій став людиною світового (принаймні у спорті) масштабу. Однак мало хто зик, що зродився цей талант не на столичних стадіонах, а в глухому селі Двірківщині Київської області.

Дарма шукати рідне Шевине село на карті чи гортати телефонні довідники, аби дізнатися, де ж воно є і хто в ньому живе. Невеличка Двірківщина за кількадесят кілометрів від Яготина — село маловідоме, не знайти його навіть на карті руху автобусів Яготинського району!

Знайти будинок відомого футболіста не просто: усі вони схожі, мов брати-близнюки, а жодних меморіальних табличок на честь Андрія Шевченка ще не почепили. Втім, виявилося, що навіть випадковий перехожий знає, де колись жив футболіст.

Загальноосвітня середня школа N 216. За якихось сто метрів від під'їзду. При вході охоронець. Ліворуч на стіні — великий плакат із зображенням усміхненого Андрія Шевченка і стенд з найкращими спортсменами — послідовниками футболіста.

Вчителі кажуть, що улюбленим предметом хлопця була історія, а от  на алгебрі чи фізиці він часа­ми нудьгував. Траплялося, що і сам уроки прогулював, і хлопців підбивав. Директор школи навіть батьків викликав і просив пере­вести" хуліганистого учня в іншу школу, але все владналося.

"Андрій цілими днями пропа­дав на пустирі за школою, — при­гадує мама — Любов Миколаїв­на. — 3 ранку до вечора міг га­няти м'яча, прибігав додому весь замурзаний, в подряпинах, але гордо розповідав, що забив три голи. Ми з батьком трохи його лаяли, пояснювали, що не можемо кожного місяця купу­вати нові кеди, але він ладен був грати у футбол і босоніж, при­мудрявся так навіть голи заби­вати. Тож доводилося купувати нові кеди. А коли ламав руку чи ногу і мало не наступного дня знову рвався на стадіон, ми з чоловіком зрозуміли: фут­боліста в синові не вбити..."

Хто зна, чи так би успішно склалася футбольна кар'єра Шевченка, якби саме тоді в його житті не з'явився перший тренер Олександр Шичков. Він і роз­гледів у худорлявому школяреві майбутнього футбольного генія, запросив хлопця у футбольну школу "Динамо". З ним вперше у свої 12 років Андрій Шевченко потрапив за кордон у складі дитячої команди. Майже з сьомого класу Шевчик, як називали його однокласники, собі не належав: тренування, збори, поїздки, матчі... Учителька хімії Надія Миколаївна Нечай пригадує, як одного разу Андрій попросив її: "Тепер мені вашого предмета не наздогнати. Дозвольте вивчити якийсь параграф, а ви мені поставите те, що захочете". П'ятірку вчителька поставити не могла, трійку — не хотіла. Так Андрій дістав четвірку з хімії.

У класі Шевченко не був найвищим, але на фізкультурі завж­ди ставав першим. Учитель переставляв його назад, а за якусь хви­лину він знову стояв попереду шеренги. Деколи з однокласни­ками грали у футбол на ящик мінералки, а в старших класах — і на пиво. Вчителька математики Лідія Василівна Серенко вважає, що серед однокласників Андрій був лідером, його поважали за спортивні успіхи, а дехто йому й заздрив. Бо він єдиний з усієї школи бував за кордоном, носив справжній костюм "Адідас", привозив жуйки, запальнички, брелоки і блискучі баночки з-під кока-коли, яку в Радянському Союзі мало хто бачив. Він уже тоді гарно одягався, носив стильні куртки та кросівки і дарував однокласникам електронні іграшки, якими бавилися, зриваючи уроки, і дівчата, і хлопці. Та не лише футбол захоплював Андрія: педагоги пригадують, що міг і з хлопцями у курилці за школою подиміти, і на дискотеках за дівчатами упадав. "До третього класу Андрієві подобалася Аня Скрипка, — розповідає Клара Петрівна Заїка. — Три роки по­спіль на 8 Березня він дарував їй модні тоді парфуми "Пікова дама", книжку "Повість про сина" і гілочку мімози. Потім вона перейшла в іншу школу, а симпатією Андрія стала ще одна Аня, з якою він товаришував. Вона навіть казала, що Шева — її майбутній чоловік, але Андрієві ніколи було думати про романи..."

Він був звичайним хлопцем і не зазнавався, що їздить по закордонах, вважають його наставники. Міг з кимось побитися, але за де­сять хвилин відразу мирився. Міг не лише заради футболу, але й за­ради хорошого фільму урок про­пустити. Бувало, не встигав чогось вивчити, але сміливо вихо­див до дошки, бо знав: хлопці підкажуть. Коли ж його просили допомогти вирішити якийсь кон­флікт, ніколи не відмовляв...

 Андрій Шевченко став першим українцем, який тримав у руках Кубок чемпіонів. Травми дещо зіпсували форвардові сезон-2002/2003, проте у вирішальні його миттєвості Шевченко знову нагадав про себе влучними ударами і по праву розділив командний успіх. Сьогодні українець став фундатором нового успіху своєї команди - здобуття скудетто. 22 голи у поточному чемпіонаті, останній з яких (на цей момент) визначається як "золотий" - доказ того, що лінія нападу славетного клубу, безперечно, може асоціюватися з уродженцем Двірківщини.

Андрій любить повертатися до Києва. “Суперзірка” італійського чемпіонату, фаворит багатьох апеннінських опитувань і улюбленець міланських тиффозі, він залишається тим самим українським хлопцем, який у далекому дитинстві мріяв зодягнути футболку київського “Динамо”. Але, на відміну від багатьох із нас, не просто мріяв — а долав, крок за кроком, тернистий шлях до своєї мрії.

Нині вже кожен уболівальник знає історію тих перших кроків, які зробив хлопчик із Яготина, тому повторюватися ще раз не варто. Слід тільки нагадати, що Андрій сьогодні, як і раніше, високо цінує ті уроки футбольної майстерності, які він вчив у динамівській школі під керівництвом свого першого тренера Олександра Шпакова. І дуже часто, повертаючись до Києва, зустрічається зі своїм учителем…

Учитися треба завжди. З цією аксіомою, простою й очевидною, але такою важкою для втілення в життя, Шевченко почав своє футбольне життя. Уже на початку 90-х його тренер у “Динамо-2” Володимир Онищенко був упевнений, що цей футболіст за багатьма факторами виокремлюється з усієї команди, але Андрій продовжував своє навчання, долаючи й футбольні, й життєві труднощі.

Це нині здається, що шлях Шевченка до вершин був прямим і стрімким. Здається, адже важко уявити, що впродовж двох років юний форвард то з‘являвся в основному складі “Динамо”, то зникав з нього, повертаючись у другу команду. І навіть після того, як Андрій, уперше вийшовши на поле в турнірі Ліги чемпіонів, відкрив лік своїм євром‘ячам і водночас подарував нам, хоч і на короткий термін, надію на перемогу над “Байєрном”  і вихід до чвертьфіналу, — навіть тоді місце в головній команді ще не було заброньовано за ним. Усі  погоджувалися з оцінкою таланта Шевченка, але, посилаючись на вік хлопця, якому виповнилося тільки 18, говорили — у нього все попереду.

Як було йому? Йому, який уже довів невипадковість своєї появи у футболі й більше не хотів “знижки” на вік? Скільки юних талантів, загубивших молоді роки в безвихідді “дублю”, ламалися або переходили в інший клуб, де ставали незамінними… Шевченко мовчав. Можна перегорнути всі газети дев`яносто третього, дев`яносто четвертого, дев`яносто п`ятого — в численних його інтерв`ю ви не знайдете жодного рядка скарги.

Він мовчав. І грав. Поступово, навіть непомітно, ввійшов до числа тих гравців, без яких “Динамо” уявити було вже неможливо. Але й після цього вчився, адже виходило не все й не одразу. 1996 рік — рік двадцятиріччя — був не тим, які футболісти заносять до свого активу. Уже була вся команда, яка за рік почне сходження до європейських вершин, але перемог ще не було. І нині, коли київська молодь програє, саме спогад про 1996-й залишає віру в те, що й новий дев`яносто сьомий не за горами…

Колись Лобановському пощастило із Блохіним: він прийшов, коли цей суперфорвард уже відбувся й виходив на свій пік. Потім Лобановському пощастило із Шевченком. Але й обом “зіркам” українського та європейського футболу пощастило з Лобановським: він з`являвся в той момент, коли гарному футболістові потрібен був один поштовх, щоб стати видатним.

Як у 1973-му й 1984-му, у 1997-му Лобановський повернувся вчасно й ще раз спростував марксистський постулат щодо заперечення ролі особистості в історії. І саме того року народився видатний футболіст Андрій Шевченко, про якого Європа дізналася завдяки хет-трику у ворота “Барселони” на “Ноу Камп” і перед яким зняла, нарешті, капелюха після дублю у ворота “Реала” на “Олімпійському”, коли володар Кубка чемпіонів склав свої повноваження.

Влітку 1999-го Андрій попрощався з “Динамо”. І відтоді ще більше любить Київ. Не тому, що залишив його переможцем. А тому, що любить до нього повертатися.

Італія чекала Андрія Шевченка з надією. Адже вже побачила того Шеву, який ставив на коліна європейських грандів. Але чекала з острахом. Адже згадувала, як таким же тріумфатором приїхав на Апенніни за 11 років до цього Олександр Заваров, але не зміг підкорити найфутбольнішу країну Старого Світу. Та й усі ми — хіба не згадували десятки вітчизняних “зірок”, які поїхали за кордон, щоб там згаснути?

Та Шевченко їхав до “Мілана”, маючи мету — спростувати  стереотип, який склався на Заході стосовно гравців з пострадянського простору. Він знав, що його очікує надскладний іспит найважчим у світі чемпіонатом, де футбол із задоволення перетворився у виснажливу роботу із однією метою — заслужити прихильність тиффозі. Знав, й не звертав увагу на скептичні вислови, які лунали й у Італії, й в Україні. Андрій, як і за п`ять років до дебюту в “Мілані”, зосередився на формулі — вчитися й грати.