Реферат: Доарбітражне врегулювання господарських спорів, арбітражне врегулювання господарських спорів

Коли підприємство має високий рівень дебіторської заборгованості за товари, роботи, послуги, не оплачені в строк, то в рамках рефінансу­вання заборгованості проводиться комплекс процедур щодо її примусо­вого стягнення, у тім числі звернення з позовом в арбітражний суд.

Позов в арбітражний суд може бути направлений тільки за умови дотримання встановленого порядку доарбітражного врегулювання спорів, який полягає у зверненні кредитора до дебітора з письмовою претензією про відшкодування заборгованості.

У претензії зазначаються:

а) реквізити заявника претензії та підприємств, на адресу яких направляється претензія; дата та номер претензії;

б) обставини, на підставі яких пред'являється претензія; докази, які підтверджують ці обставини;

в) вимоги заявника;

г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає гро­шовій оцінці;

д) перелік документів, які додаються до претензії. Претензію підписує керівник підприємства або його заступник. Її надсилають адресату рекомендованим або цінним листом чи вруча­ють під розписку. Претензія підлягає розгляду в місячний строк від дня одержання. Про результати розгляду претензії заявника інфор­мують письмово.

Можливі чотири варіанти дій контрагента після одержання претензії:

1. Одержувач претензії не дав жодної відповіді на претензію.

2. Заявник одержав лист-відповідь, в якому претензію відхилено повістю або частково.

3. Претензію визнано повністю або частково, однак не повідом­ляється про перерахування визнаної суми.

4. Претензію визнано і заборгованість погашено (отже, спір уре­гульовано).

У перших двох випадках заявник змушений буде звернутися в арбітражний суд з позовною заявою про стягнення заборгованості.

Якщо претензію визнано повністю або частково, але з якихось причин кошти на розрахунковий рахунок кредитора не поступили (випадок 3), заявник претензії після закінчення 20 днів від дня одер­жання відповіді має право пред'явити до банку розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми. До роз­порядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розміру визнаної суми, то до розпорядження додається також копія претензії. За браком грошей у боржника кредитор після закінчення місячного строку з дня отримання позитивної відповіді на претензію має право звернутися в арбітражний суд із заявою про порушення справи про банкрутство неспроможного боржника.

У разі порушення строків розгляду претензії чи залишення її без від­повіді арбітражний суд у процесі вирішення господарського спору має право стягнути в дохід державного бюджету з підприємства, яке зробило таке порушення, штраф у розмірі 2 відсотків від суми претензії, але не менше ніж 5 розмірів мінімальних заробітних плат (без індексації") і не більше ніж 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Арбітражне врегулювання господарських спорів

У разі, коли претензію залишено без відповіді чи відхилено пов­ністю або частково, заявник звертається з позовом щодо арбітраж­ного врегулювання спору. Загальний строк позовної давності що­до захисту прав за позовом про відшкодування основного боргу, встановлений чинним законодавством, — три роки. Право на позов виникає з того дня, коли особа дізналася або повинна була ді­знатися про порушення свого права. Щодо відшкодування неустой­ки (штрафу, пені), то встановлено скорочений строк давності — 6 місяців. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення по­зову є підставою для відмови у позові.

Позовна заява повинна містити:

— найменування арбітражного суду, в який направляється заява;

— найменування сторін, їхні адреси;

— зміст позовних вимог;

— зазначення ціни позову;

— формулювання обставин, що з них випливає позовна заява;

—докази, які підтверджують позов;

— обгрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються;

— відомості про вжиття заходів доарбітражного врегулювання спорів;

— перелік документів та доказів, які додаються до заяви. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують:

— статус суб'єкта підприємницької діяльності;

— відомості про вжиття заходів доарбітражного врегулювання спору (копія претензії та квитанція або повідомлення про вручення);

— відправлення відповідачу копії позовної заяви і доданих до неї документів (квитанція або повідомлення про вручення);

— сплату державного мита в установленому порядку і розмірі;

— документи, що засвідчують повноваження представника пози­вача в арбітражному суді.

Під ціною позову розуміють суму всіх вимог, пред'явлених до відповідача. У позовах про стягнення грошей ціна позову визначає­ться відповідною сумою. У ціну позову включаються також вказані в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені).

Арбітражні витрати складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи, призначеної арбітраж­ним судом, а також інших витрат, пов'язаних із розглядом справи.

Сплата державного мита покладається:

на сторону, що безпідставно ухиляється від прийняття пропозиції іншої сторони (спір щодо укладання, зміни та розірвання договору);

на обидві сторони, якщо суд відхилив частину пропозицій ко­жної зі сторін;

на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог;

на сторону, через неправильні дії якої виник спір, незалежно від результатів вирішення спору.

Ставки державного мита щодо заяв, які подаються до арбітраж­ного суду, встановлюються в таких розмірах:

1) щодо позовних заяв майнового характеру — 5% ціни позову, проте не менше 0,25 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

2) щодо позовних заяв немайнового характеру і позовних заяв стосовно спорів, які виникають під час укладання, зміни чи розірван­ня господарських договорів і розглядаються в обласних, Київському і Севастопольському міських арбітражних судах, — 5 н.м.д.г.;

3) щодо позовних заяв і спорів, які виникають під час укладання, зміни чи розірвання господарських договорів, котрі підлягають роз­гляду у Вищому арбітражному суді України, — 6 н.м.д.г.

Спір має бути вирішено арбітражним судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. За результатами роз­гляду справи суд приймає рішення, в якому має бути висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково. Якщо прийнято позитивне рішення про стягнення дебіторської за­боргованості, однак боржник не в змозі погасити заборгованість (є неплатоспроможним), то протягом одного місяця з дня винесення ухвали арбітражним судом кредитор може звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство неспроможного боржника.

Банкрутство підприємств: підстави та наслідки

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не май­но, а сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недо­торканність. Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торго­вому законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банк­рутство.

Закон «Про банкрутство» повинен виконувати три основні функції:

1. Служити механізмом запобігання непродуктивному викорис­танню активів підприємств.

2. Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінан­сово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реа­білітація передбачає фінансову реорганізацію.

3. Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

За своєю суттю інституція банкрутств є одним із способів відбору (селекції) суб'єктів господарювання. У ринковій економіці банкрут­ство підприємств — нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається від 20 до ЗО. У США, наприклад, загальна кількість підприємств, оголошених банкрутами в 1997 році, становила близько ЗО 000, в Росії — 2040. В Україні спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості порушених справ про банк­рутство (рис 11.10). Щоправда, лише 35-45% підприємств, на які по­дано позови, оголошуються банкрутами. Близько 10-15% всіх пода­них позовів стосуються підприємств з державною формою власності.

Проте поширеною є думка, що в перехідний до ринкової еконо­міки період положення закону «Про банкрутство» щодо державних підприємств мають бути поблажливішими, щоб запобігти лавині банкрутств таких підприємств. Поширення лояльного підходу на приватний сектор (у тім числі на приватизовані підприємства) не вважається доцільним, оскільки тут криється певна небезпека. Якщо приватні підприємці не будуть повною мірою обмежені дією закону про банкрутство, то може суттєво постраждати фінансова дисциплі­на. Це, в свою чергу, зменшить довіру до приватного підприємницт­ва та знизить темпи його розвитку.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про банкрутство» під банк­рутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквід­ній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом[1].