Реферат: Закон заперечення заперечення

Які ж особливості закону заперечення заперечення? Вони випливають із сутністних, суперечливих елементів зв'язку старого і нового, їхньої спадкоємності.

Як відбувається розвиток? По прямій (висхідній) чи по кривій? Це запитання має не риторичний, а суттєвий зміст. Бо якби не було зв'язку старого і нового в процесі розвитку, не було спадкоємності, а старе знищувалося б повністю, то розвиток можна було б графічно зобразити як пряму (висхідну) лінію, де нове відмінне від старого, а старе не повторяється в новому. Однак справа саме і полягає в тому, що в новому зберігається старе, його елементи, вони повторюються в новому, хоча, звичайно, і на вищій основі. Згадаймо приклад з ячмінним зерном, про який ішла мова вище. З одного зерна, на стадії подвійного заперечення стало багато зерен. Отже, повторюваність рис, елементів старого на вищій основі і є особливістю закону, який ми розглядаємо. З цього випливає інша особливість закону заперечення заперечення. Оскільки має місце повторюваність старого на вищій основі, то виявляється, що розвиток іде не по прямій, а начебто по спіралі, наближаючись з кожним циклом до старого, оскільки є повторюваність, і віддаляючись від нового, оскільки це нове.

Закон заперечення заперечення — це закон великого масштабу. Він виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку (наприклад, зерно — стебло — нові зерна), коли мають місце три ступені в процесі розвитку (Гегелівська "тріада": теза — антитеза — синтез) або заперечення заперечення. Отже, особливостями даного закону є те, що він здійснює свої "оберти", коли є певний цикл.

І, нарешті, останнє. Закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальний характер розвитку. І це теж є важливою особливістю даного закону діалектики.

Закону заперечення заперечення випала непроста історична доля. Він був, як уже сказано вище, сформульований Гегелем як закон мислення, закон діалектичної логіки, однак відразу ж був сприйнятий неприязно.

Фейербах взагалі його відкинув разом з гегелівською діалектикою. Дюрінг відносив даний закон до "гегелівських фокусів", "гри слів" — заперечення заперечення. Маркс і Енгельс надали цьому закону статусу загальності, тобто поширили його на об'єктивну дійсність як закон розвитку всього сутнього, а не лише закон діалектичної логіки, суб'єктивної діалектики, як у Гегеля. Такої ж точки зору дотримувався і Ленін. Однак пізніше почалося замовчування, ігнорування цього важливого закону діалектики, а якщо про нього і згадували, то лише як про пережиток "гегелівської схоластики". Але вже в першій половині п'ятдесятих років з'являються праці, в котрих закон заперечення заперечення характеризується як основний всезагальний закон діалектики нарівні з законом єдності та боротьби протилежностей й законом взаємного переходу кількісних змін у якісні. Однак і до цього часу з приводу сутності цього закону в нашій філософській літературі залишились різні тлумачення. В чому їхня суть, з яких проблем даного закону відбувається дискусія між філософами?

Є три різні точки зору на закон заперечення заперечення.

1. Закон заперечення заперечення — основний закон діалектики, і тому він має характер всезагальності, тобто діє у різних сферах дійсності. 2. Так, це закон діалектики. Але він не має статусу всезагаль-ного, бо є речі, у розвитку яких важко уявити друге заперечення, або даний закон не є всезагальним, оскільки він проявляється лише в процесах розвитку по висхідній лінії (прогрес), і не охоплює руху по нисхідній лінії (регрес). 3. Даний закон може бути тільки законом суб'єктивної діалектики, діалектичної логіки, як у Гегеля.

Перша точка зору є, на наш погляд, найбільш обгрунтованою. Друга точка зору потребує пояснень.

1. Закон не має статусу всезагального, бо є речі, в розвитку яких не можна уявити повторного заперечення. При цьому посилаються на такі приклади: нежива природа (висхідний момент) — жива (перше заперечення) і знову нежива (як повторне заперечення). Або: природа (висхідний момент) — людина (перше заперечення) і знову природа (як заперечення заперечення). Виходить, що оскільки існує жива природа, вона ніколи не стане неживою; оскільки людина з'явилася на світі, вона ніколи не може зникнути. Така постановка питання недіалектична, і тому не може вважатись обгрунтованою. Насправді те, що виникає, що має початок, уже своїм виникненням передбачає свій кінець. Якщо жива істота народилась, то вона обов'язково помре — такий закон природи. Заперечення життя, по суті, закладене в самому житті, так що життя завжди сприймається у співвідношенні зі своїм антиподом, що в ньому міститься в зародку, — смертю. Діалектика розуміння життя саме до цього і зводиться. Все виникає і зникає. Вічною є лише матерія.

2. Прибічники обмеженого тлумачення сутності закону заперечення заперечення вважають, що даний закон діє лише в процесах прогресивного розвитку, а оскільки прогресивний розвиток не є всезагальним, то і закон запереченння заперечення не може бути таким. Однак справа полягає в тому, що розвиток — це складний, суперечливий процес. У ньому є і висхідна, і нисхідна лінії, і прогрес, і регрес. Відкидати регрес як форму розвитку або уявляти останній лише як прогрес (рух по висхідній лінії) — це рівнозначно твердженню, що розвиток може бути лише у формі кількісних змін, хоч безперечним є те, що розвиток відбувається і в іншій формі — у формі якісних змін. Нелогічно виключати регрес з розвитку. Бо регрес — це теж форма розвитку, хоч і за нисхідною лінією.

Закон заперечення заперечення, як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивною висхідною лінією, а й за нисхідною, регресивною.

Безпідставною є третя точка зору на закон заперечення заперечення, яка обмежує його дію лише сферою пізнання, діалектичної логіки. Справді, даний закон є законом суб'єктивної діалектики як логіки. Але він має .відношення до дійсності, взятий звідти і є законом об'єктивної діалектики, що панує в усій природі.