Реферат: Суб'єкти інвестиційної діяльності

Держава як суб'єкт інвестування

Держава виступає суб'єктом інвестиційної діяльності через свої інститути, господарські товариства (компанії) та корпорації. фінансово-кредитні установи, інших функціональних учасників. Держава бере участь в інвестиційному процесі як безпосередньо через державний сектор економіки, так і опосередковано, через свої інституції, органи виконавчої влади та місцевого самовряду­вання, Національний банк, Фонд держмайна. Державний антимонопольний комітет. В цілому державне інвестування охоплює ті галузі і виробництва, продукція яких має загальнонаціональний характер та які найближчим часом не підлягають приватизації:

оборонна галузь, окремі об'єкти загальнодержавної інфраструк­тури (магістралі, термінали тощо).

У перехідний період функції інвестора в соціальній сфері та­кож повинні залишатися за державою. Деякі виробництва сільсь­кого господарства (особливо збиткові) теж повинні інвестуватися з держбюджету. Цей анти ринковий захід може бути скасований лише з розвитком приватизації у сільському господарстві і наси­ченням ринку його продукцією.

Загальні аспекти щодо державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні викладено в Законі України «Про інвести­ційну діяльність» (1991 p.). У статті 11 цього Закону зазначаєть­ся, що державне регулювання інвестиційної діяльності здійсню­ється з метою реалізації економічної, науково-технічної та со­ціальної політики. Згідно зі статтею 12 цього Закону:

1) державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвес­торами та учасниками інвестиційної діяльності;

2) регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

• застосування системи податків з диференціацією суб'єктів та об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг;

• проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі завдяки прискоренню амортизації основних фондів;

• надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій;

• впровадження державних норм і стандартів;

• вжиття антимонопольних заходів;

• роздержавлення та приватизації власності;

• проведення політики ціноутворення;

• інших заходів.

Для порівняння: відповідно до світового досвіду існують такі методи державного стимулювання інвестиційної діяльності (табл. 1):

Таблиця 1

Форми	Інструменти
Податкове стимулювання	Зниження ставки податку Інвестиційна податкова знижка Відміна податків на реінвестування Податкові угоди з іншими країнами Податкові кредити
Фінансове стимулювання	Прискорена амортизація Пільгові кредити Інвестиційні гарантії Безвідсоткові кредити
Інфраструк-турне забезпечення	Надання земельних ділянок у безоплатне користування або за пільговими цінами Надання необхідних приміщень у безоплатне користу­вання або за пільговими цінами
Стимулювання конкретних ін­вестиційних проектів	Цільове фінансування ресурсо- і природозберігаючого обладнання Цільове фінансування проектів, зорієнтованих на підви­щення кваліфікації, перепідготовку кадрів, поліпшення умов праці Сприяння у проведенні техніко-економічного обгрунту­вання проектів

Часто перелічені вище форми впливу держави на інвестиційну діяльність класифікують як прямі і непрямі. Тип Ракової систе­ми визначає співвідношення між ними Світова практика форму­вання ринкових засад доводить, що безпосередня участь держави в інвестиційному процесі є об'єктивно зумовленою необхідністю. При цьому слід зауважити, що державні інвестиції за умов ринку не є відокремленим джерелом фінансування. На зміну прямим дотаціям і субсидіям з боку держави, які довели свою неефективність, повинні прийти нові методи державної інвестиційної політики

Головним критерієм державних вкладень в економіку мають стати їх пріоритетність, ефективність та швидка окупність.

В Україні сьогодні повністю відсутня чітка організаційна сис­тема руху та контролю за використанням централізованих держа­вних інвестиційних коштів. Механізм розподілу коштів у поза­бюджетних і галузевих державних фондах (Фонд розвитку про­мисловості, Державний інноваційний фонд та ін.) залишається непрозорим, організаційно складним, не забезпечує відбору най­ефективніших проектів і не має елементів чіткої економічної від­повідальності за прийняті рішення.

Очевидно, що постала необхідність створення принципово но­вих організаційних структур для успішного функціонування еко­номічного механізму державної інвестиційної політики.

Проте лише інституційного забезпечення недостатньо для ефек­тивної реалізації державних інвестицій. Викликає занепокоєння недосконалість визначення державних пріоритетів інвестування, серед яких продовжують залишатися збитковими, низькорента­бельними сфери, які насамперед потребують якісних змін у прин­ципах господарювання. Держава повинна сконцентрувати обме­жені фінансові ресурси в галузях, що виробляють кінцеву проду­кцію, мають значний експортний потенціал, забезпечують швид­кий обіг капіталу та стабільні бюджетні надходження.

Актуальним для України залишається питання щодо встанов­лення прав та обов'язків держави як суб'єкта інвестиційної дія­льності. Протягом останніх 4—5 років в Україні створені необ­хідні макроекономічні умови для формування сприятливого інвес­тиційного середовища, закладені основи інвестиційної інфра­структури, розроблена певна правова база. Однак слід відзначи­ти, що накопичений в ці роки інвестиційний потенціал був вико­ристаний не повною мірою.

Індивідуальні та інституційні інвестори

Згідно із законодавством України індивідуальними суб'єк­тами інвестиційного ринку можуть бути фізичні особи — як ре­зиденти, так і нерезиденти (тобто ті, які проживають за межами України).

Серед інституційних інвесторів виокремлюють такі три групи:

• Інституційні інвестори, які здійснюють переважно прямі, точніше, спрямовані інвестиції в обмежене коло підприємств — холдинги, фінансові групи та фінансові компанії.

Холдингова компанія являє собою головну компанію будь-якої (фінансової імперії, монополії, яка володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управлінні тією імперією, яку утворюють ці підприємства разом зі своїми дочір­німи фірмами. Природно, що холдинг здійснює інвестування з метою зміцнити у довгостроковій перспективі становище своєї (фінансової імперії, монополії, можливо, відмовившись при цьому навіть від значних прибутків.

фінансова група — це об'єднання підприємств, пов'язаних в єдине ціле системою взаємної участі. На відміну від холдингу, фінансова група не має головної фірми, яка спеціалізується на управлінні.

фінансова компанія — це корпорація, що фінансує обране за певним критерієм, визначене, але досить вузьке коло інших кор­порацій і не здійснює диверсифікацію вкладень, яка властива ін­вестиційній компанії та іншим подібним структурам. Як правило, фінансова компанія (на відміну від холдингової") не володіє конт­рольними пакетами акцій корпорацій, що нею фінансуються.

Інституційні інвестори першої групи при інвестуванні дуже рідко використовують фондову біржу, «вуличний» (позабіржовий) ринок та інших фінансових посередників.

• Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, не дотримуючись якогось певного, заздалегідь обраного набору об'єктів інвестування. Водночас їх портфель інвестицій широкий і відносно стабільний. У цю групу входять інвестиційні компанії, страхові та пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують за рахунок внесків остаточних інвесторів (насамперед, дрібних (при­ватних осіб) і середніх), вкладаючи його у різноманітні цінні па­пери, щоб забезпечити певний рівень доходу на капітал.