Реферат: До проблем відносин власності в аграрній сфері України

Необхідно зважати й на те, що земля, яка перебуває в колективній власності і, по суті, є спільною частковою власністю власників земельних паїв, не повинна бути об’єктом застави. Розвиток права взагалі, і земель­ного зокрема, здійснюється в напрямі переходу від форм власності до ін­ституту права власності як такого [3]. Це в свою чергу, передбачає запровад­ження інституту права власності на землю юридичної особи. Саме в такому контексті земля підприємства може бути об’єктом застави. В майбутньому визначення земельних ділянок у натурі може викликати ще одну суттєву проблему - збереження в єдиному земельному масиві господарюючого су­б'єкта орендованих ділянок. З розвитком орендних відносин активізується перехід земельних ділянок від одних орендарів до інших. Навряд чи можна сподіватися на запровадження ефективного механізму обміну земельними ділянками. В цьому контексті треба відзначити вкрай слабкий захист прав орендарів землі в чинному законодавстві (в інших країнах орендареві як господарюючому суб'єкту надається ряд значних переваг).

Наведений перелік проблем трансформації земельних відносин не є ви­черпним, але ті, що названі, переконують у необхідності визначити концеп­туальні підходи до здійснення аграрних реформ.

Мабуть, насамперед потрібно відмовитися від форсування приватизації земельних часток членів КСП. Сьогодні раціонально обмежити їх передачу тими цілями, що визначені ст.6 Земельного Кодексу. Паралельно нале­жить розробити механізм захисту господарюючих суб’єктів (орендарів) від динамічності землекористування і методичні підходи до обміну земельними ділянками, коли є загроза порушення цілісності земельно­го масиву.

Оскільки значна частина земель у найближчі роки залишиться у колективній власності, необхідно підвищити гарантії захисту прав власників земельних часток (паїв). Насамперед це стосується га­рантії збереження за членами КСП права на розпайовані землі, які є об’єктом колективної власності недержавного сільськогосподарського підприємства у разі його банкрутства. У цьому контексті програма, що застосовується МФК, є досить ризикованою. Хоча ще немає вилучення землі в рахунок погашення боргів, та з часом ця проблема може перейти з те­оретичної у практичну площину. Одним з варіантів її вирішення є Про­ект реорганізації великих сільськогосподарських підприємств, в якому передбачено створення окремих земельних і господарських компаній, що, по суті, дозволяє розмежувати суб’єктів власності на землю і госпо­дарювання без визначення в натурі земельних ділянок кожного члена КСП. Господарська компанія є самостійною юридичною особою, тому в ра­зі її банкрутства стягнення за борговими зобов’язаннями не може бу­ти звернуте на землю, яка перебуває в колективній власності іншої юридичної особи. При цьому за учасниками земельної компанії зберіга­ється право виходу зі своєю земельною часткою. Така організаційна форма, як перехідна має певну перевагу і з точки зору ефективного землеустрою, бо дає змогу забезпечити поступове вилучення ділянок з врахуванням побажань їх власників щодо передачі в оренду тим чи ін­шим господарюючим суб’єктам. Модель, що застосовується фірмою "Ронко”, несе в цьому плані певний ризик: визначення всіх земельних ділянок у натурі на момент реорганізації КСП може призвести до "смугування" земельних масивів і необхідності обміну ділянками в разі передання в оренду окремих з них іншим (різним) господарюючим суб’єктам.

Земельна компанія, створена у формі товариства з обмеженою відпо­відальністю, є альтернативним варіантом вирішення існуючої сьогодні проблеми відсутності належного законодавчого інституту спільної час­ткової власності на землю. Запровадження останнього дозволить форму­вати земельні масиви, що є спільною частковою власністю окремих гро­мадян - власників земельних паїв, з визначенням їх у натурі. Це, в свою чергу, забезпечить розвиток орендних відносин із збереженням :

а) раціональних для товарного виробництва розмірів земельних ді­лянок;

б) права вилучення земельної частки без порушення при цьому ціліс­ності земельного масиву;

в) гарантій права власності на землю за власниками земельних паїв;

г) права вимоги орендної плати за використання землі згідно з до­говором оренди між уповноваженою особою і господарюючим суб’єктом.

Ще одна важлива проблема захисту прав власників земельних паїв в умовах збереження колективної власності на землю - нормативно зак­ріплене право вимоги плати за використання підприємством земельного паю. На практиці ця проблема досить вдало вирішується МФК шляхом ук­ладання договорів про рентні платежі між підприємством і власника­ми земельних паїв. Рентний платіж, по суті, є платою за відмову влас­ника паю від вимоги вилучити земельну частку в натурі протягом пев­ного періоду (3-5 років).

Спробою нормативно врегулювати це питання є Указ Президента Ук­раїни від 15 грудня 1998 р. "Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)". Проте, як зазначалося на засіданні круглого столу з теми "Механізм передачі в оренду земель­них часток (паїв) членів недержавних сільськогосподарських підпри­ємств", що відбулося 13 січня 1998 р., цей документ не позбавлений су­перечностей. Головна з них стосується терміну "оренда" щодо земельних часток (паїв): як уже зазначалось, об’єктом оренди може бути лише земельна ділянка, виділена в натурі, право на земельну частку об’єктом оренди бути не може.

Заперечення фахівців викликало також і те, що право вимоги плати за земельну частку надається лише пенсіонерам. За неофіційними дани­ми, через безробіття із сільськогосподарського виробництва найближ­чим часом може бути вивільнено близько 4 млн. чол. Отже, значна части­на працездатних власників земельних паїв, з незалежних від них при­чин, втратить роботу, що може спонукати їх до вилучення земельних час­ток, щоб отримувати плату за свій пай через оренду [4]. Це вимагатиме здійснити копітку й затратну процедуру вилучення земельних часток у натурі. Тому було б доцільно врегулювати нормативним шляхом право вимоги плати за використання земельного паю для всіх без ви­нятку власників сертифікатів, а найраціональнішою формою його реалі­зації є договір про рентні платежі.

З функціонуванням колективної власності на землю пов’язана ще одна проблема - передача її в оренду. Що стосується так званої внутрігосподарської оренди, то слід визнати її повну неприйнятність. Так, власники земельних паїв потенційно можуть бути орендарями "своєї" землі, що перебуває у колективній власності підприємства, але згідно із Законом України "Про оренду землі" орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути юридичні та фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право воло­діння і користування ділянкою. Таким чином, орендар є самостійно гос­подарюючим суб’єктом, і відносини між ним і підприємством виходять за межі внутрігосподарських. По суті, внутрігосподарська оренда - це лише умовна назва однієї з форм організації праці, яка передбачає певний рівень господарської самостійності підрозділу підприємства, і термін "оренда" тут вжито неправомірно. Відмова від поняття "внут­рігосподарська оренда" не означає припинення пошуку ефективних форм організації праці внутрігосподарських підрозділів.

Більш серйозною проблемою є здача в оренду тимчасово не викорис­товуваних земель колективної власності іншим підприємствам. Обгово­рюючи цю проблему під час проведення круглого столу, фахівці наголо­шували на тому, що орендар землі не захищений від ризику вилучення земельних паїв до закінчення строку оренди. З іншого боку, постає пи­тання, якою має бути процедура прийняття рішення щодо передачі землі в оренду: чи досить рішення загальних зборів, прийнятого кваліфікова­ною більшістю, чи необхідна особиста згода кожного власника сертифі­ката.

Пропонувався такий варіант: власник сертифіката укладає договір з підприємством (КСП), в якому засвідчує свою згоду на передання в оренду земель колективної власності і бере на себе зобов’язання не вилучати свій пай протягом певного періоду. З врахуванням укладених договорів в оренду може здаватися земельна ділянка, яка за площею і вартістю не перевищує відповідні суми за сукупністю сертифікатів, що є об’єктами зазначених угод. При цьому частина орендної плати, призначена для виплати власникам сертифікатів, повинна розподілятися між усіма, хто дав згоду на оренду своєї земельної частки.

Наведений аналіз теоретичних і практичних підходів до приватиза­ції землі свідчить про багатогранність і складність цієї справи. І все ж таки необхідно визначити концептуальні підходи у ряді питань земельної реформи. На думку фахівців з цих питань необхідно:

1. Відмовитися від форсування масової приватизації земельних часток (паїв) членів КСП і дотримуватись підходу в цьому питанні, зважа­ючи виключно на усвідомлене рішення власника паю.

2. Сприяти прискоренню запровадження спільної часткової власності на землю як най-доцільнішої форми володіння в умовах збереження ко­лективних форм господарювання.

3. Нормативно врегулювати право вимоги власниками земельних час­ток (паїв) плати за їх використання, без вилучення ділянок у натурі.

4. Забезпечити правовий захист земель, що перебувають у колектив­ній власності, від вилучення в рахунок погашення боргових зобов’язань, не допускати застави цих земель.

Література

Онищенко О. та ін. Проблеми реформування відносин власності та організаційних структур господарювання на селі //Економіка України. – №9. – 1998.– С.12.