Реферат: Поділ праці

Рис. 1. Механізм дії закону поділу праці

Об'єктивна необхідність дії економічного закону поділу праці випливає з настійної потреби масового виробництва певних видів продукції в умовах ускладнення процесу праці. Проте цей процес-причина наштовхується на обмежені можливості існуючої системи спеціалізації праці. Остання є, по суті, виявом обмеженості вироб­ничих можливостей. Процес-причина закону поділу праці виникає в умовах його взаємодії з законом рідкості, який ми розглянули у по­передньому розділі. Водночас закон поділу праці обумовлюється дією закону зростання продуктивності праці.

Людство на всіх етапах свого розвитку прагне підвищити про­дуктивність праці. При цьому необхідність зростання продуктивності праці стосується не тільки продукту в цілому, а і його окремих час­тин, деталей, вузлів. Часто виробництво якогось агрегату затримуєть­ся через відставання виробництва його окремої частини.

Отже, виробництво цього компонента доцільно зробити само­стійним, спеціалізованим, розрахованим на масову продукцію. Безу­мовно, таке виробництво пов'язане з широким застосуванням ма­шин, впровадженням, як правило, автоматизації.

Так у суспільстві виникає суперечність між необхідністю масо­вого виробництва в умовах ускладнення процесу праці та обмеже­ними можливостями існуючої системи спеціалізації праці. Як же вирішити цю суперечність? Практика показала, що він полягає у подальшому розвитку поділу праці, що веде до підвищення її продуктивності. Це і утворює процес-наслідок економічного закону поділу праці.

Формами вияву закону поділу праці є такі:

• поділ праці між галузями суспільного виробництва і окремими підприємствами;

• територіальний поділ праці (розміщення виробництва);

• поділ праці між окремими працівниками, які пов'язані з поді­лом праці всередині підприємств.

З виникненням світових інтеграційних процесів, як уже зазнача­лось, розвивається міжнародний поділ праці.

Кількісне вираження закону поділу праці через його багато­гранність впливу на економічні процеси пов'язане з комплексом по­казників: рівнем спеціалізації, ефективністю поділу праці, строком окупності капітальних вкладень на впровадження спеціалізації.

Рівень спеціалізації може бути визначений за допомогою кое­фіцієнта рівня спеціалізації як частка профільної продукції в загаль­ному обсязі продукції, виробленої підприємством.

Ефективність поділу праці розраховують за такою формулою:

Де П1 ,П2— продуктивність праці відповідно до і після впроваджен­ня поділу праці.

У практиці господарювання ефективність спеціалізації обчис­люють як термін окупності капітальних витрат Ток на спеціалізацію.

де К — обсяг капітальних вкладень на здійснення спеціалізації; Ф — вартість засобів праці, що вивільнились у результаті спеціалі­зації та можуть бути направлені для використання в інші виробничі галузі; Еу — умовна річна економія від зниження витрат підприєм­ства (економія спожитих засобів виробництва і оплати праці).

Важливою передумовою (організаційною основою) підвищення рівня спеціалізації в промисловості є стандартизація, уніфікація і типізація.

Економічна ефективність системи стандартизації, уніфікації та типізації виявляється за рядом напрямів: встановлення раціонально­го асортименту продукції, збільшення серійності її випуску, скоро­чення строків проектування та витрат на нього, виготовлення засобів технологічного оснащення тощо.

СУЧАСНА СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА

На основі відокремлення виробництва певної продукції на ряді підприємств виникли нові галузі промисловості, для яких ха­рактерний особливий виробничий апарат.

Тепер у промисловості існують три види спеціалізації:

предметна — спеціалізація підприємства на виготовленні одно­рідної закінченої продукції;

подетальна — виробництво окремих частин і деталей головного продукту;

технологічна (стадійна) — відокремлення окремих стадій єди­ного технологічного циклу (рис. 15).

Рис.2. Форми і зміст спеціалізації у промисловості

При аналізі промислового виробництва застосовується система показників спеціалізації:

• частка основної продукції в загальному обсязі продукції, що виробляється;

• кількість конструктивних і технологічно однорідних груп, видів і типів виробів;

• частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів, що одержані ззовні, в загальному обсязі продукції, яка виготовляється.

У сільському господарстві залежно від їхнього значення галузі поділяють на основні, додаткові та підсобні.

Основні галузі визначають спеціалізацію господарства, регіонів, областей, їхня частка в товарній і валовій продукції, матеріальних і трудових витратах найвища.

Додаткові галузі створюються для раціональнішого використання робочої сили, засобів праці та відходів виробництва основних галузей.

Підсобні галузі призначені для обслуговування основних і додат­кових галузей, а також для переробки продукції, яка швидко псуєть­ся і погано транспортується.

У сільському господарстві склались такі основні форми спеціа­лізації:

зональна (територіальна] — виробництво в регіоні тих видів продукції, для яких є найсприятливіші природні та економічні умови;

господарська — спеціалізація агропромислових і сільськогоспо­дарських підприємств на виробництві певного виду продукції;

внутрішньогосподарська — відокремлення підрозділів під­приємств з виробництва чітко визначених видів продукції (або робіт);

технологічна (стадійна) — перетворення окремих стадій (част­кових процесів) єдиного виробничого процесу будь-якого кінцевого продукту на самостійні виробництва;

внутрішньогалузева — господарства або їхні підрозділи займають­ся виробництвом різних продуктів, що є продукцією однієї галузі.

Спеціалізація сприяє розвитку масового виробництва. На спе­ціалізованих підприємствах є можливість організувати поточне ви­робництво, застосувати продуктивніше устаткування і краще його використовувати, механізувати і автоматизувати виробничі процеси. Це забезпечує значне зростання продуктивності праці та зниження витрат підприємств.