Реферат: Соціально-політичні аспекти становлення громадянського суспільства в Україні

Ідея громадянського суспільства заснована на необхідності ефективного регулювання взаємовідносин людини з політичною владою, суспільства з державою. Будь-яка політична влада, особливо державна, якими б не були її соціальна природа і мотивація дій, має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. З метою протидіяти цій тенденції і для обмеження державного свавілля людство напрацювало низку теоретичних і практичних засобів, до яких відносяться, зокрема, ідеї правової держави і громадянського суспільства. Сенс ідеї правової держави полягає в тому, щоб зв‘язати політичну владу, державу правом, підпорядкувати її дії закону. Сенс ідеї громадянського суспільства — підпорядкувати державу суспільству, обмежити свавілля державної влади. Обидві ці ідеї і позначувані ними суспільні феномени тісно пов‘язані між собою — правова держава і громадянське суспільство взаємно передбачають одне одного. Однак на відміну від намагань створити правову державу в Україні, формування у ній громадянського суспільства поки що не стало навіть предметом серйозних наукових досліджень.

У найбільш загальній формі громадянське суспільство найчастіше визначається як суспільство, відокремлене від держави (як політичного інституту), сфера недержавних суспільних інститутів і відносин. Відокремленість громадянського суспільства від держави зовсім не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. У сучасному суспільстві навряд чи знайдеться така сфера суспільного чи приватного життя, яка б не зазнавала впливу з боку держави. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини — від сімейних до політичних. Однак це регулювання може здійснюватися як на основі закону, який у демократичних державах є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Ідея громадянського суспільства якраз і покликана обмежити таку довільну регламентацію.

Вона дозволяє розглядати суспільство і державу як партнерів, визнає у цьому партнерстві пріоритет суспільства, слугує утвердженню у суспільній свідомості думки про те, що держава існує для суспільства, а не навпаки.
Проблема становлення громадянського суспільства є особливо актуальною для ко-лишніх соціалістичних країн, які стали на шлях демократичного розвитку. За соціалізму мало місце одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником всіх засобів виробництва, а одержавлена правляча партія монополізувала політичну владу в суспільстві, нав‘язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій, втручалася у сімейні стосунки тощо. Фактично держава поглинула громадянське суспільство.

Відсутність розвинутих структур громадянського суспільства і його зворотнього впливу на державу були головними причинами численних соціальних експериментів, які держава звалювала на суспільство у формі «будівництва» соціалізму і комунізму, «культурних революцій», а також масових політичних репресій, голодоморів тощо.

Нерозвиненість громадянського суспіль-ства є однією з основних причин того кризового стану, в якому опинилися громадяни України головним чином з вини власної ж держави. В Україні суспільство в цілому і кожний громадянин зокрема поки що залежать від держави у всіх відношеннях, не маючи на неї дієвих засобів впливу, що дозволяє останній вдаватися до довільних соціально-економічних експериментів і не нести відповідальності за їх згубні наслідки. Становлення громадянського суспільства якраз і має на меті поставити державу під контроль суспільства, звести до мінімуму завдавану нею шкоду, обмежити свавілля державної влади.

Контроль над державою громадянське суспільство здійснює у різних формах і за допомогою різноманітних засобів. Основою відмежування і
незалежності громадянського суспільства від держави і обмеження свавілля останньої є конституційне проголошення прав і свобод особи. За своєю сутністю конституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення і законодавчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Конституція незалежної України проголосила широкий спектр особистих, соціально-економічних і політичних прав і свобод людини і
громадянина. Багато в чому ці права і свободи збігаються з тими, які проголошувалися у радянській конституції. Але між двома конституціями є і
принципові відмінності. З точки зору становлення громадянського суспільства до таких відмінностей слід віднести у першу чергу проголошення
права приватної власності. У статті 41 Конституції України, зокрема, зазначається: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному
законом... Право приватної власності є непорушним».
Ще до прийняття нової Конституції право приватної власності було введене Законом України «Про власність» від 07.02.91 р. з наступними
його змінами і доповненнями. Приватна власність визнавалася законом рівноправною з іншими формами власності — колективною і
державною. Конституційне проголошення і законодавче закріплення права приватної власності заклало правові основи економічних засад
громадянського суспільства, оскільки приватна і в цілому — недержавна власність є економічною підвалиною цього суспільства. Саме приватна
власність є економічною основою свободи індивіда, його незалежності від держави.
Вирішальне значення для формування недержавних форм власності мають роздержавлення і приватизація, сутність яких полягає у зміні
державної форми власності на такі її різновиди, як приватна і колективна. Не будемо торкатися тут питань справедливості способів і форм
здійснення приватизації, її економічної ефективності та доцільності стосовно окремих державних підприємств. При наявності у цьому відношенні
численних прорахунків незаперечним є сам факт приватизації, в результаті якої відбувається становлення різних форм недержавної власності і
господарювання — акціонерних товариств, кооперативів, орендних підприємств тощо. Такі економічні об‘єднання є інститутами громадянського
суспільства.
Становлення в Україні різних форм недержавної власності, розвиток підприємництва обумовлюють істотні зміни в соціальній структурі
суспільства, яку складають соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні і територіальні спільноти людей. З-поміж усіх соціальних спільнот
найбільшою мірою від економічної структури суспільства, передусім від наявних у ній форм власності, залежать соціально-класові (суспільні
класи, внутрікласові і міжкласові соціальні верстви і групи) і соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, спеціалісти, службовці)
спільноти. Зміни у формах власності обумовлюють від-повідні зрушення у соціально-класовій і соціально-професійній структурах суспільства.
При наявності істотних відмінностей у підходах марксистської і так званої західної соціології до розуміння соціально-класової структури
суспільства спільним для цих підходів є визнання соціально-економічного чинника, у першу чергу відносин власності на засоби вироб-ництва, як
основи класової диференціації суспільства. У відповідності з цим чинником у суспільстві з ринковою економікою виокремлюються три класи:
найманих працівників, великих і середніх власників засобів виробництва, дрібних власників засобів виробництва. Особливістю західної соціології
у цьому відношенні є, зокрема, те, що вона уникає ідеологізованих марксистських назв цих класів (пролетаріат, буржуазія, дрібна буржуазія),
називаючи їх найчастіше нижчим, або робітничим, вищим і середнім класами і розширюючи при цьому склад останнього за рахунок осіб
розумової праці — службовців і спеціалістів.1
Поняття «суспільний клас» є теоретичною конструкцією, яка не фіксується офіційною соціальною статистикою західних країн.
Диференціюючи соціальний склад самодіяльного населення, ця статистика використовує поняття «соціально-професійна група». Так, основними
обліковими групами в переписах самодіяльного населення Франції є шість соціально-професійних груп: «сільські господарі», «ремісники, торговці,
власники підприємств», «кадри, представники професій розумової праці», «представники проміжних професій», «службовці», «робітники».
Соціальна статистика ФРН оперує такими основними категоріями самодіяльного населення: «робітники», «селяни», «службовці і чиновники»,
«самостійні поза сільським господарство», «інші».
У процесах приватизації, становлення ринкової економіки в Україні формуються класи власників засобів виробництва, з‘являються
відповідні соціально-професійні групи. Однак державна соціаль-на статистика поки що не реєструє цих процесів. В умовах соціалізму офіційний
статистичний облік самодіяльного населення здійснювався в категоріях «робітники», «службовці» і «колгоспники». Така диференціація вже не
відповідає новим економічним і соціальним реаліям. Однак обгрунтовано відмовившись від попереднього поділу самодіяльного населення,
органи державної статистики України все ще не налагодили облік динаміки соціального складу населення за соціально-професійними групами,
на зразок того, який існує у країнах Заходу.
Оскільки економічну основу громадянського суспільства становить недержавна власність на засоби виробництва, то однією з основних
ознак соціальної структури цього суспільства є наявність у ній класів власників засобів виробництва і відповідних соціально-професійних груп —
підприємців і селян. Ще однією істотною ознакою розвинутого громадянського суспільства є наявність у ньому так званого середнього класу.
Потрібно сказати, що теза про середній клас, як основу благополуччя і стабільності суспільства, є досить популярною у наших політиків.
Вважається, зокрема, що приватизація, отримання кожним громадянином України частки державної власності на свій приватизаційний
майновий сертифікат зробить якщо не всіх, то принаймні більшість членів суспільства, власниками. Ці власники заживуть заможно і складуть так
званий середній клас — основу економічної і політичної стабільності суспільства.
Але навіть у країнах Заходу такого середнього класу не існує. Більше того, його в принципі бути не може. В умовах ринкової економіки та
жорсткої конкурентної боротьби власність на засоби виробництва не може бути розпорошеною, вона неодмінно концентрується в руках його
незначної меншості. У країнах з розвиненою ринковою економікою понад 80 % самодіяльного населення є не власниками, а найманими
працівниками. Дрібні власники складають там 10-15 % самодіяльного населення, а основна частина власності зосереджена в руках 4-5 %.
Володіння частиною найманих працівників декількома акціями підприємств ще не робить їх власниками, бо є для них незначним джерелом
доходу порівняно із заробітною платою.
У процесі приватизації в Україні відбувається інтенсивний перерозподіл колишньої державної власності на користь не «середнього», а
«вищого» класу — незначної частини населення. Як зазначив виконувач обов‘язків Голови Фонду державного майна України О.Бондар на
сесійному засіданні Верховної Ради у вересні 1998 р., на сьогодні в Україні «приватизовано 59 тисяч підприємств, з яких 41 % — шляхом викупу
членами трудових колективів, 21% — оренди з викупом... Нині ця власність часто-густо вже не належить цим колективам, її перепродано”.2
Неважко спрогнозувати, в чиїх руках опиняться рештки державної власності на другому — аукціонному, тобто грошовому, етапі
приватизації. Виходить, що замість середнього класу отримуємо соціальну поляризацію, поділ суспільства на незначну багатіючу меншість і
зубожілу абсолютну більшість.
Соціально-економічною ознакою громадянського суспільства у тому вигляді, в якому воно склалося в країнах з розвиненою ринковою
економікою, є наявність середнього класу не як класу власників засобів виробництва, а як прошарку матеріально забезпечених людей, до якого
входять не лише дрібні і середні власники засобів виробництва, а й наймані працівники — спеціалісти, службовці, високооплачувані робітники.
Західна емпірична соціологія звичайно конструює середній клас саме на основі певної величини доходів різних груп населення. А оскільки чітких
критеріїв верхньої і нижньої межі таких доходів немає, то визначення середнього класу у цьому розумінні є досить розпливчастим.
Однак у практичному відношенні суспільство такого середнього класу, людей достатку, або, як його називають на Заході, суспільство
загального благоденства, характеризується відносною економічною і політичною стабільністю, бо заможні люди не хочуть ні економічних
потрясінь, ні політичних революцій. Українському суспільству до такого благоденства ще дуже далеко.
Якщо економічна структура громадянського суспільства є основою його соціальної структури, то остання, у свою чергу, виступає основою
політичної структури цього суспільства. До найважливіших політичних інститутів громадянського суспільства, які формуються на основі його
соціальної структури, належать політичні партії і групи інтересів.
Головною ознакою політичної партії як організованої групи однодумців є прагнення до оволодіння державною владою, її здійснення й
утримання. Як добровільні об‘єднання громадян, політичні партії є інститутами громадянського суспільства. Вони виконують у суспільстві низку
важливих функцій: вираження соціальних інтересів, ідеологічної та політичної соціалізації, формування громадської думки та ін. У той же час
політичні партії перебувають у тісному зв‘язку з державною владою. У випадку оволодіння держав- ною владою та чи інша партія стає суб‘єктом
державно-політичних відносин і в цій якості не виступає інститутом громадянського суспільства. Це стосується не лише правлячої партії, а й усіх
інших партій, — залежно від представництва в органах державної влади і управління. Політичні партії є головною ланкою, яка зв‘язує
громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво різних соціальних інтересів на державному рівні.
На сьогодні в Україні нараховується вже понад півсотні політичних партій. Здавалося б, це має максимально забезпечити представництво
багатоманітних інтересів громадянського суспіль-ства на державному рівні. Однак більшість політичних партій України є малочисельними. Вони
не користуються широкою підтримкою населення і не мають відчутного впливу на політику держави. Такі партії постали не з ініціативи мас як
відповідь на потребу в самоорганізації тих чи інших соціальних спільнот, а з ініціативи їх лідерів, як об‘єднання порівняно невеликих груп людей.
Декотрі з політичних об‘єднань є, радше, клієнтелістськими групами, які обслуговують інтереси їх засновників, ніж політичними партіями.
Традиційне розмежування політичних партій на ліві, центристські і праві в Україні має свої особливості. У країнах Заходу цей поділ полягає
передусім у відмінності соціальної бази політичних партій — ліві партії виражають інтереси переважно найманих працівників, праві — власників.
В Україні ж політичне протистояння відбувається не між партіями, які виражають інтереси різних суспільних класів, а за ідеологічною ознакою —
між партіями соціалістичного і націоналістичного спрямування.
Найбільш впливовими партіями лівої частини спектра політичного життя України є Комуністична і Соціалістична партії. Вони чітко
визначають свою соціальну базу — це люди праці: робітники, селяни, інтелігенція. Ці партії виступають за пріоритет колективних форм власності
і господарювання в економіці, дієві соціальні гарантії, розвиток співробітництва у рамках СНД.
Опонентами соціалістів і комуністів є численні організації націонал-радикального і націонал-демократичного спрямування. Більшість цих
партій не мають чіткої соціальної бази. Їх об‘єднують антикомунізм та ідея державної незалежності України. На противагу лівим партіям вони
виступають за радикальне реформування економіки на ринкових засадах, однозначно негативно оцінюють перебування України у складі СРСР, її
соціалістичне минуле, вбачають у Росії головну загрозу незалежності України, а її майбутнє — в інтеграції з країнами Заходу.
Власне центральну частину політичного спектра України займають партії загально-демократичн-ого спрямування — Ліберальна партія
України, Партія праці, Українська партія справедливості, Народно-демократична партія та ін. Орієнтуючись на власника, ці партії тяжіють до
лібералізму. Вони виступають за радикальні ринкові реформи у ліберальному чи соціальному варіантах їх здійснення.
Глибока і тривала системна криза, в якій опинилося українське суспільство, негативні економічні і соціальні наслідки здійснюваних реформ
призводять до того, що ідеї ринкових перетворень і державної незалежності України втрачають популярність і, відповідно, зменшується вплив
партій націонал-демократичного і націонал-радикального спрямування. Це наочно засвід-чили вибори до Верховної Ради у березні 1998 р. За
результатами виборів найбільш радикальна націоналістична партія —Українська Національна Асамблея — набрала лише близько 0,4 % голосів,
виборчий блок «Національний фронт» (Конгрес українських націоналістів, Українська консервативна республіканська партія, Українська
республіканська партія) — близько 2,7 %, виборчий блок «Менше слів» (Всеукраїнське політичне об‘єднання «Державна самостійність України»,
Соціал-національна партія України) — близько 0,2 %. До Верховної Ради пройшов лише Народний Рух України (9,4 %).3
Не стала несподіваною і поразка на виборах партій ліберальної орієнтації — за виборчий блок «Партія праці та Ліберальна партія — разом»
проголосували близько 1,9 % виборців, а за виборчий блок «СЛОн — Соціально-ліберальне об‘єднання» (Міжрегіональний блок реформ,
Конституційно-демократична партія) — 0,9 %.4 Ці партії виникли раніше, ніж сформувалася їхня соціальна база — підприємці, власники. В
цілому ж останні вибори до Верховної Ради чітко виявили в розвитку партійної системи України тенденцію до класичного розмежування
політичних сил за класовою ознакою на ліві і праві.
Важливими політичними інститутами громадянського суспільства є групи інтересів —добровільні об‘єднання людей, створені для
вираження і задоволення їх потреб у відно- синах з різними політичними інститутами, насамперед з державою. Поняття «групи інтересів» є
відносно новим для вітчизняної науки про політику. Близьким за змістом до нього є більш звичне для нас поняття «громадські організації», до
яких відносяться професійні спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, наукові, технічні, культурно-просвітницькі,
фізкультурно-спортивні та інші добровільні об‘єднання громадян, творчі спілки, земляцтва, фонди тощо.
Самі по собі громадські організації не є «групами інтересів» у їх політологічному розумінні. Як «групи інтересів» громадські організації
виступають тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють з політичними інститутами — державою і політичними партіями. Політичні функції різною мірою властиві всім громадським організаціям. В одних випадках, наприклад, у профспілок, жіночих, молодіжних організацій, вони є досить виразними. В інших випадках, наприклад, у різних аматорських об‘єднань, політичні функції можуть виявлятися лише ситуативно. За будь- яких умов «групи інтересів» відрізняються від політичних партій тим, що не прагнуть політичної відповідальності, не ставлять собі за мету завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї, виступаючи в цій якості як групи тиску.

Представництво групових інтересів громадянського суспільства на державному рівні здійснюється як у безпосередніх, так і в опосередкованих формах. Найбільш поширеною формою безпосереднього, прямого впливу «груп інтересів» на органи державної влади є лобізм.

До найважливіших форм опосередкованої взаємодії «груп інтересів» з державою відноситься їх вплив на неї через вибори і політичні партії.
«Групи інтересів» прагнуть до налагодження зв‘язків з політичними партіями, підтримують їх на виборах, щоб через них впливати на державу.
Декотрі з найбільш масових «груп інтересів», наприклад, профспілки, створюють власні політичні партії для обрання своїх представників до
органів державної влади.

Серед численних і багатоманітних «груп інтересів» у країнах з розвиненою ринковою економікою найбільш впливовими є об‘єднання найманих працівників (профспілок) і підприємців. Головне завдання профспілок — захист інтересів найманих працівників у відносинах з підприємцями і державою. В умовах соціалізму профспілки виступали інструментом державної політики, діяли під керів- ництвом правлячої партії.

У демократичному суспільстві вони покликані перебувати в опозиції до влади, виступати рівноправним партнером у відносинах з державою. Становлення незалежних профспілок вже відбувається в Україні. Утворилися, зокрема, незалежна профспілка гірників України, Незалежна профспілка гірників Донбасу, Вільні профспілки залізничників, Вільні профспілки працівників текстильної та легкої промисловості України, Федерація профспілок авіадиспетчерів України та інші профспілкові об‘єднання. Спадкоємниця єдиних радянських профспілок Федерація профспілок України втратила монополію на представництво інтересів трудящих. Поряд з нею діють інші міжгалузеві профспілкові об‘єднання — Національна конфедерація профспілок України, Всеукраїнське профспілкове вільне об‘єднання солідарності трудівників, Всеукраїнське об‘єднання солідарності трудівників.

Профспілки прагнуть самі представляти свої інтереси на державному рівні. Характерним у цьому відношенні є створення у квітні 1997 р.
Всеукраїнської партії трудящих, в основу діяльності якої були покладені програма дій та передвиборна платформа Федерації профспілок України.
Щоправда, на виборах до Верховної Ради ця партія отримала всього 0,8 % голосів, що певною мірою відбиває і авторитет самої ФПУ в
суспільстві. Більш перспективною, ніж створення власних «кишенькових» партій, для профспілок була б інтеграція з впливовими політичними партіями лівої орієнтації, як це відбувається в багатьох країнах Заходу. Паралельно зі становленням нових проф-спілок в Україні відбувається утворення об‘єднань підприємців. До них відносяться, зокрема, Український союз промисловців і підприємців, Спілка орендарів і підприємців України, Асоціація фермерів України та інші об‘єднання.

На сьогодні найвпливовішим з таких об‘єднань можна вважати Український союз промисловців і підприємців, який має розгалужену мережу
регіональних організацій і прагне здійснювати відчутний вплив на політику держави. Політичними інститутами громадянського суспільства, крім партій і«груп інтересів», є також «четверта влада» — недержавні засоби масової
інформації. Однак похідними від соціальної структури суспільства і найбільш важливими засобами впливу громадянського суспільства на державу є саме політичні партії і так звані «групи інтересів».