Реферат: Державне регулювання цін в Україні

Четверта — захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподатку­вання. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигід­ним імпортування іноземних товарів і, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким яви­щам держава використовує механізм дотування національних ви­робників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари під­вищує їх ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через меха­нізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до не­обхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних ме­тодів (квотування, ліцензування).

П'ята — стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводить себе як моно­поліст — підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось ком­пенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною при­чиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції.

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передовсім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємст­ва, що займають монопольне становище на ринку. Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здій­снюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополіс­тів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів народногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, мінеральні добрива для сільського господарства, синтетичні смоли і пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що займають мо­нопольне становище, належать як суб'єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки заліз­ниць, підприємства поштового зв'язку та телефонних послуг, ко­мунальні підприємства водопровідно-каналізаційного господарст­ва тощо), так і інші утворення (хлібокомбінати, підприємства мі­ського електротранспорту, управління ритуальних послуг, мет­рополітен тощо).

Регулювання цін монополістів здійснюється або через установ­лення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів по­середницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), гранич­них нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язко­вого декларування зміни цін. Перелічені методи мають як недо­ліки, так і переваги і різною мірою використовуються урядами країн з ринковою економікою. Так, метод регулювання цін через граничний рівень рентабельності в процентах до витрат вироб­ництва, який практично не використовується у світовій практиці, набув в Україні значного поширення. Підприємство не має права перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інак­ше на порушника накладаються штрафні санкції. Протягом корот­кого проміжку часу такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін та скорочення пропозиції. Однак у довгостроковому періоді виявляються негативні риси даного ме­тоду, котрі зумовлені пропорційною залежністю розміру прибут­ку від собівартості продукції. Тому підприємства-монополісти за­інтересовані не в зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на свою продукцію, що за встановленого рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно впливає на ефектив­ність виробництва, призводить до безупинного підвищення собі­вартості продукції, а відтак і до постійного зростання цін.

Названі недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні органи на отримання дозволу на це. Тому в деяких країнах такі ціни називають «дозвільними».

Для одержання дозволу на підвищення цін підприємство готує необхідну інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуван­ню собівартості, підвищення якої дозволяється тільки з об'єктив­них причин, наприклад, у разі зростання тарифів на електроенер­гію, збільшення орендної плати, підвищення ставок товарних по­датків тощо. В Україні для декларування зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані: запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою подорож­чання матеріальних витрат і збільшення трудозатрат, досягнутий і запланований розміри прибутку від реалізації продукції, рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування при­чин зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і та­рифів або їх підвищення без декларування до порушників засто­совуються відповідні санкції.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефек­тивного контролю за додержанням дисципліни цін. Під дисциплі­ною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та вико­ристання цін за умов регульованої ринкової економіки.

Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється сис­темою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпоряд­кованими їй державними інспекціями Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держав­них адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку за­твердження й застосування цін, захист законних інтересів грома­дян, викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін, експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів, уста­новлених підприємствами та організаціями незалежно від форм власності й господарювання.

Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні й недержавні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права зазначених ор­ганів є дещо вужчими, ніж права інспекцій. Якщо державні ін­спекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо за­стосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через по­даткові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю за цінами матеріали та акти перевірок для дальшого розгляду.

Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій за порушення дисципліни цін поширюється на всіх суб'єктів госпо­дарювання, які перебувають на території України та здійснюють виробничу, торгову та іншу комерційну діяльність.

Для прикладу, в США держава регулює 5 - 10 % цін, головним чином в галузях, де існує монополія ( сільське господарство, енергетика, зв’язок ). В Японії держава регулює біля 20% споживчих цін ( в тому числі такі важливі, як тарифи на електроенергію , газ, залізничні, вартість медичного обслуговування та освіти, ціни на рис, м’ясо, воду, молочні продукти ). В Швейцарії федеральне відомство з контролю за цінами в законодавчому порядку фіксує близько 50% обєму товарної продукції сільського господарства. Обмежене регулювання здійснюється на текстильні товари, одяг, іграшки, музичні інструменти та деякі інші товари. В дуже поодиноких випадках ( загроза війни, загроза загального підвищення цін) можна напряму вплинути на ціни, тобто заморозити їх, як, наприклад, у Швеції. Проте, це має обов’язково бути передбаченим законодавством.