Реферат: Загальна характеристика грибів-паразитів

Лишайники — це особливі організми, в тілі яких об'єднані водорості й гриби в нові комплекси симбіотичних організмів з но­вими морфологічними, фізіологічними та екологічними власти­востями. Відомо більше 20 тис. лишайників.

Від інших організмів, у тому числі і від окремих грибів і водо­ростей, вони відрізняються за формою, будовою, характером обмі­ну речовин, особливими лишайниковими речовинами, способами розмноження, повільним ростом (від 1 до 8 мм на рік).

Слань лишайника складається з переплетених ниток грибни­ці — гіф — і розташованих між ними клітин або ниток водоростей. Розрізняють два основних типи мікроскопічної структури слані лишайників: гомеомерний і гетеромерний. На по­перечному зрізі лишайника гомеомерного типу видно, що слань утворена хаотично переплетеними гіфами гриба, поміж яких роз­кидані окремі клітини або нитки водоростей. Ці лишайники утво­рюють групу, відому під назвою слизистих лишайників, оскільки водорості виділяють слиз, в який занурені клітини гриба і водо­рості. В лишайнику гетеромерного типу клітини водоростей зосе­реджені в одному шарі, який називається гочідіальним шаром. Під ним знаходиться серцевина, яка складається із пухко роз­ташованих ниток гриба. Зовнішніми шарами лишайника є щільно зімкнуті грибні гіфи, які називаються корковими шарами. За до­помогою грибних ниток, що відходять від нижньої кори, лишайник прикріплюється до субстрату, на якому росте. У деяких лишайників нижня кора відсутня і він зростається з субстратом гіфами сер­цевини.

Водоростевий компонент лишайника (фікобіонт) представле­ний синьозеленими, зеленими, жовтозеленими і бурими водоростя­ми. Представники 28 родів цих відділів водоростей вступають у симбіоз з грибами. Найпоширеніший фікобіонт лишайників — зелена водорость требуксія, в інших зелених — хлорела, хлорокок. Із синьозелених водоростей найбільш звичайними в таломі лишайників є носток і глеокапса.                    

Більшість цих водоростей зустрічається у вільноживучому стані, але деякі зустрічаються, лише в лишайниках (требуксія, коккомікс тощо), у вільному стані поки що не виявлені. Водорості в слані лишайника дуже змінюють свій зовнішній вигляд. Особливо це стосується нитчастих водоростей, які в лишайнику розпадаю­ться до окремих клітин і змінюються до невпізнанності. В лишай­нику водорості стають більш стійкими до високих температур, можуть переносити тривале висушування. При культивуванні їх на штучних середовищах (окремо від грибів) набувають вигляд, характерний для вільноживучих форм.

Слань лишайників різноманітна за формою, розмірами, будо­вою, забарвленням. Колір слані зумовлений наявністю пігментів у оболонках гіф і плодових тілах лишайників. Розрізняють п'ять груп пігментів: зелені, сині, фіолетові, червоні і коричневі. Піг­менти утворюються тільки на світлі. Чим більше світла в місці зростання лишайників, тим яскравіше вони мають забарвлення.

За морфологічними ознаками лишайники поділяються на кірко­ві, листуваті і кущисті.

У коркових, або накипних, лишайників слань має вигляд за­барвленої кірочки або нальоту, що приростає дуже щільно до субстрату. Товщина кірочок різна — від ледве помітного накипу або порошкоподібного нальоту до 0,5 см, діаметр — від кількох міліметрів до 20—ЗО см. Ростуть накипні лишайники на поверхні грунтів, гірських порід, корі дерев і кущів, оголеній деревині, що гниє. Ця група лишайників найбільш багата видами (близько 80 %), що зустрічаються в різних умовах.

Листуваті лишайники мають форму пластинок різного забар­влення, розташованих горизонтально на субстраті (пармелія, стінна золотянка). Звичайно пластинки округлі, 10—20 см у ді­аметрі. Характерною особливістю листуватих лишайників є неод­накове забарвлення і будова верхньої і нижньої поверхні слані. У більшості з них на нижній частині слані утворюються органи кріплення до субстрату — ризоїди, які складаються із зібраних у пучки гіф. Ростуть вони на поверхні грунту, серед мохів. Листу­ваті лишайники у порівнянні з накипними є більш високооргані-зованими формами.

У кущистих лишайників слань стеблеподібної форми, при­кріплюється до субстрату невеликими ділянками нижньої частини, а верхня частина розгалужена і піднята над поверхнею або звисає з дерев подібно до косматих грив — «бородаті лишайники». За рівнем організації кущисті лишайники — вищий етап розвитку слані, їхня слань буває різних розмірів: від кількох міліметрів до ЗО—50 см. Бородаті лишайники можуть досягати 7—8 м (уснея). До кущистих лишайників відносяться цетрарія, алекторія, нейропогон, евернія тощо.

Розмножуються лишайники в основному вегетативне — части­нами слані, які не е спеціалізованими «органами» вегетативного розмноження. Крім того, розмноження проходить ізидіями (ви­ростами слані), а також соредіями (невеличкими утворами, які складаються з клітин водоростей, обплетених гіфами грибів). Соредії та Іридії — особливі «органи» розмноження лишайників (див. рис. 2.30, в) як комплексних організмів. Гриби і водорості, що входять до складу лишайника, також зберігають властиві їм способи розмноження. Соредії утворюються всередині слані в гонідіальному шарі листуватих та кущистих лишайників. Сфор­мовані соредії виштовхуються із слані назовні, підхоплюються і розносяться вітром. При сприятливих умовах вони проростають у нових місцях і утворюють нові лишайники. Соредіями розмно­жується близько ЗО % лишайників.

Ізидії — вирости верхньої кірочки слані. Мають вигляд зернин: циліндричних або коралоподібних виростів або маленьких листоч­ків. Всередині цих виростів знаходяться клітини водоростей, ото­чених гіфами гриба. На відміну від соредій ізидії не висипаються на поверхню слані, а разом з його шматочками відламуються тва­ринами чи людиною і в сприятливих умовах розростаються у ли­шайник. Розмноження ізидіями зустрічається у-15 % лишайників.

Живлення лишайників здійснюється за рахунок процесу фото­синтезу у клітинах водоростей. Синтезовані при цьому органічні речовини використовуються грибом. Дихання, поглинання води і мінеральних солей забезпечує грибний компонент (мікобіонт) слані лишайника. Активність процесів фотосинтезу, дихання, по­глинання води і мінеральних солей залежить від освітленості, температури, вологості. Інтенсивність фотосинтезу у лишайників при оптимальних умовах значно нижча, ніж у автотрофних рослин. Проте органічних речовин утворюється достатньо, щоб забезпечи­ти нормальну життєдіяльність лишайників.

Лишайники невибагливі до умов середовища і характеризую­ться високою стійкістю до впливу несприятливих факторів. Вони можуть рости у найрізноманітніших умовах освітлення і воло­гості, легко переносять тривалі періоди без води, різкі коливання температури, але по-різному реагують на забруднення повітря. Деякі з них не витримують навіть малого забруднення повітря і гинуть, інші — живуть лише в населених пунктах, у тому числі і промислових містах. Вивчивши цю особливість лишайників, їх можна використовувати як біоіндикатори для оцінки чистоти повітря.

Ростуть лишайники на найрізноманітніших субстратах: кам'янистих породах, грунті, корі дерев, хвої, листках вічнозелених - рослин, мохах, гниючій деревині та інших рослинних рештках. Вони можуть поселятися на склі, шкірі, залізі, ганчірках та інших предметах, при цьому головна умова для їх поселення — трива­лість перебування предмета в нерухомому стані.

Характерна біологічна особливість лишайників — утворення . так званих лишайникових кислот, які відкладаються на поверхні гіф у вигляді кристалів, паличок, зерняток і т. д. Ними зумовлений колір лишайників. Відомо до 150 лишайникових кислот, які, крім лишайників, ніде не зустрічаються. Біологічне значення їх ще не вивчене. Деякі з них мають антибіотичні або токсичні власти­вості і, очевидно, виконують захисну функцію.

У зв'язку з широким розповсюдженням лишайники відіграють , важливу роль у природі як продуценти біомаси. Селячись на гір­ських породах, вони сприяють вивітрюванню їх, а після відми­рання утворюють невелику кількість гумусу, на якому можуть оселятися інші рослини. Ось чому їх називають «піонерами рос­линності». Лишайники служать укриттям і їжею для багатьох безхребетних тварин. Ними живляться і деякі крупні хребетні.

Лишайники широко використовує людина в своїй господар­ській діяльності. Перш за все це цінний корм для північних оленів (ягель). Деякі із них використовує в їжу людяна (цетрарія іс­ландська, умбілікарія їстівна). У їжу людина використовує також види роду аспіцилія, відомі під назвою «манна небесна». Із ли­шайників отримують спирт (цетрарія ісландська, деякі види кладо­ній), лакмус (леканора, рочела), фарби (охролехія, деякі види рочел), їх використовують як сировину для парфюмерної про­мисловості (евернія сливова), в медицині для виготовлення ліків (цетрарія, леканора, лобарія тощо).

Враховуючи повільний ріст лишайників, їх використання має бути планомірним, щоб не завдати непоправної шкоди природі.