Реферат: Астрономічна наука і передбачення. Боротьба за науковий світогляд

З земним положенням спостерігача пов'язане і пе-тлеподібне переміщення планет серед зірок. Це теж є ілюзорним явищем, оскільки планети насправді ніяких петель не описують, а рухаються навколо Сонця за еліптичними орбітами. «Петлі» — явище позірне, яке виникає внаслідок того, що ми спостерігаємо за плане­тами з рухомої Землі, тобто в земній системі відліку.

Ще одне явище космічного порядку, яке має ілюзор­ний характер і яке ми спостерігаємо мало не кожного дня. Нам здається, що диск Сонця має такий самий поперечник, як і диск повного Місяця. Насправді ж со­нячний діаметр приблизно в 400 разів більший від мі­сячного. Але Сонце знаходиться у 400 разів далі від Землі, і з цієї причини видимі кутові розміри обох світил для земного спостерігача майже збігаються. До речі, саме з цієї причини маленький Місяць може (це від­бувається під час сонячних затемнень) повністю пере­крити величезний диск денного світила.

Цікава ілюзія виникає і при спостереженнях метеор­них потоків. Коли Земля зустрічається з роєм твердих частинок, вони, вриваючись в атмосферу і співударяю-чись з молекулами повітря, випаровуються і розпада­ються на атоми. В свою чергу, атоми збуджуються, іоні­зуються, і при цьому виникає світіня. Земний спостерігач бачить ефектне видовище — дощ падаючих зірок. Йому

здається, що траєкторії світних частинок виходять з однієї точки неба — радіанта, хоча насправді ці траєк­торії майже паралельні одна одній.

«Космічна ілюзія», що відіграла помітну роль у роз­витку планетної астрономії, пов'язана і з спостережень нями Марса. Внаслідок величезної відстані при теле­скопічних спостереженнях окремі дрібні деталі на по­верхні цієї планети зливаються в суцільні лінії, які деяким астрономам здалися системою гідротехнічних споруд, побудованою розумними жителями Марса. Коли автоматичні міжпланетні станції, які здійснили політ на Марс, передали детальні зображення поверхні плане­ти, ілюзорний характер марсіанських «каналів» став абсолютно ясним.

Методичні міркування. Корисно звернути увагу учнів на те, що в астрономії з невідповідністю видимого дійс­ному ми зустрічаємося особливо часто. Наприклад, треба ще раз нагадати про те, що коли ми дивимося на небо, то всі світила здаються нам розташованими на однако­вих відстанях від Землі, ніби на внутрішній поверхні гігантської кулі — небесної сфери. При цьому звичні візерунки сузір'їв утворені зірками, які насправді зна­ходяться на різних відстанях від Землі і одна від одної і лише проектуються в одну й ту саму область небесної сфери. Взагалі з'ясування того, який космічний об'єкт знаходиться ближче, а який далі, не просте завдання навіть для астрономів, озброєних спеціальною апарату­рою. Прямими вимірюваннями вдається визначати від­стані лише для порівняно близьких космічних об'єктів. Для дальших доводиться витрачати більші зусилля на те, щоб з'ясувати, чи є система небесних тіл, що їх цікавить, справді єдиною фізичною системою взаємодію­чих об'єктів чи її складові частини лише проектуються в одну і ту саму область небесної сфери.

Наукова революція Коперника. Кінець XV і початок XVI сторіччя були часом глибоких змін в історії Євро-

ни. Епоха Відродження стала епохою революційної й іде­ологічної боротьби.

За словами Енгельса, то була «епоха, яка потребу­вала титанів і яка породила титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вче­ності» '.

Одним з таких титанів був великий польський учений М. Коперник, який розробив геліоцентричну систему світу і тим самим здійснив найбільшу революцію в уяв­леннях про світобудову, що справила величезний вплив на весь подальший розвиток науки.

«Революційним актом, яким дослідження природи заявило про свою незалежність...— писав Ф. Енгельс у «Діалектиці природи»,— було видання безсмертного твору, в якому Коперник кинув — хоч і боязко і, так би мовити, лише на смертному одрі — виклик церковному авторитетові в питаннях природи. Звідси починає своє літочислення звільнення природознавства від теології, хоч з'ясування між ними окремих взаємних претензій затяглеся до наших днів і в деяких головах далеко ще не завершилося навіть і тепер. Але з цього часу пішов велетенськими кроками також і розвиток наук, який по­силювався, якщо можна так висловитись, пропорціо-нально квадратові віддалі (в часі) від свого вихідного пункту» 2.

Значення наукової революції Коперника не вичерпує­ться, однак, тим, що вона звела нашу Землю на стано­вище рядової планети Сонячної системи і тим самим завдала надзвичайно сильного удару по релігійній кар­тині світу.

Розкривши позірний, ілюзорний характер видимого добового руху небесних світил і петлеподібних перемі­щень планет, Коперник тим самим утвердив у науці

надзвичайно важливий методологічний принцип: «Світ може бути не таким, яким ми його безпосередньо спо­стерігаємо».

Стало ясно, що ототожнення безпосередньо спостере­жуваного в реальною дійсністю без ретельної всебічної перевірки може призвести до неправильних, перекру­чених уявлень про навколишній світ.

Методичні міркування. При вивченні розділу програ­ми, присвяченого боротьбі за науковий світогляд, дуже важливо загострити увагу учнів на тому, що ситуації, за яких спостережувані явища мають ілюзорний харак­тер, при вивченні космічних процесів зустрічаються досить часто. І тому робити ті чи інші висновки про властивості реального світу безпосередньо з результатів спостережень треба з великою обережністю. Такі дії завжди мають у собі потенційну небезпеку помилково сприйняти видиме за дійсне, і тим самим сприяти виник­ненню тих чи інших помилок.

Від Коперника до Ньютона. Вчення Коперника стало могутнім поштовхом до визволення свідомості людей від церковно-релігійних уявлень про світобудову. У нього з'явилися послідовники, які чимало зробили як для про­паганди і поширення цього вчення, так і для його по­дальшого розвитку.

Одним з них був італійський мислитель Джордано Бруно, пристрасний борець проти схоластичної філосо­фії. В багатьох своїх висловлюваннях про нескінченність світобудови, множинність населених світів, єдність зако­нів природи Бруно піднімався до істинного матеріаліз­му. Таким чином, Бруно багато в чому пішов далі Ко­перника, вчення якого було пов'язане з уявленням про нерухомість Сонця, його центральне положення в світо­будові та існування сфери нерухомих зірок, яка обмежує Всесвіт.

Неоціненний внесок у розвиток природознавства й звільнення його від середньовічної схоластики зробив

Галілео Галідей. Він першим став систематично вводити в науку експеримент, а також математичне й геометрич­не моделювання явищ природи. Його телескопічні спо­стереження і зроблені завдяки їм відкриття стали пере­конливим підтвердженням основних положень вчення Коперника.

Одним з головних досягнень Галілея було відкриття принципу інерції, що заклало основи класичної меха­ніки.

Вивчаючи рух планет навколо Сонця, Кеплер шукав силу, яка «підштовхує» ці небесні тіла і не дає їм зупинитися.

Після відкриття принципу інерції стало ясно, що шукати треба силу, яка перетворює рівномірний прямо­лінійний рух планет у криволінійний. Закон дії цієї сили — сили тяжіння — відкрив Ісаак Ньютон.

Церква і наука. Вчення Коперника завдало першого відчутного удару по релігійному світогляду. І справа була не тільки в тому, що руйнувалася релігійна карти­на світу. Руйнувалися уявлення, які церква оголосила абсолютною непогрішимою істиною. А це не могло не викликати сумніви у непогрішимості й інших релігійних догм. Почався процес поступового ослаблення релігійної влади над умами людей, вивільнення мас від впливу релігійного світогляду.

Подальший розвиток науки, різноманітні практичні застосування наукових знань зумовили те, що наукові уявлення набирали дедалі більшого авторитету серед широких кіл людей. У світлі наукових даних релігійні уявлення про світ виглядали дедалі менш обгрунтова­ними і дедалі наївнішими.

Як же розвивалися «стосунки» між церквою і наукою від середньовіччя до наших днів? Внаслідок діяльності Коперника, Бруно і Галілея церква вже в середні віки була змушена певним чином переглянути свої позиції. А в подальшому зміна історичних умов не раз змушувала захисників релігії пристосовуватися до нових об­ставин. Особливо чітко цей процес пристосування можна простежити на прикладі католицької церкви.

Минає два сторіччя, настає XIX вік. Нова капіталі­стична формація завойовує провідні позиції в суспіль­стві, зростає й роль науки. Католицька церква не може ігнорувати цю обставину. І на І Ватіканському соборі у 1869—1870 pp. було проголошено тезу про можливість пізнання бога природним світлом розуму через пізнання сучасного світу. Але на той час це була ще не стільки спроба зблизити релігію з наукою, скільки відображен­ня прагнення церкви нейтралізувати атеїстичне значен­ня наукових відкриттів, запобігти їхньому впливу на уми людей. Тому настійливо повторювалося, що не слід покладати особливо великі надії на людський розум, і всіляко підкреслювалось, що наука не повинна вступа­ти у суперечність з істинами віри, а лише сприяти їх обгрунтуванню.

XX сторіччя з його стрімким соціальним і науково-технічним прогресом знову істотно змінило обстановку в світі. Авторитет релігії почав падати, сфера її впливу неухильно зменшувалася. І це знову не могло не позна­читися на діяльності церкви, зокрема на її ставленні до науки і наукового прогресу.

Успіхи природознавства в XX сторіччі змусили, на­приклад, католицьку церкву зробити нові кроки по шляху «зближення» з наукою. Теоретичною основою су­часного католицизму є томізм — учення християнського теолога XIII сторіччя Фоми Аквінського про гармонію між вірою і знанням. Виходячи з цього вчення, яке твер­дить, що у релігії і в науки нібито спільне джерело — божественний розум, його сучасні прихильники нама­гаються узгодити релігійну віру з науковими знаннями про світ.