Реферат: Значення досліджень архітектури й містобудування України доби Гетьманщини

Актуальність даних досліджень можна пояснити наступним чином: з падінням тоталітарної системи й набуттям Україною державної незалежності актуалізувалася потреба в створенні об'єктивної, вільної від ідеологічних спотворень історії України, історії української культури і, як їх невід'ємної складової, - історії архітектури й містобудування України. Нова історія архітектури й містобудування вкрай необхідна у двох аспектах:
- як фундаментальна наукова історія (оскільки всі попередні застаріли не тільки з методологічного, але й з фактологічного боку);
- для використання в навчальному процесі при підготовці архітекторів, мистецтвознавців, урбаністів, дизайнерів.

Необхідним етапом підготовки історії архітектури й містобудування України, якого неможливо уникнути, є грунтовне дослідження основних історичних періодів розвитку архітектури й містобудування, а саме:

княжої Руси-України;

литовсько-польської доби;

доби Гетьманщини;

доби імперій;

радянської доби.

Вивченню особливостей одного з перелічених тут історичних етапів розвитку архітектури й містобудування на теренах України, а саме доби, яку прийнято називати Гетьманщиною (1648-1781 рр.), і присвячений даний реферат.

Об'єктивне неупереджене вивчення архітектурно-містобудівного процесу в межах сучасної території України в період 1648-1781 років необхідне для формування історії архітектури й містобудування на сучасних методологічних засадах. Ці засади для наук історичного циклу заклав на початку ХХ ст. М.Грушевський. Згідно з ними вивчаються всі явища і процеси відповідної доби в межах сучасної території держави, незалежно від етнічного, конфесійного чи державного походження тих чи інших явищ, артефактів.

Таке дослідження необхідне для з'ясування шляхів становлення української архітектури, її своєрідності, ролі автохтонних засад та різноманітних впливів, її внеску до скарбниці світової культури і зрештою - визначення шляхів подальшого розвитку архітектури й містобудування та збереження пам'яток архітектурно-містобудівної спадщини.

Актуальність такого дослідження зростає внаслідок того, що за останні десятиріччя українські реставратори здійснили науково-дослідні, проектно-вишукувальні та реставраційні роботи на десятках пам'яток архітектури й містобудування XVII-XVIII ст., виявили чимало нових фактів та архітектурних особливостей, подали й обгрунтували нові атрибуції деяких пам'яток. Все це вимагає теоретичного осмислення і узагальнення.

Дослідження історичних пам’яток України вкрай необхідне для укладання Державного реєстру нерухомих пам'яток України, підготовки Зводу пам'яток історії та культури України, Списку історичних населених місць України, забезпечення пам'яткоохоронних заходів.

Окрім поверхневих досліджень важливе значення набувають глибокі історичні дослідження, метою яких є з'ясування невідомих раніше та поточнення відомих фактів і закономірностей щодо процесів становлення і розвитку архітектури й містобудування на теренах України в добу Гетьманщини, визначення основних особливостей цих процесів, виявлення регіональних відмінностей у становленні й розвитку архітектури та містобудування.

Для досягнення поставленої мети вирішуються такі завдання:

- аналіз стану наукової розробки історії архітектури й містобудування України зазначеної доби, вивчення історіографії проблеми, з'ясування основних концептуальних підходів попередніх дослідників та джерельної бази;

- виявлення особливостей та закономірностей формування і розвитку містобудівних систем, ролі фортифікаційних і монастирських комплексів у формуванні розпланувальної, об'ємно-просторової структури та образних характеристик населених пунктів;

- з'ясування стилістики архітектури цієї доби, її етапів розвитку та місця в загальноєвропейському архітектурному процесі; встановлення ролі і місця архітектурно-містобудівної спадщини доби Гетьманщини в розвитку української архітектури.

Архітектура й містобудування розуміється як умовно-безперервний ряд матеріальних об'єктів антропогенного середовища та систем цих об'єктів, як збережених до нашого часу, так і не збережених, але відомих нам з джерел, у комплексі з ідеологічними засадами, теоретичними поглядами, знаннями і професійними уміннями творців тогочасних архітектури й містобудування (замовників, архітекторів, військових інженерів, артільних майстрів тощо). У цьому трактуванні об'єкт дослідження є новим, оскільки в такому контексті в українському архітектурознавстві він ще не розглядався.

Нижня хронологічна межа інтенсивних будівничих процесів на Україні визначена 1648 роком - початком Визвольної війни, наслідком якої стали суттєві зміни в архітектурі й містобудуванні. Верхня хронологічна межа визначена не 1765 роком - моментом ліквідації гетьманства згідно з указом імператриці Катерини ІІ, а 1781 роком, коли Україну було поділено на губернії і запроваджено загальноросійські адміністрацію і судочинство. Після того архітектура й містобудування земель підросійської України розвивалися в загальноімперському річищі, а на західноукраїнських землях відбувались аналогічні процеси в лоні Австрійської імперії.

Географічні межі дослідження - територія України в її теперішніх межах. Ці межі дещо вужчі сучасної української етнічної території, але ширші, ніж українська етнічна територія у XVII-XVIII ст. Найбільша увага в дослідженні зосереджена на тих регіонах, де архітектурно-містобудівна діяльність була в цю добу найінтенсивнішою - на Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині. Перші два регіони, а точніше Північне Лівобережжя й Середня Наддніпрянщина, традиційно об'єднуються географічним терміном ''Гетьманщина'' як регіон, що стало перебував під гетьманським регіментом. З метою уникнення плутанини ми в цьому дослідженні не послуговуємось терміном ''Гетьманщина'' як географічним поняттям, а тільки для означення певної доби в історії України.

Значно менше уваги надано регіонам з меншою інтенсивністю архітектурно-містобудівного процесу, таким як Волинь, Поділля, Крим. Порівняння матеріалів з різних регіонів, проведений нами у першому розділі статистичний аналіз наявності артефактів цієї доби в різних регіонах теперішньої України дозволяє забезпечити виконання завдань дослідження.

У дослідженні історії архітектури використовуються різні методи теоретичних досліджень, а саме історичний метод при системному підході, коли об'єкт вивчення - архітектура й містобудування певної епохи - розглядається у виникненні і розвитку. Це дозволяє простежити процеси становлення архітектури й містобудування в хронологічній послідовності з виявленням внутрішніх і зовнішніх зв'язків, суперечностей та закономірностей. При цьому системний підхід полягає в комплексному вивченні об'єкта як певної єдності з узгодженим функціонуванням частин і цілого. Оскільки об'єкт дослідження є складною взаємопов'язаною багатоелементною системою (включає такі ієрархічні рівні, як система розселення, окремі населені пункти, архітектурні комплекси і ансамблі, окремі будівлі і споруди), для його вивчення застосовано методи структурно-генетичного аналізу і синтезу з декомпозицією системи на підсистеми, які досліджуються автономно, з подальшим їх узгодженням (міста, комплекси, окремі споруди).

У ході дослідження аналізувалися як бібліографічні, архівні (писемні, картографічні, іконографічні) джерела, так і наявні емпіричні дані у вигляді архітектурних, містобудівних артефактів (пам'ятки містобудування і архітектури). Тому застосовано і методи суто емпіричних досліджень, такі, як спостереження, натурні дослідження, порівняння, статистичний метод та картографування.

Наукова новизна. Новизна цього історичного дослідження полягає в наступному:
до наукового обігу введені досі не використовувані джерела та об'єкти;
вперше проведено історико-архітектурний аналіз великого корпусу картографічних документів XVII-XVIII ст. щодо розпланування і забудови українських міст; на цій основі визначено суть маловивчених процесів в містобудуванні доби Гетьманщини.

Практично вперше архітектура й містобудування України доби Гетьманщини розглядаються як самостійне явище, а не як похідна від архітектури й містобудування ''великого російського народу'' чи маргінальне явище центральноєвропейського архітектурного процесу, як це мало місце в працях низки попередніх дослідників. Доведено самостійність їх розвитку на основі трансформації автохтонних традицій і засвоєння досвіду інших культур. Зроблено висновок про те, що українська архітектура розглядуваної доби розвивалася достатньо самостійно і не була провінційним відгалуженням ані польської, ані російської архітектури.

Здійснено частковий перегляд існуючих в науці поглядів і уявлень щодо архітектури й містобудування цієї доби, зокрема визначення панівної стилістики архітектури як барокової. Показано, що ренесансні тенденції в архітектурі цього часу мають в основі не впливи італійського (німецького, польського) ренесансу, а відродження ''своєї античності'' - спадщини Київської Русі.

Вперше чітко доведено і навіть кількісно позначено регіональну нерівномірність розвитку архітектури й містобудування в розглядувану добу, з'ясовано корені і причини цього явища. Доведено наявність єдиного регіону найінтенсивнішого розвитку архітектури й містобудування на початковому етапі розглядуваного періоду (Лівобережна Україна включно зі Слобожанщиною) з центром у Києві і появу кількох таких регіонів і двох центрів під кінець періоду (Київ, Львів), що засвідчує територіальне вирівнювання інтенсивності архітектурно-містобудівних процесів.