У нових умовах кейсіанська ідея регульваної інфляції зазнала серйозної критики з боку представників монетаристської школи.Головний неділік її вбачався в тому, що кейсіанці не врахували в своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про “природній рівень безробіття”, який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути порушений ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природній рівень, то це тільки прискорить інфляцію до галопуючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, застрахують свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбувається. Уряд змушений буде ще більше розширювати попит понад розміри, яких очікували підприємці, а це ¾ прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути лише тільки короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції.

Ще далі в цьому відношенні пішли представники монетаристської школи “раціональних очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб¢єкти можуть передбачати будь які регулюючі заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходжи від їх впливу, тому заперечують навіть короткостроковий ефект регулювання емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок монетаристської доктрини. Згідно з ним стабілізаційна політика нібито безплідна і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати.

На практиці політика регульованої інфляції зазнала краху і з початку 70-х років змінилася відвертою антиінфляційною політикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн. Ті ж з них, які виявили прихильність до кейсіанських ідей, втрачали свої позиції і замінювалися.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами ¾ дефляційної політики (врегулювання попиту), політики доходів чи за тим і іншим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовмий і кредитно-грошовий механізм. Вона проводиться переважно за умов, коли інфляція викликана причинами, що діють зі сторони грошей.

Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов¢язкових резервів та іншими методами держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування росту кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обгрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведені може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов¢язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічної кризи, банкрутства підприємств, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефліційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики ¾ політика доходів ¾ передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні (“заморожування”), або встаногвлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого разом. Широко цей метод використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки. Адже заморожування цін ¾ це пряме втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим і негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у складне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилися від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямували свої регулюючі дії на подолання причин інфляції зі сторони товарів, створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки молотрентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових збережень населення. Всі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, в свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі “повзучої”.

У нових умовах знову постала потреба регулювання інфляції у відповідності з кейсіанськими ідеями. Проте й досвід 80-х років, що базувався переважно на концепціях неомонетаризму, має велике значення для теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з регульваної перетворитися в нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вимагає прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва.

По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційні заходи держави, якщо вони проводяться не достатньо виважено.