2. Опрацьовується можливість випуску ощадних сертифікатів Нацбанку, виражених у доларах США, та депозитних сертифікатів у карбованцях. У такий спосіб гроші комерційних банків, а через них ¾ підприємств і населення мобілізуватимуться на розв¢язання найважливіших проблем. Водночас нейтралізуватиметься небажаний вплив вільних грошей на зростання цін.

Є можливість РОЗМІЩЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ. До подібного кроку свого часу вдався Ізраїль, почавши розміщення за кордоном державних бонів. Сподіваємось, що цей захід не тільки допоможе залучити тверду валюту для піднесення економіки України, а й матиме значний морально-консолідуючий ефект.

3. Передбачено створення розгалуженої мережі регіональних дилінгових центрів, що функціонуватиме у реальному режимі часу. Вільна, регульована державою купівля-продаж державних цінних паперів та кредитних ресурсів забезпечить визначення реальної ціни грошей та взаємовигідне регулювання попиту та пропозиції на гроші.

Нацбанк вважає за необхідне продовжувати курс на створення умов для об¢єктивного формування курсів, захисту національної валюти та стабілізації національної грошової системи в цілому, на розвиток внутрішнього валютного ринку. Це дасть змогу скоротити дефіцит платіжного балансу, збільшити надходження іноземної валюти, створити умови для економічно обгрунтованого імпорту необхідних товарів.

Підвищення об¢єктивності курсоутворення йтиме шляхом децентралізації та лібералізації валютного ринку. Належний контроль блокує вплив різних випадковостей та мафіозних структур на визначення курсів, спроби спекуляції на курсових різницях. Створювана мережа регіональних бірж працюватиме у режимі реального часу з метою досягнення єдності курсів.

Комерційні банки є повноправними суб¢єктами валютного ринку, що сприятиме об¢єктивізації курсоутворення. Поетапно відміняються обмеження на прямі валютні відносини між комерційними банками. З метою недопущення валютних спекуляцій та для зниження ризиків втрат внаслідок зміни курсів комерційним банкам встановлюватимуться ліміти відкритих валютних позицій, які регламентують співвідношення між вимогами та зобов¢язаннями комерційних банків у національній валюті.

Створюється автоматизована система торгівлі валютою, що прискорить розрахунки; запроваджуються нові для нас форми торгівлі валютою: форвардні, опціонні, ф¢ючерсні.

Ці заходи дадуть змогу заборонити відкриття поточних рахунків резидентів в іноземних банках. Розрахунки здійснюватимуться через кореспондентські рахунки уповноважених комерційних банків. Коло уповноважених банків в міру потреби буде розширюватися з одночасним посиленням вимог щодо проведення валютних операцій та підвищення їх ліквідності.

Захист національної валюти вимагає повну заборону обігу іноземної валюти, котре доцільно зробити до грошової реформи. Нацбанком 25 травня закінчено переєстрацію ліцензій на право здійснення торгівлі та надання послуг за іноземну валюту. Документи на переєстрацію приймаються тільки від суб¢єктів господарської діяльності, які отримували у 1994 році середньомісячну виручку не нижче 70 тис. дол. США.

Захист національної валюти вимагає запровадження ліцензування валютних кредитів від нерезидентів ¾ зовнішній борг може зростати тільки у зв¢язку з вирішенням гостро значущих загальнонаціональних завдань.

Здійснюється комплекс заходів для нарощування у 1995 році золотовалютних резервів Нацбанку до 1,5 млрд.дол. США. Ними підтримуватиметься купівельна спроможність та стабільність національної грошової одиниці під час цілком ймовірних коливань попиту та пропозиції нап внутрішньому валютному ринку.

6. Методи регулювання інфляції

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначалося вище, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що “повзуча” інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Зміна ставлення до інфляції зумовлена тим, що в умовах глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її розвитку стає неминучою, а інфляція ¾ внутрішньо властивою. Тому об¢єктивно мова може йти лише про стримання інфляції на певному рівні, а не про цілковите її переборення.

У розвитку інфляційного процесу має місце “критична точка”, за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли подальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних суб¢єктів стає недоцільним. Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно і реальні доходи економічних суб¢єктів у середньому скорочуються при їх номінальному рості.

Для кожного окремого суб¢єкта “критична точка” інфляції настає не одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно відрізняється в часі і темпами, що зумовлює такі ж відмінності в знеціненні доходів різних груп економічних суб¢єктів. Найшвидше інфляція досягає “критичної точки” для суб¢єктів з фінансованими доходами та найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності, найпізніше ¾ для економічних суб¢єктів, які мають можливість підвищувати свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їх попиту. Це ¾ насамперед великі монопольні підприємства, які мають можливість активно підвищувати ціни на свою продукцію і протидіяти росту цін на товари, які вони купують, та збільшувати заробітну плату своїм працівникам. Проте і для таких суб¢єктів “критична точка” певного часу настає. Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної політики щодо врегулювання інфляції.

Ідея “контрольованої” інфляції сформувалась як складова частина кейсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:

1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли нічим не обмежено діє механізм ціни рівноваги. В таких умовах підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів, навіть випереджаючими темпами;

2) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили (неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються в сферу виробництва;

3) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його при випуску в обіг додаткової маси грошей. Це призводить у свою чергу до зростання інвестицій і послаблення інфляційного итску надлишку грошей на товарних ринках. Таке переключення додаткової емісії робить інфляцію регульованою й ефективною навіть при повній зайнятості.

Кейсіанська ідея регульваної інфляції широко використовувалася на практиці в 50-60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. На її основі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін тощо.

Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідеї регульованої інфляції. Особливо відверто інфляційні заходи проводилися за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. У період же “перегрівання” економіки приймались антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні “плани стабілізації”.

Все це відіграло позитивну роль у пом¢якшенні коливань економічного циклу й сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто довгочасне (50-60-ті роки) стримування інфляції на “повзучому” рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї “контрольованої” інфляції.

Проте вже з початку 70-х років у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 рр. середньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США 1,7%, в Англії ¾ 3,1, у Франції ¾ 5,0, в Італії ¾ 3,4, то в 1975-1980 рр. ¾ відповідно 9,3%, 15,8, 10,5 і 17,9%. Такі зміни були зумовлені рядом об¢єктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейсіанськими ідеями.

Це, по-перше, надзвичайне розбухання державних витрат, внаслідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу у всіх країнах була вщерть наповнена грошовою масою, й інфляція досягла своєї “критичної точки”. По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва і ринку, що деформувало вільну дію механізму ціни рівноваги. По-четверте, що чи не найголовніше, в цей період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру росту цін. Розпочався могутній розворот спіралі “зарплата ¾ ціни”, який зумовив галопуючий характер інфляції.