Тоді ж, на грунті відносної лібералізації та із розумінням прихованої імперської логіки Заходу, знаючи неприховані плани Росії і проголошуючи висловлений свого часу М. Хвильовим принцип “Геть від Москви”, політичні еліти України посилено шукали для неї її власний, оригінальний шлях. І альтернативний до поздовжнього, західно-східного, вертикальний північно-південний напрям цілком логічно видавався ще до середини XX ст. єдиним стратегічним для України, бо ж вона посідала чільне місце у поясі держав поміж Балтійським і Чорним морем. Проте науково-технічний прогрес, розвиток технологій позбавили Чорне море його стратегічного значення і перевели його в статус європейської внутрішньої водойми. Ще однією спробою реанімувати попереднє значення Чорного моря став його фактор у стратегії створеної в період посттоталітаризму Організації Балто-Чорноморського співробітництва. Тоді, зважаючи на все ще наявну, хоч і в диференційованій формі, біполярність на континенті, кожна із новостворених формацій Центральної і Східної Європи намагалася відкинути від субрегіону статус буфера і облаштувати своєрідний пояс безпеки. Під таке формування Балто-Чорноморське співробітництво підходило майже ідеально, проте із входженням Польщі до НАТО та свідомими і задекларованими у цьому ж напрямку намірами Латвії, Литви, Естонії та Румунії фактор безпеки поясу автоматично перейшов до активу Північноатлантичного альянсу.

Водночас саме цей напрям набув досі небувалого стратегічного значення на сьогодні як основна комунікаційна артерія європейської вертикалі. На фоні політичного маніпулювання Росії навколо транспортування її енергоносіїв до Європи, нафтогазоносний шлях із Близького Сходу та басейну Чорного моря через Україну на північ і захід Старого континенту є буквально обеззброюючою альтернативою. Як показує сучасний досвід, саме уздовж таких шляхів розміщуються оази економічного процвітання. Тож для України в цьому контексті головне - не втратити, не віддати нікому свій шанс. Що ж до інтеграційних можливостей у рамках геополітичної осі “Північ - Південь”, то з південного боку їх обмежує природний і, до певної міри, цивілізований бар‘єр, а з північного - уже знайома проблема з інтеграційним простором ЄС.

Навіть для досягнення цілей у “близькому зарубіжжі” державі знадобляться добрі відносини із такими світовими потугами, як США, Китай, Індія, Японія, “нафтовими королівствами” ОАЕ, Іраном, Іраком, розвинутими країнами Латинської Америки (Чилі, Аргентина, Бразилія). Показовим у цьому плані негативним прикладом для України є відмова під тиском США від Іранського проекту ядерного реактора, що віддало вигідний контракт конкурентам і водночас створило негативний імідж державі як ненадійному міжнародному партнерові. Проте про будь-які варіанти інтеграції бути й мови взагалі не може через цілком об‘єктивні географічні та цивілізаційні фактори.

Підсумовуючи сказане, можна ствердити, що Україна, котра завжди перебувала й перебуває на перехресті геополітичних осей Європейського континенту, зобов‘язана вийти із туманної концепції багатовекторності і обрати єдиний шлях, єдину долю. Яким буде цей вибір - це, на жаль, не завжди залежить від людей, котрі проблему достатньою мірою усвідомлюють. Звичайно, що природним напрямком інтеграції для України може бути лише розвиток у європейській спільноті. Це диктується реаліями сучасного світу, потребами континентальної та світової безпеки. А коли й далі в Україні залишиться проблема вибору зовнішньополітичної орієнтації поміж багатьма напрямками і націоналізм не стане стержнем національного інтересу, суб‘єкт міжнародної політики має всі шанси перетворитися на об‘єкт.

Розділ ІІІ. Націоналізм і зовнішня політика країн світу.

3.1. Європейський Союз – США: міжнародні непорозуміння і протиріччя у відносинах трансатлантичного партнерства .

Ми повинні уникати дуже спрощеного уявлення, що зникнення радянської військово-ідеологічної загрози знищує базис партнерських відносин між країнами НАТО та між Європейським Союзом і Сполученими Штатами зокрема. Саме НАТО пережив свого комуністичного ворога, що може бути розцінене як досягнення альянсу. Але, хоча територія членів альянсу залишалася відносно стабільною і мирною протягом “холодної війни”, ми не маємо змоги точно оцінити, до якої міри це забезпечувалося діяльністю організації. В часи пізньої “холодної війни” і особливо після її закінчення акцент у стосунках між Західною Європою та Сполученими Штатами Америки поступово почав зміщуватися в бік економічних, фінансових, наукових, культурних відносин - іншими словами, в бік невійськових стосунків. Відповідно змінилася й природа непорозумінь та суперечок між двома світовими лідерами. Незважаючи на це, відносини у сфері безпеки, і військової безпеки зокрема великою мірою визначають зміст контактів між ЄС та США.

В часи “холодної війни” концепція безпеки в Європі розумілася майже виключно у військових термінах. Однак саме Європейське Співтовариство змогло розширити таке традиційне розуміння безпеки за межі воєнної загрози. Якщо після закінчення “холодної війни” НАТО всіма силами намагалася довести свою важливість у нових умовах, легітимність структур Європейського Союзу ніколи не ставилася під сумнів - вони значно більшою мірою відповідали вимогам безпеки нового часу. Глобальні зміни в економіці, політиці, соціальній системі, міжнародних відносинах, екологічній ситуації привели до того, що так звані “суспільні небезпеки” стали нагальнішими, ніж більш традиційні воєнні загрози. Поза давнім головним болем Західної Європи - екологічним забрудненням, - її економічно благополучні, але охоплені процесом загального старіння суспільства відчувають постійний тиск з боку порівняно бідніших і молодших мігрантів зі Сходу, з Африки тощо, які не тільки намагаються поліпшити своє матеріальне становище, а й уникнути політичної нестабільності, соціальних негараздів, утисків недемократичних політичних режимів і т. п. Західна Європа як відносно відкритий та політично негомогенний у порівнянні із США регіон наражається на небезпеки, пов‘язані з корупцією та організованою злочинністю, торгівлею наркотиками, людьми та зброєю, відмиванням грошей. Ці небезпеки, так само як і багато політичних І, особливо, жорстоких етнічних конфліктів, часто беруть свій початок у неблагополучних країнах - сусідах Європейського Союзу на сході і півдні.

Разом з тим, на обох берегах Атлантики визнають, що загрози у військовій сфері, де співпраця між Західною Європою та США є традиційною і звичною на відміну від кооперації у згаданих вище питаннях, залишаються не менш реальними і потребують належної уваги. Але це одна із сфер, де непорозуміння між союзниками надзвичайно великі.

Тим часом Європа, в свою чергу, також постала перед видозміненими і диверсифікованими геополітичними загрозами. Після зникнення прямої воєнної небезпеки з колишнього Радянського Союзу спільний вектор захисту і протидії у Західній Європі почав поступово розпадатися на багато невеликих різнонаправлених відтинків. Так, північні країни Європи (Фінляндія, Норвегія) більше занепокоєні розвитком подій в Прибалтиці та західній частині Росії. Південні країни, як, наприклад, Іспанія, Португалія, Італія, а також такі члени НАТО як Греція і Туреччина - проблемами Середземномор‘я, до яких останнім часом додався конфлікт у Косові. Також існують і важливі ознаки погіршення військової співпраці. Після закінчення “холодної війни” різко скоротилася кількість американських військ у Європі - з 314 000 у вересні 1990 року до 227 000 у лютому 1992 та 200 000 в кінці 1992 року. Коли у 1993 році до влади прийшла адміністрація президента Клінтона, стало зрозуміло, що до 1995 року ця кількість зменшиться до 100 000. Зараз американський військовий контингент у Європі складає 120 000 осіб. Американські видатки на дослідження та розвиток плюс постачання армії зменшилися на 60% з 1990 року. Країни Західної Європи (Велика Британія, Франція, Німеччина) також зменшили кількість своїх збройних сил. Без прямої воєнної загрози на східних кордонах, електорати та уряди західноєвропейських суспільств не готові направляти додаткові ресурси на зміцнення воєнної безпеки, що є логічним для керівництва НАТО.

Незважаючи на всі ці речі, Америка не має намірів полишати свої інтереси у сфері європейської безпеки і чинить великий тиск на ЄС у цьому питанні. Так, ще у березні 1992 року в одному з Документів Пентагону було зроблено спробу попередити виникнення “виключно європейських схем безпеки, які шкодитимуть НАТО”.

Слід приділити увагу можливому європейському військовому союзу, базис для якого, починаючи із спільної зовнішньої та оборонної політики, поступово закладається на наших очах. Такий союз в перспективі може привести ЄС до політичного паралелізму із Сполученими Штатами Америки, що і є його головною метою. Це вже саме по собі є достатньою причиною, щоб забезпечити повну участь і підтримку Франції, яка у 1996 році повернулася до військової організації НАТО, однак не перестала бути головним архітектором незалежної військової ідентичності Західної Європи. Після запровадження єдиної європейської валюти 1 січня 1999 року це є другий найбільший проект об‘єднаної Європи. Якщо американці сприймають військову залежність Європи від США як правильний і найкращий стан речей у міжнародних відносинах, то європейці, очевидно, мають кардинально відмінну точку зору. Війна у Косові дуже рельєфно та інколи вкрай неприємно продемонструвала європейцям їхню залежність від американської військової сили та, поміж іншим, залежність їхньої спільної валюти від цього фактору. У червні 1999 року у німецькому місті Кельні відбулася зустріч представників країн-членів Європейського Союзу, які вирішили розпочати створення автономних європейських збройних сил, які б мали відповідний політичний статус і достатню військову могутність для ведення воєн власними силами. До кінця 2003 року потрібно ухвалити необхідні рішення, щоб європейський військовий союз став реальністю. Для ЄС це означає гарантування його валюти і перетворення економічної могутності на військову і навпаки. Американські офіційні особи під час святкування 50-ї річниці НАТО у квітні 1999 року підписали загальну угоду про те, що вони підтримають ідею європейської армії. Однак справа не обходиться без питань. Маючи за плечима 50-літню історію військової співпраці із Сполученими Штатами, Західна Європа відчуває на собі усі наслідки свого клієнтського ставлення до власної безпеки. При тому, що Старий і Новий світи мають майже однакові показники ВВП, витрати ЄС на військові потреби значно поступаються витратам США, а також є менш ефективними. Так, США витрачають 290 мільярдів доларів на оборону щорічно, а ЄС - 140 мільярдів доларів. Війна у Косові справді показала, що європейці поступаються США в першу чергу у нових високоточних комп‘ютеризованих і високотехнологічних видах зброї, використанні новітніх супутникових інформаційних і розвідувальних систем (ЄС має лише один військовий супутник, який належить Франції). Розробка і виробництво такої зброї буде довготривалим процесом і вимагатиме багато коштів. Америка, природно, не виявляє великого бажання розкривати свої найновіші ноу-хау союзникам по НАТО - принцип, який існує з часів ранньої “холодної війни”, але, з другого боку, негативно ставиться до спроб союзників зменшити свою залежність від неї у сфері озброєнь. Логічні зауваження американців, що у структурі НАТО таке повторне “вигадування власного велосипеда” є неефективним, не мають достатньої сили переконання для європейців. Це свідчить про те, що у їхній свідомості необхідність подальшого оборонного союзу із Сполученими Штатами і його позитивна місія, а також відданість Америки інтересам захисту Західної Європи поставлені під сумнів.