Сучасна теорія права трактує право на самовизначення як одне з базових. Воно належить до колективних прав, тобто його дістає певна соціальна спільність. Право народів на самовизначення стоїть на основі індивідуальних прав, тобто прав, що надаються індивідові як такому.

В юриспруденції право на національне самовизначення чітко пов‘язане з правом людини і виводиться з останнього. Саме тому принцип самовизначення зачіпає не лише права народів, а й відносини між державою та особою. Отже, перешкоджання здійсненню права національного самовизначення належить вважати не лише порушенням прав відповідної спільності, а і порушенням індивідуальних прав і свобод усіх її членів у масовому порядку, або масовим порушенням прав людини.

Притому застерігається, що дотримання права на самовизначення є обов‘язковим для всіх без винятку держав без огляду на їх участь у певних міжнародних конвенціях, оскільки це право є загальновизнаною, основоположною, імперативною та універсальною нормою jus cogens.

Сторонами правовідношення, що виникає при самовизначенні, є народ (нація), що прагне скористатися своїм невід‘ємним правом, і держава, в кордонах якої перебуває такий народ. Притому саме від держави в даному разі залежить характер, а то й сама можливість здійснення цього права, тому і відповідальність за виконання приписів міжнародного права, пов‘язаних із самовизначенням, лежить саме на ній. Головним обов‘язком держави є шанувати виражену волю всього народу і не перешкоджати йому здійснювати і проводити цю волю в життя. До держави також згідно із загальними нормами міжнародного права і відповідними міжнародно-правовими актами, що регламентують здійснення права на самовизначення, висувається мінімум вимог: утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх невід‘ємного права на самовизначення, виявляти належну повагу до вільно вираженої волі зацікавлених народів. Повний же обсяг вимог включає обов‘язок активно сприяти реалізації цього права. Коло держав, до яких звернена ця норма права, не вичерпується тими, від яких відокремлюються самовизначувані народи. Всі без винятку держави члени міжнародного співтовариства зобов‘язані поважати право народу на самовизначення і сприяти його дотриманню навіть у тих випадках, коли мова йде про сторонній народ. Це випливає з імперативного характеру принципу самовизначення і зафіксовано в текстах відповідних міжнародно-правових актів, які прямо приписують усім державам активно заохочувати здійснення цього права, сприяти його реалізації.

Втім, залишається лише здогадуватися, якою була б міра дестабілізації геополітичного балансу у світі, якби всі держави кинулися заохочувати „здійснення самовизначення” на території інших держав, і яких масштабів фальсифікації і профанації зазнав би цей принцип.

Імперативність національного самовизначення як форми міжнародного права передбачає здійснення державного суверенітету над певною етнічною територією лише доти, доки народ згоджується з існуючим територіальним статусом. Лише тоді здійснення суверенітету буде правовідповідним. Коли ж така згода перестає існувати внаслідок волевиявлення народу на користь відокремлення, здійснення державою суверенітету втрачає правову основу. Тоді ж, коли приєднання вчинене шляхом насильства і народ не згоден з накинутим йому статусом, територіальне володіння повинне вважатися протиправним від самого початку. Відповідно і територіальна цілісність держави, якщо вона не ґрунтується на вільному самовизначенні народу, не є правовідповідною, оскільки право на самовизначення ніяк не може обмежуватися або призупинятися з метою збереження територіальної цілісності держави або існуючих державних кордонів. Коли ж держава застосовує репресії щодо народу, який вимагає самовизначення, останній має право чинити збройний опір і звертатися по допомогу до міжнародного співтовариства.

На сьогоднішній день, за словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі, у світі нараховується „близько 500 націй, що ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав”. Частина з них входить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН Організації непредставлених народів. За прогнозами деяких аналітиків, „у найближчі 30 - 40 pp. на планеті утвориться ще близько 100 - 110 нових національних держав, переважно за рахунок розпаду федеративних покручів, які є перехідними утвореннями від імперій до самостійних національних держав”.

Існування такої величезної маси людей, національні права яких щодня брутально зневажаються, свідчить лише про те, що до гармонізації етнополітичних відносин у світі ще надто далеко. Принцип національного самовизначення, що є єдиним способом дотримання інтересів усіх без винятку етносів, що населяють Землю, ще не має умов для належної своєї реалізації. На сьогодні принцип національного самовизначення, будучи всезагально визнаним, є однією з найчастіше порушуваних норм міжнародного права.

Принцип національного самовизначення є ключовою теоретичною підставою гуманістичної національної політики, основаної на принципах рівності онтологічних статусів всіх без винятку етнонаціональних спільностей, що заселяють Землю, і на праві кожної з них на реалізацію свого соціокультурного потенціалу. Поза цим принципом неможливий справжній демократизм і паритетність у міжнаціональних відносинах. Більше того, поза цим принципом неможливе здійснення суверенітету особистості, оскільки неможливе дотримання індивідуальних прав людини без дотримання колективних прав тієї етнокультурної спільності, до якої ця людина належить.

Принцип національного самовизначення повинен мати пріоритет перед принципом територіальної цілісності багатонаціональної імперіалістичної держави, до складу якої входять етнічні терени самовизначуваного етносу.

Проблема реалізації національного самовизначення досі залишається відкритою. З одного боку, цей принцип визнається всіма суб‘єктами міжнародного права. З іншого - на заваді його реалізації стоять прагматичні геополітичні інтереси найбільш потужних держав світу. Тому людству ще належить винайти оптимальні шляхи поєднання національно-політичних прагнень народів І реальних можливостей трансформації світового політичного устрою.

Розділ ІІ. Зовнішня політика держави як вияв національних пріорітетів (на прикладі України).

Проблема геополітичного вибору виявилася для України завданням, яке від століття до століття, від одного покоління до наступного передається без розв‘язку, хоча і з достатньою кількістю спроб його відшукати. У найближчий до нас період історії незалежності української держави, тобто понад дванадцять останніх років, вершителі її не тільки не знайшли оптимального, продиктованого державними і національними інтересами рішення, а й додали свіжих невизначеностей до спадщини поколінь. Глобальна, гуманна та утопічна ідея “бути другом усім” не знайшла реальних відгуків у жодної із сторін - потенційних друзів, якщо йдеться про стратегію і рівноправне партнерство. В умовах зміни короткочасного періоду мультиполярного балансу на монополярний світ (з точки зору переваги сили) несприйняття, а інколи - і відверте ігнорування позиції та інтересів України підсилилося свого часу недалекоглядним рішенням її керівництва вийти із клубу ядерних держав, позбутися усіх видів цієї зброї, в тому числі й тактичних. Закони політики, вдосконалюючись у деталях і адаптуючись до відповідного часового проміжку, в корені своєму залишаються незмінними, вони грунтуються на проголошеному ще в доісторичні часи принципі: “Сильний робить, що хоче, а слабкий - що повинен”. Декларування багатовекторності чи навіть двовекторності стратегії зовнішньої політики швидше свідчить про відсутність позиції української верхівки щодо геополітичного вибору, ніж про далекоглядність і вдале маневрування. Зрозуміло, що значний вплив на такий стан справ має географічне положення України, несформованість єдиної нації та складна внутрішньополітична ситуація, економічна криза й сировинно-енергетична залежність. Проте кожна проблема може мати свої позитивні риси, коли розглядати політику як мистецтво можливого. Отже, які наші можливості?

Протяжність кордону із Російською Федерацією є найбільшою з усіх українських кордонів, понад 54 відсотки експорту нашої держави зорієнтовано на російський ринок. Враховуючи складнощі політичного характеру така ситуація становить неабияку загрозу національній безпеці України. Після розвалу Радянського Союзу більшість підприємств перейшли до власності української держави із незамкненим виробничим циклом, потрапивши, таким чином, у пряму економічну залежність від суміжних чи постачальних підприємств т. зв. “близького зарубіжжя”. Для компенсації чи ліквідації такої залежності знадобилося чимало часу і значні економічні затрати. Крім того, на території Росії залишилася левова частка енергоресурсів, котрі раніше надходили в усі республіки СРСР, а на сьогодні і впродовж найближчих років є і будуть незаперечним аргументом зовнішньої політики Російської Федерації. Як і ядерна зброя, енергоносії допомагають Росії утримувати позицію жандарма субрегіону Східної Європи і постійно нагадувати світовому співтовариству, що вона є спадкоємицею супердержави, і претендувати на цю роль і надалі. Географічне положення, великодержавна ідеологія і традиція, енергетичний та військовий потенціал дозволяє північно-східному сусідові України, на відміну від неї, мати власну, не раз особливу точку зору на процеси світової політики, домагатися активної участі в них. Яскравим прикладом може бути російська співучасть у миротворчій місії НАТО та ООН у післявоєнному Косові за явного провалу російських ініціатив під час активної фази війни. Водночас Україна, котра першою подала на розгляд Ради Безпеки свої миротворчі пропозиції, майже демонстративно була позбавлена можливостей приєднатися до дій міжнародних сил в Югославії і отримала принизливий статус спостерігача.