Велика заслуга в розвитку уявлень про державне керування в період що його називають індустріальним (1776 – 1890 р.) належить А.Сміту. Зокрема, він зробив аналіз різних форм поділу праці, дав характеристику обов'язків государя і держави.

Великий вплив на формування багатьох наукових напрямків, що сформувалися до теперішнього часу, і шкіл керування зробило вчення Р.Оуена. Він був першим реформатором у поглядах на керування організацією. Його надихала віра в те, що свідомість людини визначається його буттям і тому може змінюватися на краще. Серед тих благ якими забезпечувалися його робітники були пристойне житло, безкоштовна освіта для дітей і сільський магазин, де продукти відпускалися по їх собівартості. Також він заборонив працю дітей, що не досягли десяти років, і скоротив тривалість робочого дня з 14 до 12 годин. Він розробляв системи відкритої і справедливої оцінки працівників і задопомогою додаткових виплат за гарну роботу розвивав матеріальну зацікавленість. Оуен також показав, що обраний ним підхід позитивно впливає на виробництво, тому що якість вироблених на його фабриках у Нью-Ленарку ниток постійно поліпшувалося, а доходи Оуена і його партнерів примножувались з кожним роком. Багато які його ідеї гуманізації керування виробництвом, а також визнання необхідності навчання, поліпшення умов праці і побуту робітників актуальні і сьогодні.

Перший переворот у теорії і практиці керування пов'язаний зі створенням і використанням обчислювальної техніки. У 1883 р. англійський математик Ч. Беббідж розробив проект “аналітичної машини” – прообраз сучасної цифрової обчислювальної техніки, за допомогою якої вже тоді управлінські рішення приймалися більш оперативно.

У книзі Клода Ст. Джорджа-молодшого “Історія управлінської думки” у главі “Управлінський континіум” (Континіум (від лат. Continuum – безперервне, суцільне) – безперервність, нерозривність явищ, процесів) управлінської думки з 5000 р. до н.е., коли шумери винайшли клинопис, тим самим відкривши можливість реєстрації подій, аж до 50-х років нашого століття, коли психологія і наука про поведінку людини зайняли в управлінні особливе місце.

Історія наукової думки показує, що теоретичне осмислення управлінських процесів протікало нерівномірно. Причому успіхи в теорії керування завжди залежали від розвитку промисловості, успіхів в інших, зв'язаних з керуванням областях, таких як математика, інженерні науки, психологія, соціологія, антропологія. При цьому варто пам'ятати зауваження Ф. Тейлора про те, що мистецтво наукового керування – це еволюція, а не винахід.

П'ята управлінська революція називається менеджерською і за часовим інтервалом припадає майже цілком на двадцяте сторіччя. Сутність якісної зміни полягає в тому, що менеджери, зайнявши ключові позиції в керуванні виробництвом, принциповим образом потіснили власників підприємств і акціонерів і у виконанні контрольних функцій. Ідею про перехід контролю над виробництвом до управлінського персоналу і перетворенні останнього в непереможну силу ще в середині ХХ століття підтримували і розвивали у своїх роботах П.Сорокін, Т.Парсонс, Дж.Гэлбрейт, П.Друкер.

Класифікація управлінських моделей

Щоб краще зрозуміти еволюцію управлінської думки і її внутрішні важелі, варто розрізняти державне керування (макрокерування) і керування корпорацією або підприємством (мікрокерування). До XIX-XX століть управлінська думка в основному розвивалася і вдосконалювалася навколо державного керування. Будь-яка держава зароджувалася, розвивалося і міцніла, маючи струнку систему керування, засновану на цілком визначених управлінських установках, пріоритетах, методах. І чим крупнішою була держава, тим складніше була система керування нею. Багато правителів і кращих мислителів свого часу спрямовували свої думки в бік розвитку і підвищення ефективності державного керування. Однак витоки й еволюція теорії державного керування пов'язується, головним чином, з такими іменами і пам'ятками писемності як: книга "Повчання Птахотепа" (Др.Єгипет, ХХ в. до н.е.), Соломон (Ізраїль, Х в. до н.е.), Конфуцій (Китай, VI-V вв. до н.е.), трактат "Артхамастра" (Др.Індія, VI-III вв. до н.е.), Кодекс законів Хамурапі (Др.Вавилон, XVIII в. до н.е.), Сократ (Др.Греція, (469-399р. до н.е.), Платон (427-347р. до н.е.), Диоклетиан (Римська імперія, 243-316р.), Навуходоносор II (Др.Вавилон, 605-562р.), Ніколо Макіавеллі (Італія, 1469-1527р.), А.Сміт (1723-1790р.), Петро I (Росія, 1672-1725р.), И.Т.Ціпків (1652-1726), М.М.Сперанський (Росія, 1772-1839р.), С.Ю.Вітте (Росія, 1849-1915р.), Макс Вебер (Німеччина, 1864-1920р.).

У багатьох випадках розвиток державного керування йшов пліч-о-пліч з осмисленням практики керування військовими, релігійними, будівельними, господарськими процесами. Вражаючі історичні пам'ятки архітектури, зокрема, Єгипетські піраміди, Колізей (Італія), Парфенон (Греція), Карфаген (Туніс), Велика Китайська стіна, Теотиуакан (Мексика), Борободур (Індонезія), Тадж-Махал (Індія), Альгамбра (Іспанія), Віндзорский замок (Англія), Версаль (Франція), Московський Кремль (Росія), Петродворець (Росія) і багато інші, красномовно свідчать про велич управлінського генія наших предків. Однак керування як наука, як струнка система знань і умінь почала предметно формуватися в XIX столітті, а його розквіт приходиться на двадцяте сторіччя в зв'язку з остаточним виділенням керівників (менеджерів) у самостійний соціальний прошарок і перетворення його власне кажучи в панівний клас.

До теперішнього часу відомі чотири найважливіших підходи до виділення наукових напрямків, що внесли істотний вклад у розвиток теорії і практики керування:

1. Підхід з позицій виділення різних шкіл керування. Тут виділяють школи наукового керування, адміністративного керування, людських відносин і науки про поведінку, науки керування або кількісних методів.

2. Процесний підхід.

3. Системний підхід.

4. Ситуаційний підхід.

Школи керування

Як це часто буває в науці, прихильники кожного з цих напрямків думали у свій час, що їм удалося знайти ключ до найбільш ефективного досягнення цілей організації. Однак практика керування показала, що прийоми, що виявилися успішними в певних ситуаціях і в конкретний час, не завжди успішні в інші. У той же час вивчення еволюції управлінської думки корисно тим, що дозволяє побачити і зрозуміти логіку пізнання управлінських відносин.

Школу наукового керування (1885-1920) найчастіше пов'язують з роботами Ф. Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет і Генрі Гантта. В той же час у багатьох дослідженнях відзначається, що початком сучасної науки керування є робота президента “Ейле Енд Таун Мануфактуринг” Генрі Р.Тауна “Інженер як економіст”, представлена Американській спільноті інженерів. У своїй статті Таун відзначив, що керування роботою не було організованим й у більшості випадків велося інтуїтивно. У менеджерів, сказав Таун, немає асоціацій, за допомогою яких вони могли б обмінюватися досвідом, і немає наукової дисципліни в рамках якої накопичений досвід систематизувався б у принципи або теорії.

Родоначальником нової науки, що відповідно до американської вимови часто називається менеджментом, усе-таки можна назвати американського інженера і дослідника Фредеріка У.Тейлора (1856-1915). В опублікованих їм книгах "Керування підприємством"(1903) і "Принципи наукового керування"(1911) знайшли відображення основні теоретичні положення його системи, що одержала назву "тейлоризм". В основі цієї системи лежить використання спостережень, вимірів, хронометрування й аналізу операцій ручної праці з метою виключити нераціональні рухи і виробити найбільш ощадливу і найпродуктивнішу модель трудової операції. Весь трудовий процес поелементно піддають твердій регламентації і контролю. Працівники власне кажучи є продовженням і придатком машин. Система дозволила підвищити продуктивність праці в кілька разів. Першою фазою методології були аналіз змісту роботи і визначення її основних компонентів. Так, Гілберти вивчали операції, використовуючи кінокамеру з мікрохронометром, що фіксував інтервали до 1/200 с, щоб визначити час, необхідний на конкретний рух при виконанні роботи. Тейлор заміряв кількість руди і вугілля, що людина може підняти на лопатах різного розміру.

Дійсний вибух інтересу до наукового керування відбувся в 1911 році, коли Ф. Тейлор (1856-1915) опублікував свою книгу “Принципи наукового керування”. Він обґрунтував необхідність наукового підходу до керування. Тейлор ратував за перетворення наукового керування в галузь індустріальної праці, по типу інженерного. Результати його досліджень аналізувалися для проектування більш ефективних методів роботи. Крім того, Тейлор розробив тарифну систему оплати праці робітників. Це було зроблено для того, щоб робітники не турбувалися, що їм будуть платити менше, якщо вони виконують свою роботу занадто швидко.

Система наукової організації праці Тейлора була побудована на п'ятьох основних принципах:

1.Науковий добір робітника. Ефективність вимагала підбору до кожного виду роботи відповідного робітника, що мав для цього якісь здібності. Для перевірки здібностей працівників виконувати визначені види діяльності розроблялися різні тести.

2.Наукове вивчення і навчання робітника.

3.Спеціалізація роботи. Виробництво було розділено на складові частини і всі робітники стали фахівцями у своїх видах робіт.