В Україні перешкодою часто були безпосередньо письменники, які повинні були бути ліквідовані. Репресії, згадані в розділі 2 досягли набагато більших розмірів, оскільки в 1930-их прогресували.

У відносно той же самий час, особливо в 1932-33, штучний голод протягом примусової колективізації в Україні знищив майже 7 мільйонів селян. Декількома роками пізніше, Комуністична партія України була підкорена і увесь уряд кинутий у в’язницю країни. Травми їх були руйнівного типу, все-таки, слово було надруковано щодо цих трагедій. Руйнування всієї країни було здійснено чи тихо чи з відновленими закликами будувати комунізм. Тільки в 1088, протягом епохи гласності була доля п-ри 1930-их визнана. А. Погрібний писав про цю долю:

Сумна статиска одного московського п-ного ентузіаста Е. Болтова стало відомо від 1000 карток, які він з’ясував про письменників (не тільки членів спілки письменників), які були жертвами репресій, майже половина була та, ті були, хто писав в нашій республіці.

Творячи в 1988, Борис Олійник повідомив, що факт, якщо не чотири з п’яти, то буквально два з трьох українців в минулому застрелені чи відправлені Сталіним в табори, з яких тільки деякі повернулися.

Багато залишається, щоб бути виясненим про деталі репресій. Чому наприклад, вони включали деяких відомих комуністів і партія вручає наприклад Кумика і Микитенка? В наш час, можливо заява Артура Косперс про репресійних чищень може пояснити це. Деякі критики на Заході – наприклад, Тевельов, запропонував, що чищення були спрямовані насамперед проти тих письменників, які використовували універсальні теми в своїх творах, і що була спробу звузити етичні (національні) параметри. Існує деяка правда в тому, але також істина, що сотні з тих ліквідували, хто не мав універсальних претензій.

Чи малися будь-які протести проти цієї лавини крові? Великою подією стало самогубство Миколи Хвильового у травні 1933, випливає декілька місяців пізніше Миколи Скрипника, старого більшовика і комісара під час утворень в Україні. У 1937 Панас Любченко голова Укр. рад. уряду також вчинив самогубство перед своїм очікуваним арештом. Існували інші письменників, які брали свої власні життя швидше ніж обличчя репресій. Інші форми протестів були неможливі під існуючим жахом (терором) влади. Деякі письменники – Хвильовий у своїх повістях “Зеров і Плужник” у своїх поезіях, Дніпровський у своїх листах виражали темні похмурі передчуття відносно майбутнього. Але загальна тиша з однієї сторони і вітальні лозунги пропаганди щодо знищення ворогів народу з другої, склала майже до непристойності.

З’їзд письменників у Москві у 1934 схвалив статут нової спілки письменників з їхніми правами і обов’язками. Виконавчі органи спілки стали частиною номенклатури з усіма додатковими обов’язками і вигодами. Радянська інтелігенція стала служницею партії. Ідеологічно нова теорія чи метод “соціалістичного реалізму” були оголошені і закріплені для всіх письменників. Відповідно оцієї теорії, літературні твори мали “відбувати дійсність у її революційному розвитку” і “навчати читачів у дусі соціалізму”. Максим Горький відомий своїми образливими зауваженнями відносно українців (у листі до українських письменників він згадав їхню мову як “діалект”) був введений на престол як патрон, святий нової ради літератури.

Преоралістична, ліберальна атмосфера 1920-их постійно пронизала закликами будувати нову пролетарську революцію, присвячених ідеалом комунізму. Деякі письменники не враховували ці заклики і продовжили свою власну роботу, але багато хто слухав з увагою до проголошення нової епохи.

Першорядну важливість тут має місце Павло Тичина, чиї ранні твори, особливо “Замість сонетів і октав” (1920), похмурі короткі збірки його віршів “Черейгів” (1931), можна розглядати як перехід від раннього, ліричного Тичини до пізнішого уславлювала Сталіна. Т. Грабовський, обговорюючи жанр збірки констатував (сказав): “здається ясно, що це не репортаж, ні навіть у цьому випадку великий veristic драматичний портрет, оскільки це – бачення, дистимеція популярної України в русі (переході), представленому через усний аналог музичних композицій – не симфонія, подібно до Сковороди, а кантата. Це поліфонія з голосів і ритмів і капризів... захоплена з майстерністю різноманітністю і тонко моделюючим контролем. Це все – таки інший приклад (випадок, момент) неспокійний творчий потенціал, що подає нові форми.

До 1934, Тичина був готовий повернути лист з публікацією збірки “Партія веде”. Головна поема цієї збірки з такою ж назвою була надрукована в “Українській правді” в 1933. за нею були “Чуття єдиної родини” (1938), “Сталь і ніжність” (1941) і багато пропагандистських віршів, написаних протягом і під час війни. Центральна тиша поетичних творів Тичини протягом війни “пише критик” була тема соціал. батьківщини. Рідна земля у віршах Тичини змальована в момент смертної небезпеки як картина гордої і неприборканої матері. Під час бою під Сталінградом Тичина написав довгу і красиву елегію “Похорон друга”, 1943. між 1920 і 1940 він працював над великою ношою “Сковорода”, що згідно до емігрантського критика, має анти-сталінський підтекст. За свою покірність Тичина був нагороджений медалями і високими офіційними посадами, він якийсь час міністром освіти в радянській Україні. Істотний коментар стосовно Тичини під Сталіном з’явився в “Радянській Україні” в 1988: “Письменники і митці типу Тичина, Рильський, Бажан, Сосюра і інші випробовували мораль, мучилися і були змушені писати “Хай живе Сталін...,” ми говоримо про соціалізм барака 1930-их. Бараки – для армії, а армія повинна брати присягу покірності”. Письменники також були змушені давати і брати таку присягу, кожна книжка починалася з такої присяги... Треба сказати, що вірші Павла Тичини, написані, щоб підтримати офіційний курс були на диво слабкі і іноді навіть пародії. Спробуй підтримувати, що Тичина під Сталіном залишився вірний своїй поетичній формі здавалися підробленими.

Максим Рильський був інший видатний поет, хто після того, як 1930 зайняв місце прислужника партії. У цьому році він написав поему, спочатку видану (перший раз) у 1935, які він визнавав що протягом короткого часу, він арештований і утримався якийсь час у будинку “Обов’язкової робочої сили” (BVPR). Це досвід мав потрібний ефект і в 1932 Рильський видав збірку “Знак терезів”, що починалося з поеми “Декларація обов’язків поета і громадянина” збірка переносила свідкам (читачам) до вирішального сприятливого повороту у свідомості поета протягом років першого п’ятилітнього плану, його бажання стати будівельником і співцем безкласового соціалістичного суспільства. За збіркою ішли “Київ” (1935), “Літо” (1936), “Збір врожаю” (1940), всі пронизані веселим оптимістичним уявленням про життя, жагуча любов до сучасного життя, до людей і до лідера Комуністичної партії.

Протягом війни, крім радянських патріотичних віршів Рильський написав довгу поему “Жага” (1943), присвячену його рідній землі, що тягла (вимагала) офіційна критика. Критика не була задоволена збіркою “Мандрівка в молодість” (1944) також і поет був змушений переписати це. Він звернувся до абсолютної комуністичної пропаганди в “Мости” (1948) тільки після смерті Сталіна звернувся до раннього ліризму у своїй збірці ”Голосіївська осінь” (1959).

Володимир Сосюра переборов своє питання (страх) і став стійким прихильником партії. Ми знаємо тепер, коли в 1929 він почав писати “для шухляди” роман “Третя рота” (назва його рідного села), що був спочатку виданий у 1988. Це (Він) виражав його розлад, пограбування і гнів від режиму. На зовні, ознак, Сосюра залишався ”соціалістом-реалістом”. У 1932 він видав збірку “Відповідь”, що включала поему “Дніпросталь” (спочатку написану в 1926). У цьому виданні він накинувся, як він мав звичай робити в 1920-х проти українських буржуазних націоналістів, особливо Дмитра Дащова і Євгена Малатока у Польській Україні. Протягом 1933 і 1934 поет не видав окремих книжок поезій і рідко друкувався в періодичній пресі. У 1940 він видав велику автобіографічну поему “Червоногвардійці”.