Великим письменником раннього модернізму, драматургом, хто почав писати наприкінці дев’ятнадцятого століття була Леся українка (справжнє ім’я Лариса Косач) дочка відомої письменниці Олени Пілки (1849-1930) і племінниця батька українського демократичного соціалізму Михайла Драгоманова (1841-1895), вона стала провідним митцем свого покоління. Її перша збірка віршів “На крилах пісень” (1893) була малою передмовою її пізнішої полум’яної революційної поезії. Її поетичний цикл “Невільницькі пісні” (1893) відомий, завдяки висловлюванню Франка, що “Леся Українка була одиноким мужчиною” на свою Україну. Вона переборювала туберкульоз, що наносив шкоди, що закінчив життя передчасно, писала натхненні, утверджуючи життя поезії. Деякі з них “contra spem spero”, “Завжди терновий вінець”, “Слово, чому ти не твердая криця?” стали зразками найпрекраснішої поезії з часів Шевченка. Її поетичний талант був так оцінений Борисом Якутським, редактором і видавцем її першої збірки віршів: “Два джерела творчого потенціалу лежать у душі Лесі. Один, який вона виношувала і утримала протягом довгої боротьби за життя – елемент справжньої революції, відхід від традиції, боротьба не за життя, а за смерть і безмежна відданість революційним ідеям у їх романтичній формі. Глибокий ліризм був викликаний Лесиними полум’яними темами, що закликають впертої боротьби з закликом як “убиває мене, я не буду поступатися”. Цей уривок вірша Лесі Українки не втратить своєї актуальності протягом довгого часу.”

Набагато більші досягнення Лесі Українки як драматурга. Вона написала кілька драматичних поем – “Одержима”, “Каландра”, “Оргія”, “На руїнах”, “Вавилонський полон”, “На полі крові”, “У пущі”, також п’єси “Блакитна троянда”(1896), “Руфін і Прищілла” (1906), “ Бояриня” (1910), “Лісова пісня” (1911), “Кам’яний господар” (1912). Багато вчених вказали, що її теми і предмети від світової історії і літератури. С. Біза прокоментував: “В п’єсах лесі українки два аспекти здається змішані: індивідуальних і національний з одного боку і універсальний з іншого. У драмах не має нічого індивідуального, щоб не мало універсального значення; і більшість близьких національних проблем завжди знаходить близькі паралелі в історії інших націй.”

Микола Зеров оцінює її дві останні п’єси відповідно:

“Тільки під кінець життя (Леся Українка) перебуває під владою реалістичної драми. “Кам’яний Господар” і “Лісова пісня” – драми в прямому розумінні слова. У них – глибина ідеї, яскравий діалог, різноманітність тем і мотивів, психологічне звучання характерів витісняється рухом, розмаїттям дій, візуальною красою сцен. П’єси Лесі Українки являються найвищим рівнем розвитку української драми. В усій нашій українській літературі немає нічого більш могутнішого і органічного-гідного ніж “Кам’яний Господар” і “Лісова пісня”.

Одна з п’єс лесі Українки “Бояриня”, через її сильну антиросійську упередженість була заборонена в радянській Україні і була виключена з публікації до 1989. Леся Українка також залишала деяку літературу критики і чудові збірки приватних листів. У листі до Кобилянської вона “не бажала складати свої руки і відмовитись від неоромантичного прапора.”

З жіночих письменників-модерністів найбільш видатною була Ольга Кобилянська (1863-1942). Народилась і виросла на Буковині, вона була під сильним німецьким впливом. Деякі з її ранніх коротких повістей і оповідань (“Вальс меланхолійний”, 1898) були переважно модерновими. Її перші повісті “Людина” (1894), “Царівна” (1896). Була феміністкою за духом. Микола Євман так охарактеризував її ранні твори: “У творах Кобилянської нова, ідеальна сфера відкрита для нас, даючи уявлення про нову землю, де людський дух очищує земний пил і знаходить притулок від бурхливих хвиль життя. Ми маємо позбавитись усіх надій і прагнень і тільки одна пристрасть буде у нас: розвиватися навіть вище в рамках вдосконалення, ліпити власну душу так, щоб це могло сяяти красою і горіти горячою любов’ю. Ми відвертаємося від щоденних турбот, що обтяжують нашу душу і починаємо досить слухати внутрішній голос, який там відбиває пульс вічності.

Це приношення в жертву ми не сприймаємо як приниження якості, навпаки, ми щасливі, з того часу, з поваги до ідеалів любові і краси, ми бачимо початок нового царства, коли нове життя почнеться для індивідума з можливостями гармонійного розвитку всіх його духовних сил.”

Одним з найбільш оригінальних прозових письменників модерністів був Василь Стефаник (1871-1936). Син селянина з Покутського регіону (повіту).він написав свої короткі новели на місцевому діалекті. Але він справді великий митець в експресіоністичній манері. Його перша збірка коротких новел, деякі з яких справжні мініатюри, була “Синя книжечка” (1899), вміщувала “Кам’яний хрест” (1900), “Дорога”(1901), і “Земля”(1926).

Старший письменник, найбільший український імпресіоніст, був Михайло Коцюбинський (1864-1913). Він починав як реаліст в “Андрій Соловійко”(1884) і “Для загального добра”(!895). поступово, однак, він залишив реалістичну повість на користь коротких імпресіоналістичних психологічних новел типу “На камені” (1902), “Цвіт яблуні”(1902), і “Intermezzo”(1908). Він також автор двох повістей “Fata morgana”(1903-10) і “Тіні забутих предків” (1911). Перша укладена під час повстання селян в селі, друга про гуцулів у карпатських горах.

Письменником, який через його нововведення в роман і драми належить до табору модерністів був Володимир Винниченко (1880-1951). Його перше оповідання “Краса і сила”(1902) виявила його повноважним як спостерігача пролетарських і буржуазних ситуацій. Винниченко також автор декількох романів, найкращий з яких “Записки кирпатого Мефістофеля”, 1917.

Іншим вагомим талантом був Гнат Хоткевич (1877-1938), який починався як модерніст з “Поезій в прозі” (1902). Його пам’ятають в основному через його реалістичний твір про середовище гуцулів, “Камінна душа”(1911).

ТРАДИЦІЯ

Величезною фігурою серед цих письменників – є Іван франко, чия літературна кар’єра розпочалася в кінці дев’ятнадцятого століття, але розвинулася добре в двадцятому. Талан Франка був багатогранний: він був відомим активістом у соціалістичних і радикальних колах, він був журналістом, вченим, літературним критиком, і автором у всіх трьох жанрах: поезії, прозі і драмі. Дружній з Драгомановим, він усе таки вірив у волю і незалежність України, цю віру він виклав у “Поза межами можливого” (1900), який радянські редактори виключили з його творів. Син сільського коваля, він сприймав себе “робітником ручки” і працював невтомно, поки в 1908 серйозна хвороба не перетворила його в напівінваліда. Його зібрані твори недавно були видані в п’ятдесяти томах, хоча у сильно зміненій цензурою формі.

В 1900 Франко був визнаним письменником. У 1900 він видав повість “Перехресні стежки”, і в 1907 іншу – “Великий сум”, обидві вони написані в реалістичному стилі, але з сильними ознаками трипера. У 1095 поява його “Богуславських оповідань” показала його постійне соціальне занепокоєння.

Французький натуралізм не мав ніякого впливу на Франка, коли не з’явилися його перші оповідання і повісті. Навіть, тоді, після ознайомлення з ним, цей вплив не був на стільки сильний, щоб можна було вважати Франка послідовником натуралістів. Франко, особи помітно був залежний від натуралізму в своїх народницьких творах – описуючи соціальний стан. Але Франко сприймав соціальний стан як громадянин, який хоче брати участь і впливати на них. Справжні натуралісти соціальний процес як дослідники, які не хотіли змінювати речі, приймаючи власну участь.

У 1905 Франко видав свою видатну велику поему “Мойсей”. Заснована на біблійній темі, вона порушувала у філософських аспектах проблему національного вождя.

Юрій Шевельов ставить поему в контекст творчої діяльності Франка:

1905 рік у житті Франка був роком рахунку між життям і смертю, роком подолання сумнівів і нерішучості, просування за кордонами можливого і просування у невизначеному напрямку, та наданню змісту людині і національному життю і створенню найвищих духовних цінностей. Оскільки приречений Коцюбинський написав у своїх останніх творах про славу життя, теж зробив Франко у своїй поемі “Мойсей”, поезія “Сойчиному крилі”, поезія “Під оборогом” (мемуари) і “Одвертому листі до української галицької молоді” (журналістика). Найвищим досягненням цієї поеми “Мойсей” ... переплетення цих трьох аспектів – “один” – індивідуальне, соціальне, і філософське – робить “Мойсея” однією з вершин української літератури. З формального боку – теж велич поеми вище поезії того часу.

М. Рудницький вказав, що частина більш ранньої поезії Франка тяжіла до символіки: “Зів’яле листя” (1896), довший час залишалася збіркою розрахованою на читачів молодшого покоління. З точки зору композиції – це найбільш цілісний (компактний) цикл, і найбільш різноманітний по формі. Це ліричне зізнання з підтекстом зневіри і розпачу був більш переконливим ніж гімн “Вічний революціонер”, що є прекрасним програмованим віршем, що підходить для військової музики.

Письменники-реалісти продовжували писати після 1900. у цьому році Борис Грінченко (1863-1910) видав повість з селянського життя “Серед темної ночі”, показуючи не так “класову боротьбу” серед селян, як збільшення злочинної свідомості.

Три письменники виділяються через свій внесок у український реалізм. Вони – Степан Васильченко (1878-1932), Лесь Мартович (1871-1916) і Марко Черемшина ( справжнє ім’я Іван Семенюк 1874-1927). Високо поетична проза Васильченка часто розкриває світ дітей; Мартович – майстер відображення матеріального становища селян; і Черемшина, подібно до Стефаника є одним із кращих психологічного зображення селян. Черемшина – лірик у серці, у змісті, який він охопить особистість моменти життя і можна насолоджуватися ними, чи вони приємні чи не приємні і хоче тільки зберегти їх перш, ніж вони зникнуть. Дійшовши до нас “епічна” властивість (якість) – це результат узагальненого показу світу, у якому він живе, а швидше пристосування до того світу, що показаний без будь-якого пояснення.