Через деякий час, починаючи з лютого 1906 “Молода Муза” видавала журнал “Світ”, редагований Вячеславом Будзиновським та журнал “Молодомузівець”. Після послаблення цензури в Росії, інший модерністський журнал “Українська хата”, був заснований у 1909 у Києві. Редакторами стали Павло Богацький і Микита Шаповал, чий літературний псевдонім був Сріблянський. Його провідними критиками і теоретиками були Микола Євшан, ряд творів якого було видано окремо. Після нітше і Раскіна, Євшан заявив про нову естетичну культуру, мета якої – нова і гармонійна людина, що не буде конфліктувати з іншими і з собою, і яка б могла незалежною і щасливою.

В цілому український модернізм був помірним, чи, на жаль, нездатним висунути важливі нові теорії, експериментувати з новими стилями і структурами.

Фактично багато модерністів не могли цілком відійти від реалістичної традиції. При проповідуванні “Мистецтва для мистецтва”, вони усе ще бажали обслуговувати національні проблеми. Їхня мета, можливо, найкраще була висловлена в листі до Панаса Мирного, написаного в 1903 Михайлом Коцюбинським і Миколою Чернявським.

Протягом сотні років існування наша сучасна література (з історичних причин) плекалася в значній мірі селом, життям села і етнографією. Селянин, обставили його життя, ось майже і все, що займало уяву і здібності українського письменника. Хоча є кілька винятків. Наш сучасний читач, виростав на кращих зразках сучасної європейської літератури, що є багатою не лише на теми, але й у манері побудови конфлікту, мав право очікувати від своєї рідної літератури більш широкого поля спостереження, правдивого опису всіх аспектів життя кожного, не просто (лише) соціального стану і бажав би зіткнутися в нашій белетристиці з опрацюванням філософських, соціальних, психологічних, історичних та інших тем.

Пошук нових форм продовжувався протягом декількох десятків і дав деякі результати.

Двадцяте століття починалося збірником “екзотичних” творів багатообіцяючого молодого східного вченого Атагангала Кримського (1871-1942), під назвою “Пальмова гілка” (1901). В своїй передмові, обговорюючи “свідську” любов, він визначав, що його твори розраховані “не для людей з слабкими нервами і відсутньою енергією”. В творах він виявив свій індивідуалізм і зарозумілість, шукаючи завжди “оголоні естетичні почуття”, стогони мільйонів охоплених голодом і несправедливістю не цікавили його. Ліричний герой “Пальмової гілки”, подібно до Андрія Ляховського, героя його модерні стичного роману під такою ж назвою. Написаний між 1894 і 1904 цей роман автобіографічний, незважаючи на заяву автора про протилежне, має усі риси “занепаду”, самозакоханість, сексуальність, еротизм, містицизм, навіть софізм. У 1905 Леся Українка написала дуже довгий лист до Кримського з гострою і детальною критикою.

Інший модерніст, Василь Пачовський (1878-1942) зробив свій дебют у 1901 збіркою ліричних любовних поезій. “Розсипані перш”, тепло привітав Франко. Двома роками пізніше Пачовський видав “Сон української ночі”, націоналістичні поезії, що передували його більш пізнішій п’єсі “Сонце руїни” (1909), які бракувало реальності поетичних можливостей. Однак, тільки в своїй збірці “Ладі і Марені” він повертає своє раніше натхнення. Критики вказують на близькість між раннім Пачовським і Тичинию. Критичний аналіз Франка – найкраща оцінка Пачовського.

Так Пачовський продемонстрував нам, що він є великим майстром нашої мови, щирим і талановитим поетом, який глибоко налаштував своє вухо до мелодії наших народних пісень і мови народу і хто має майстерну техніку вірша, якою володіють лише деякі, він одним дотиком може переносити ніжні акорди в наші душі, будячи бажаний настрій і витримуючи це до кінця. У слові, у властивостях і поетичних можливостях книга Пачовського пробудила в мені величезний радісний відгук. Його потоки поезії, природні, добровільні, якнайпростіші вияви його почуття. Навіть якщо це почуття усе ще не дуже глибоке і коло вражень не широке, навіть якщо його мелодії монотонні, тим більше вимагають потребу віддатися його таланту, що може виразити найпростіші й найбільш звичайні речі поетично, не стереотипно, може малювати новими (свіжими) не позиченими кольорами.

Деяка слава була завойована серед модерністів Петром Карманським (1878-1956), чия збірка “З теки самовбивці” опублікована була в 1899. його друга збірка “Ой, люлі смутку” (1906), мала характерну передмогу товариша Михайла Яцківа: “Ми були народилися випадково, нещасливо, зруйнувати дешеві погляди, порушувати солодку слабість міщан.” Ми охрещуємо наших дітей зі сльозами наших людей, зміцнюємо їх у вогні наших сердець і ведемо їх далі до Храму краси. Там існує деяка комедія: багато хто не сприймає нас усерйоз, але наша аудиторія велика. Це родовід товариша Петра. Його книга передбачена для тих, хто буде супроводжувати нас, для тих як писав Пшибишевський, хто рубає нові доріжки в пролісах.”

Карманський видав інші збірки песимістичної лірики: “Пливем по морю тьми” (1909) і “Під відкритим небом” (1917). Він також переклав Данте. Після революції 1917 він провів якийсь час у Південній Америці, створивши книгу подорожей “Між рідними в Південній Америці” (1923). Він також залишив деякі яскраві спогади про “Молоду Музу” – “Українська Богема” (1936). Після 1941 він написав кілька про радянських трактатів.

Два молодших поета “Молодої Музи” заслуговують бути згаданими: Степан Карпецький (1881-1944) був також критиком драми і фейлетоністом під псевдонімом Тиберій Горобець. Він видав збірки поезій “В години смутку” (1908) деякі короткі новели і ескізи в “Дикім винограді” (1921). Іншим поетом і перекладачем був Сидір Твердо хліб (1886-1922), автор збірок віршів “В свічаді плеса” (1908). Він також написав короткі оповідання і переклав на польську “Антологію сучасних українських поетів” (1911). Він був убитий українськими націоналістами за свій пропольський виступ.

Богдан Легкий (1872-1941), який жив у Кракові, де він пізніше викладав українську літературу в університеті, був настановником для багатьох молодих поетів. Він був дуже плідний, створюючи багато збірок поезій, серед яких “Стрічки” (1902), “Листи падуть” (1902), і “Над рікою” (1905), також короткі оповідання “З села” (1898); роман “Під тихий вечір”(1923); тетралогію “Мазепа” (1926-27); історичний роман “Крутіж” (1941). Сучасний погляд про досягнення Лепкого не дуже відрізнялися від більш ранньої критики: “Не можна розглядати Богдана Лепкого як поета гострого соціального спостереження, як майстра концептуального філософського мислення; його характер (природа) рефлексивна. Його ліричному “Я” домінує персональний, внутрішній світ переважає над зовнішнім дійсністю. Центральною темою поета є прагнення, що визначає романтичну напругу його почуттів і міркувань.

Двоє відомих поетів Східної України були модерністи: Микола Вороний і Олександр Олесь. Вороний (1871-1942) отримав свою вищу освіту на Заході (Відень, Львів) і був спочатку пов’язаний з театром і журналістикою. У 1900, після повернення в Російську Україну, він приєднався до Революційної української партії РУП. Він видав аньлеанах “З над хмар і долин” і багато працював для театру. Його першими збірками поезій були “ Ліричні поезії” (1912) і “У сяйві мрії” (1913). У передмові до останньої Спиридон Черкасенко написав: “Характерні риси творчого потенціалу Вороного – активність, запал і пошук. Органічно він не може приймати старі форми і жалісні копії, і бачить створення нових форм, нових ритмів, образів, і символів як головну задачу поезії. Також не має нікого більш святого для нього як України...”

“Усе, що стається у нашому житті – банальність – це проза. Поезія задумана природнім, недоторканим людською рукою, “у місячному світлі і серед зірок, у тінях і таємницях ночі з її солов’ями на весні, що кличе, дзвонить, до життя квітів і метеликів.” Імітація старого романтизму, що існував в українській і російській поезії, що занепадав увесь час, якийсь час. Олесь з його прямим сильним талантом відновив це і “вогонь, що спав у попелі” спалахнув, але тільки протягом короткого часу, був погашений на завжди. Навіть символізм Олеся не має нічого спільного з окутуванням предмета в складній і вигадливій масі асоціацій, настільки подібних з творами Меларме, Вячеслава Іванова, Інокентія Анненського, Блока і т.д.

Заборонений протягом десятиліть у радянські йцУкраїні окремі твори Олеся були перевидані там у 1964 з передмовою Максима Рильського.

Два молодих поети з виразними рисами модернізму заслуговують бути згаданими: Микола Фіменський (1873-1938) і Грицько Чупринка (1879-1921). Фіменський був автором “Лірики” (1906), схвалив “Календар” за “його частину і шляхетність тону, і його глибину” і він витікав з поєднання його української душі з елементами сучасного європейця, насамперед французької поезії. Чупринка, який починав і закінчив як традиціоналіст, показав деяку новину в “Огнецвіті” (1910), що був сприйнятий Шаповалом, як “веселий і безтурботний... праця письменника-символіста і прихильника чистого мистецтва”. Фіменський був заарештований у 1938 і загинув в Гулазі. Чупринка був вбитий більшовиками в 1921. У 1988 він був реабілітований з наступним коментарем Миколи Жулинського.

Творчість Григорія Чупринки – це характерне відтворення серцебиття української інтелігенції першого десятиліття двадцятого століття. Це був складний період нашої інтелектуальної історії, пов’язаної з емоційно активним пробудженням національної свідомості і неминучих нових доріг культурного і літературного розвитку, динамічного пошуку нових образів, форм і засобів вираження. Визначну роль у цьому оновленні відіграв символізм, що наприкінці дев’ятнадцятого і на початку двадцятого століть (розпрестер) своє крило по Україні.