Що в жанрі судового красномовства зробив Лісій, то в жанрі урочистого красномовства зробив Ісократ (ок. 436— 338 р.), що відбувався з заможної колись, але афінської родини, що розорилася. Змолоду він теж був змушений обрати собі професію логографа, згодом відкрив ораторську школу з високою платою за навчання, з якої вийшли багато політиків, оратори і письменники. Школа Ісократа була одночасно чимось начебто політичного кружка з ідеями і настроями, ворожими афінської демократії (чому чимало сприяв аристократичний склад учнів), тому глава школи неодноразово обвинувачувався в «розбещенні юнацтва».

Літературна діяльність Ісократа за часом збіглася з політичною кризою грецького суспільства і запеклою класовою боротьбою в грецьких містах, де поперемінно брали верх те демократичні, те олігархічні елементи. Наслідком її було збільшення числа безробітних і людей, що розорилися. Нескінченні міжусобні воїни не привели до стійкої гегемонії якого-небудь одного з грецьких держав і тільки виснажили їхній економічний і політичний потенціал. Скориставшись положенням, що створилося, македонський цар Пилип зумів у 338 році завдати нищівної поразки полісам, що об'єдналися проти його, і установити над Грецією політичний контроль.

У такім складному переплетенні політичних і соціальних протиріч Ісократ висунув у своїх мовах, що поширювалися в письмовому виді, політичну програму порятунку Еллади. Уперше він виступив з нею у своїй мові «Панегірик») у 380 році; суть її полягала в тім, щоб об'єднати сили греків для боротьби проти варварів — тобто для завоювання Персії. Надалі він звертався з цією ідеєю до різних монархів і тиранів Греції. Останній, до якого він звернувся, Пилип II, дійсно почав готувати цей похід, завершити який йому не удалося(це виконав його син, Олександр Македонський). Ісократ практично став ідеологом промакедонской партії в Афінах, навколо якої групувалися в основному громадяни з заможних кіл.

Прийоми ораторського мистецтва Ісократа розвивають принципи, висунуті Горгієм. Особливістю стилю Ісократа є складні періоди, що володіють, однак, ясною і чіткою конструкцією і тому легкодоступні для розуміння. Для його стилю характерно також ритмічне членування мови, плавність якої досягалася ретельним уникненням так званого стику голосних наприкінці слова і на початку іншого.

У школі Ісократа були вироблені основні принципи композиції ораторського добутку, що повинне було містити наступні частини: 1) уведення, метою якого було привернути увагу і доброзичливість слухачів; 2) виклад предмета виступу, зроблений з можливою переконливістю; 3) спростування доводів супротивника з аргументацією на користь власних; 4) висновок, що підводить підсумок усьому сказаний.

Як майстер красномовства, Ісократ вважався в стародавності вищим авторитетом— про популярність його добутку говорить велику кількість уривків з його мов, знайдених на папірусах. Його літературна спадщина ближче усього коштує до того, що ми зараз називаємо публіцистикою. Безперечна заслуга Ісократа складається в удосконалюванні стилю письмової мови, відмінності якої від усної підкреслює Аристотелю: «Один склад для мови письмової, інший для мови в суперечці, один для мови в зборах, іншої для мови в суді. Треба володіти обома». Але найбільший римський теоретик красномовства Квинтилиан усвідомлював недоліки, властиві літературній творчості Ісократа, про що говорить його оцінка:«Стиль Ісократа повний численних прикрас і відрізняється великою гладкістю в різних жанрах ораторського мистецтва... Він тренований скоріше для арени, чим для полючи бою...» Якоюсь мірою це розумів і сам оратор, коли писав у мові «Пилип»: «Для мене не залишилося схованим, наскільки більшою переконуючою силою володіють мови вимовні в порівнянні з мовами, призначеними для читання...»

Найбільшим майстром усної, по перевазі політичної, мови став великий афінський оратор Демосфен (385— 322 р.). Він походив із заможної родина-батько його володів майстернями, у яких виготовлялися зброя і меблі. Дуже рано Демосфен осиротів, маєток його потрапив в руки опікунів, які виявилися нечесними людьми. Самостійне життя він почав із процесу, у якому виступив проти розкрадачів (вимовлені їм у зв'язку з цим мови збереглися). Ще до цього він став готуватися до діяльності оратора й учився у відомого афінського майстра красномовства Ісея. Простота складу, стислість і значущість змісту, стругаючи логіка доказу, риторичні питання - все це було запозичено Демосфеном у Ісея.

З дитинства Демосфен мав слабкий голос, до того ж він гаркавив. Ці недоліки, а також нерішучість, з яким він тримався на трибуні, привели до провалу його перших виступів. Однак завзятою працею (існує легенда, що, коштуючи на березі моря, він годинник декламував вірші, заглушаючи звуками свого голосу шум прибережних хвиль) він зумів перебороти недоліки своєї вимови. Інтонаційному фарбуванню голосу оратор надавало особливого значення, і Плутарх у біографії оратора приводить характерний анекдот: «Розповідають, що до нього прийшов хтось із проханням сказати мову на суді в його захист, скаржачись на те, що його поколобродили. «Ні, з тобою нічого подібного не було»,— сказав Демосфен. Піднявши голос, відвідувач закричав: «Як, Демосфен, цього з мною не було?!»— «ПРО, тепер я ясно чую голос скривдженого і постраждалого»,— сказав оратор...»

На початку свого творчого шляху Демосфен виступав із судовими мовами, але надалі він усе більше втягувався в бурхливе політичне життя Афін. Незабаром він став ведучим політичним діячем, часто виступаючи з трибуни Народних зборів. Він очолив патріотичну партію, боровшуюся проти македонського царя Пилипа, невпинно призиваючи всіх греків до єдності в боротьбі проти «північного варвара». Але, подібно міфічній пророчиці Касандрі, йому призначено було сповіщати істину, не зустрічаючи розуміння чи навіть співчуття.

Демосфен широко застосовував тропи, зокрема метафору. Джерелом метафори нерідко виявляється мова палестри, гімнастичного стадіону. Дуже добірно використовується протиставлення, антитеза — наприклад коли порівнюється «століття нинішній і століття минулий». Прийом, що застосовувався Демосфеном, уособлення здається незвичайним для сучасного читача: він полягає в тім, що неживі чи предмети абстрактні поняття виступають як особи, що захищають доводи оратора, що спростовують. З'єднання синонімів у пари:«дивитеся і спостерігайте», «знайте і розумійте»— сприяло ритмічності і піднесеності складу. Ефектним прийомом, що зустрічається в Демосфена, є «фігура умовчання»: оратор свідомо замовчує про те, що він неодмінно повинний був би сказати по ходу викладу, і слухачі неминуче доповнюють його самі. Завдяки такому прийому потрібний оратору висновок зроблять самі слухачі, і він тим самим значно виграє в переконливості.

Час, що наступив після падіння вільної полісної Греції, прийнято називати епохою еллінізму. Політичному красномовству залишалося усе менше місця в суспільному житті, інтерес до змісту мов поступався місцем інтересу до форми. У риторських школах вивчали мови колишніх майстрів і намагалися рабськи наслідувати їх стилю. Поширення одержують підробки мов Демосфена, Лісія й інших великих ораторів минулого (такі підробки дійшли до нас, наприклад, у складі збірника мов Демосфена). Відомі імена афінських ораторів, що жили в період раннього еллінізму і свідомо складала мови в дусі старих зразків: так, Харісій складав судові мови в стилі Лісія, тоді як його сучасник Демохар був відомий як наслідувач Демосфена. Така традиція наслідування одержала потім назву «аттицизма». У той же час однобічний інтерес до словесної форми красномовства, що став особливо помітним у нових грецьких культурних центрах па Сході— Антіохії, Пергаме й інших, породив протилежну крайність, захоплення навмисною манірністю: цей стиль красномовства одержав назву «азіанського». Найвідомішим його представником став Гегесій з малоазіатської Магнесии (середина III в. до н.е.). Намагаючись перехизуватися ораторів класичної епохи, він рубав періоди на короткі фрази, уживав слова в самій незвичайній і протиприродній послідовності, підкреслював ритм, нагромаджував тропи. Квітчастий, пишномовний і патетичний склад наближав його мови до мелодекламації. На жаль, про ораторське мистецтво цієї епохи можна судити тільки по деяким збереженим цитатам — цілих добутків до нас майже не дійшло. Однак до нас дійшли у великій кількості добутку ораторів римського часу, в основному традиції красномовства, що продовжували, елліністичної Епохи.

Після поразки військ ахейського союзу в 146 році до н.е., що наніс йому римський полководець Муммій, Греція стає провінцією Римської середземноморської держави: з 27 року до н.е. ця провінція одержує назву Ахайя. Греція стає місцем, куди римська молодь відправляється для одержання утворення, відіграє роль університету і музею образотворчих мистецтв. Особливою популярністю користаються Афіни, а також острів Родос і міста Малої Азії. З I століття н.е. праця ведучих вчителів у риторських школах оплачується державою.

Професія мандрівного ритора виступаючого в грецьких містах з демонстрацією свого мистецтва, стає настільки розповсюдженої, що II століття н.е. звичайно називається століттям «другої софістики» (у нагадування про софістів V. століття до н.е., що також роз'їжджали по містах з мовами і лекціями). В умовах утрати греками політичної волі ораторське мистецтво звернулося до єдино можливого в тих умовах жанру, а саме до епідиктичному, урочистому. Перед оратором ставилася задача— експромтом, без підготовки, прославити героїчне минуле чи Еллади героя древнього міфу, вимовити похвальне слово великому оратору, політичному діячу чи минулого навіть самому Гомеру. Софіст і ритор у цю епоху витісняють поета, проза стає чільної, але, вигадливим і рафінованим, пронизаним ритмом і прикрашена складними риторичними фігурами і тропами, вона здобуває риси поезії.