У піфагорійстві сама філософія мислилася як «інструмент» очищення душі і розуму людини, як свого роду аскеза. φιλόσοφος, згідно Піфагору, – це людина, вивчаюча природу і практикуюча доброчесне життя. В числі чеснот найважливішу роль грала безпристрасність (’απάθεια), оскільки саме пристрасті розглядалися як головна причина зла. [18, с. 123; див. 4, с. 94].

Разом з тим, в орфічному аскетизмі було чимало грубого і наївного марновірства, що виразилося в табуюванні зовсім безневинних речей.

У правилах орфізму були наступні: не вживати в їжу бобів (вважалося, що в них живуть душі предків[4] ) і серця тварин, не піднімати того, що впало, не ламати хліба, не відкушувати від цілого буханця, не доторкатися до білого півня, не розмішувати вогню залізом, не переступати через поперечину, не общипувати вінка, не сідати на мірку в одну кварту, не ходити по великій дорозі, не залишати сліду горщика на золі, не дивитися в дзеркало біля вогню, розправляти постіль, щоб не залишати відбитка тіла, проганяти ластівок, що в'ють гніздо під дахом.

Наступні філософи внесли свою лепту в розвиток аскетичної свідомості. До їх числа слід віднести Демокрита (460–370 рр. до Р.Х.). Демокрит вважав, що душа смертна і гине разом з тілом. За Демокритом, ніякого загробного існування душі немає і не може бути: «Душі гинуть. Бо те, що народжується разом з тілом, з необхідністю повинно загинути разом з ним»; «деякі люди, не знаючи, що смертна природа людини підлягає руйнуванню…складають байки про те, що буде після смерті» [19, с. 466; див. 9, с. 192–193].

Відношення Демокрита до сім’ї, жінки та дітей негативне. Він віддає перевагу безшлюбному життю. Демокрит високо цінує щиру розумну дружбу, адже «дружба одного розумного краща дружби всіх нерозумних» [19, с. 660]. «Той недостойний жити, у кого немає гарного друга, адже це значить, що він погана людина. Найнебезпечніший для дружби наклеп: меч рубає, а наклеп розділяє друзів» [19, с. 666]. Щоб не помилитися у виборі друзів, треба судити про них по справах, а не по словах, хоча і «слово – тінь справи» [19, с. 565]. Тому й самому «потрібно прагнути до доброчесних справ і вчинків, а не до слів» [19, с. 669; див. 9, с. 198]. Мету виховання – досягнення чесноти – краще здійснювати переконанням і доводами розуму, ніж примусом. В основі виховання – здатність до сорому, тобто совість. «Прекрасне осягається шляхом вивчення і ціною великих зусиль, погане засвоюється само собою, без труда» [19, с. 774]. Сама здатність трудитися приходить до людини в процесі навчання письму, музиці, гімнастиці і т.п. Виявляючи своє невміння і незнання, людина соромиться, усвідомлює свою обмеженість і втрачає свою гординю, якщо вона в неї була.

Багатство і бідність для Демокріта – не соціальна проблема, а моральна. Багатством потрібно користуватися розумно, приносячи користь народу. Багатий не той, хто володіє майном, а той, хто бідний бажаннями. Бідняком бути краще ніж багатим, бідняки уникають злих підступів, заздрості і ненависті. Щастя не в багатстві, воно не в чередах і в золоті, не в рабах і не в грошах, щастя – в душі [19, с. 780, 776-777]. Якщо у тварин головне – їхня тілесна природа, то в людини – скарб душевний [19, с. 783].

Евтюмія – «добрий дух» – визначається як «такий стан, при якому душа живе безтурботно і спокійно, не бентежиться ні боязню демонів, ні якою-небудь іншою пристрастю». Це – урівноваженість, гармонія, розміреність, симетрія, безтурботність, незворушність, безпристрасність, благий стан духу, не тотожний плотській насолоді. [20, с. 308]. Бунтівливість – протилежний евтюмії спосіб життя. Засоби досягнення евтюмії – міра в усьому, помірність, золота середина, адже «прекрасніше в усьому – середина» [19, с. 739]. Треба бути помірним у насолоді, не прагнути до минущого, перемагати в собі пристрасті, а цьому вчить філософія – «філософія звільняє душу від пристрастей» [20, с. 328]. Помірність поширюється Демокритом і на саме пізнання: «Не прагни знати все, щоб не бути в усьому невігласом» [20, с. 425]. Усі ці моральні приписи розраховані на мудреців, які живуть за законами моралі. «Якби суспільство складалося з одних мудреців, то в праві не було би потреби». «Мудрець не повинен коритися законам, а – жити вільно». Вони живуть непомітно. Демокрит сказав: «Проживи непомітно» [19, с. 725]. «Для мудреців відкрита вся земля, бо весь світ – батьківщина для високого духу» [19, с. 730]. Якби люди були справедливі одне до другого, то закон не заважав би кожному жити так, як йому завгодно; адже заздрість народжує початок ворожнечі [19, с. 570; див. 9, с. 199-200; 10, с. 374].

Особливе місце в історії аскетичної свідомості займає Епікур, погляди якого на безсмертя душі збігаються з поглядами Демокрита. Земне ж існування Епікур призвав підкорити насолоді. Однак шлях насолоди дуже своєрідний. Епікур страждав хворобою шлунка і вживав у їжу тільки хліб і воду. Та при цьому він учив, що навіть найбідніша їжа може стати джерелом справжньої насолоди, якщо приборкувати жадібність і утримуватися від багатьох бажань. Епікур і його школа висунули поняття атараксії, що означало відсутність хвилювання, незворушність як прикмету справжнього мудреця – вона досягається звільненням від страху перед богами, смертю, незрозумілістю природи та життя й ін., а також самоусуненням від громадських справ і помірністю в насолодах. Незважаючи на безсумнівну аскетичність особистої позиції Епікура, вчення його все-таки ставить на перший план філософію насолоди – гедонізм; для нього все – матеріальне – навіть тіла богів складаються з особливо тонких атомів, і душа людини – це такі ж матеріальні атоми, які розсіюються після смерті людини в космосі. Тому в старозавітну епоху іудейські мислителі зробили слово «епікейрос» (епікуреєць) синонімом слова «свиня».

Класична грецька філософія – у першу чергу, Сократ, Платон, Аристотель – уже не може обійти питання про аскетизм, хоча він не належить до числа її основних об'єктів.

Насамперед тут варто назвати Сократа (V ст. до Р.Х.), який являв собою зразок невибагливості і стриманості в особистому житті. Спогади його учня Алкивіада (у викладі Платона) про те, як учитель переносив тяготи військової служби, малюють людину, котра абсолютно не соромиться ніякої нужди або прикрощів – досить сказати, що він босими ногами ходив по льоду. Він рідко пив вино; не піддавався спокусам любові (зокрема, Сократ, за словами Платона, виявився байдужим до пестощів, запропонованим йому, за звичаями розбещених Афін, Алкивіадом). Він керувався у вчинках внутрішнім голосом, який забороняв йому робити недобре і якого він називав «демоном». На наш погляд, це було почуття совісті, якого древні греки взагалі ще не знали: у своїх вчинках вони керувалися колективістської (полісною) мораллю і не могли уявити собі Всевидючого Ока[5] . За вірність цьому голосові Сократа й стратили – за обвинуваченням у введенні нових богів і неповазі до старих.

В області мислення Сократ був настільки ж, можна сказати, аскетичний, як і в побуті. Він, подібно піфагорійцям, стверджував, що чеснота утверджується через знання. Але знання суєтні і порожні, так само як і мистецтво спритних софістів – псевдофілософів, які шикували вмінням видавати чорне за біле, – викликали в нього відразу. Тому він шокував афінських аристократичних юнаків, що хизувалися своїми знаннями, методом діалектичної евристичної бесіди, у ході якої задавака переконувався, що він «нічого не знає». «Зовсім мене не стосується», – говорив він, коли мова заходила про що-небудь, крім етики. Він завдав нищівного удару софістиці, яка ігнорує моральні начала філософії. Критична позиція Сократа зруйнувала колишні наївні основи античної думки, навчила брати під сумнів безапеляційні твердження.

На погляд учня Сократа Платона (469-399 рр. до Р.Х.), є два світи – світ тілесний і світ ідей (μή ’όν); усе матеріальне має джерелом світ духовний (діалог «Бенкет»). Платон, за яким «стільки потрібно мати прихильності до тіла, скільки воно бере участь у служінні філософії» [21, с. 334], прагнув жити максимально духовно. Заняття гімнастикою (Платон у молодості був переможцем в олімпіаді по метанню диска) покликані були приборкати тіло. Для своєї відомої академії він обрав в Аттиці незручне місце, «щоб не дати тілу дуже ніжитися» [21, с. 334]. Звідси виражена Платоном неповага до мистецтва як «тіні тіні ідеї» – він аскетично відкидає насолоду, яку доставляє образотворче мистецтво, як неварту філософа. Тільки музика і гімнастика визнавалися ним заняттями, що личать благородному мудрецеві. Платон настільки ж високо, як і його попередники, підніс чесноту, вважаючи, що виховати її можуть лише заняття філософією. Він також вважав, що гідним правителем може бути тільки філософ. За його уявленнями, благородна людина повинна вчитися до 50 років, а потім керувати. Виховання повинно було розвивати в дітях серйозність, мужність і повага до пристойності. Юнацтво варто виховувати в суворому дусі – в усьому, що стосується тіла, їжі і навіть суми знань.

В області політичного ідеалу Платон виявився шанувальником аскетичного духу Спарти, що визначило гіпертрофований аскетизм його концепції. Він вважав, що усі повинні володіти однаковою часткою майна; золото і срібло слід заборонити, приватну власність скасувати, тому що щастя – не в багатстві; чоловіки і жінки повинні жити в спільних будинках і їсти за спільним столом; одруження повинно здійснюватися по жеребу; діти віддаються на виховання суспільству, так що батьки навіть не повинні знати, які саме діти – їх; до всіх дорослих діти повинні звертатися «батько» і «мати»; народжених каліками слід ховати в потайному місці (діалог «Держава»). Неважко побачити, що багато пізніших утопій комуністичного типу походять від Держави Платона.