Взагалі ж філософія греків, руйнуюча традиційну міфологію, багато в чім сприяла встановленню погляду на аскетизм як на поведінку, гідну мудрої людини. Багато в чому це визначено «сімома мудрецями» Древньої Греції. Діоген Лаерцій повідомляє, що імена «семи мудреців» були офіційно проголошені в Афінах при Архоні Дамасії (582 р. до Р.Х.) [9, с. 119–120].

Тут простежується зародження давньогрецької етики. Звичайно, етика – наука про моральність, а не сама моральність, але моральна самосвідомість – це вже початок етики. В основі етичних норм, що складалися, лежав один важливий принцип. Він був чітко виражений уже поетом Гесіодом: «міру в усьому дотримуй!». Тому зло розумілося як безмірність, а благо – як поміркованість. Час діяльності «семи мудреців» – кінець VII і початок VIV століття до Р.Х. Мудрість «семи мудреців» не можна віднести ні до науки, ні до міфології. Це чисто життєва, практична мудрість, яка досягла високого ступеня узагальнення в стислих виразах. Ці афоризми або гноми користувалися великою популярністю.

Перший вид гном – моральні сентенції. Моральну безмірність греки усвідомлювали як розбещеність і називали «гюбріс» – наглість, нахабність, зухвалість, брутальність, знущання. Звідси такі гноми, як вислів Солона: «нічого надміру!» або вислів Клеобула – «міра – найкраще». У цьому ж роді поради Бианта – «говори до речі», Хілона – «не дозволяй своїй мові випереджати свій розум», Піттака – «знай свій час» і т.д. Усі ці гноми служили гармонізації стосунків між людьми шляхом самообмеження.

Другий вид гном – це міркування масштабу більшого, ніж просто моральні рекомендації. Сюди, наприклад, відноситься гнома «пізнай самого себе!». Вона мала не тільки моральний, але й світоглядно-філософський, метафізичний зміст, який щоправда, був розкритий у всій його глибині лише Сократом у V столітті до Р.Х. Вислови «нічого надміру» і «пізнай самого себе» були навіть висічені над входом у дельфійський храм Аполлона.

Слід особливо зазначити, що грецька філософія слідом за поезією й образотворчим мистецтвом своїм вільнодумством руйнувала основи того наївного міфологізму, який лежить в основі політеїстичних релігій стародавності. Антропоморфізм, який вона вносила («людина – міра всіх речей», як говорив Анаксагор), руйнував уявлення про нібито «звірину», «не-людську» природу божества, які беруть початок з епохи мисливського тотемізму – в усякому разі, саме антропоморфізм сильно відрізняє релігію греків від усіх інших політеїстичних систем стародавності з їх звіроподібними богами [12, с. 123]. У грецькому філософствуванні виявляється прагнення подолати грубу розгнузданість поведінки, властиву язичництву взагалі. Тим самим воно створювало певні передумови для майбутньої перемоги християнства.

На першому місці тут стоять, безумовно, піфагорійці (орфіки). Період життя Піфагора – кінець VI-початок V століття до Р.Х. Піфагор заснував свою філософську школу, що довго існувала після його смерті і служила розсадником моральних істин і аскетичного поводження як серед безпосередньо піфагорійців, так і в античному суспільстві взагалі.

Свідчення святих отців-аскетів, наприклад, преподобного Ніла Синайського, підтверджують існування серед піфагорійців особливого роду подвижництва або, як виражається автор, «любомудрия» (філософії) [13, с. 1-2].

Рано створена греками цивілізація наклала на їхнє поводження відбиток особливої стриманості – досить згадати знаменитий арістотелівський принцип «золотої середини». «Цивілізована людина готова заради майбутніх задоволень перенести страждання в сьогоденні, навіть якщо ці задоволення досить віддалені» [14, с. 33].

Своєрідною віддушиною став запозичений з варварської Фракії вакхічний культ, що компенсує ранню втрату первісної розгнузданості і стимулює інтерес до примітивного і первісного. В рамках цього культу, що припускає ентузіазм сп'яніння і шаленства, стародавний грек бачив шлях до відновлення єдності з божеством, відкидаючи помірність і розсудливість «аполлонічного» початку грецької культури. Разом з тим, ця розгнузданість була в очах філософа-піфагорійця лише сходинкою пізнання, що веде до майбутнього самозречення й аскетизму.

Міфологія приписує встановлення вакхічного культу поетові Орфею. Орфізм у його джерелах був пов'язаний, ймовірно, з аскетично-екстатичними установками єгипетської жрецької традиції (Піфагор, який встановив орфічний культ бував у Єгипті і багато чого відтіля почерпнув).Часто згадуване в зв'язку з вакхічним культом сп'яніння, однак, було скоріше словесним символом «ентузіазму», тобто, злиття з божеством, Вакхом. Вакхічний екстаз мислився шляхом досягнення небесного начала. Але оскільки в міфології орфіків Вакх (Діоніс) був роздертий на шматки титанами, то в орфічний культ увійшла варварська церемонія роздирання на шматки живого козла і поїдання його сирого м'яса (козел символізував Діоніса, якого роздирали титани; з'ївши бога, вони оволодівали божественним началом). Від єгиптян, мабуть, була запозичена обрядовість поховання, що включає таблички, повчаючі померлого, як досягти потойбічного світу і що говорити, щоб урятуватися (в одній табличці є така фраза: «Привіт тобі, що пережив страждання... З людини ти став богом»).

Якщо для Гомера земне життя важливіше загробного, то для орфіків навпаки. Піфагор вірив у переселення душі. Він нібито знав про свої минулі втілення і мислив себе сином божества. Звідси виводив, що існує три види розумних істот: бог, людина і «подібні Піфагору» – останні походять з насіння кращого ніж людське [9, с. 142]. Було висунуте поняття благородства, яке поширюється насамперед на святого й мудреця.

Орфіки вважали людину напівнебесною-напівземною істотою, тіло – гробницею душі; чистота життя сприяла множенню «небесного» начала. Вони вірили, що душу чекає посмертне випробування, і прагнули до стримання й очищення в земному житті. У число способів очищення для найбільш послідовних орфіків входило невживання тваринної їжі (за винятком описаного вище ритуалу роздирання козла). Рятуванню від прокляття нескінченних відроджень служили очищувальні обряди орфіків, сам їхній помірний спосіб життя в громаді. Орфіки не вбивали живих істот. Вони були вегетаріанцями [9, с. 116; див. 15, с. 262; 16, с. 227-228]. Існує думка, що в орфізмі сильно проявляється також вплив індійської міфології.

Незважаючи на свою політичну активність, піфагорійці понад усе цінували споглядальний спосіб життя, життя мудреця. Сам спосіб життя мав світоглядні основи – він випливав з їхнього уявлення про космос як упорядковане й симетричне ціле. Але краса космосу відкривалася не всім. Вона доступна лише тим, хто веде правильний спосіб життя [9, с. 141; див.10, с. 1007–1008].

Таким чином піфагорійці вчили, що гармонія – основа існування, основа життя. Де немає гармонії, там немає життя. Звідси, у свою чергу, виходить, що практичне завдання людини полягає в облаштуванні, згідно з поняттям гармонії, життя спочатку індивідуального, а потім суспільного. Процес досягнення цієї гармонії є чеснота.

Піфагорійський спосіб життя спирався на ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці ставили прекрасне й благопристойне, на друге – вигідне й корисне, на третє – приємне. До прекрасного й благопристойного піфагорійці відносили в першу чергу науку [9, с. 140], вважаючи її елітним заняттям, сприяючим звільненню від круговороту народження і найважливішим засобом очищення людини. Піфагор недарма прославився як великий математик, який абсолютизував поняття числа («всі речі суть числа»). Він помітив, що число – міра всього сущого, що явище і його якість визначається через кількість, і заявив, що «число.. володіє речами» [9, с. 134; див. 15, с. 276]. Звідси і прагнення точно обчислити, що якраз личить мудрецеві.

Піфагорійці вважали, що видимі матеріальні речі – ілюзорні і що слід розвивати в собі почуття небесного. Статут піфагорійського союзу визначив умови прийому до союзу і спосіб життя його членів. У союз приймалися особи чоловічої і жіночої статі (зрозуміло, тільки вільні), які витримали багаторічну перевірку своїх розумових і моральних якостей. Власність була спільною, при вступі в союз усі здавали свою власність особливим економам. У союзі було два ступені: акусматики (послушники), які засвоювали знання догматично, і математики (вчені), які займалися складнішими питаннями. Піфагорійський союз був закритою організацією, а його вчення – таємним.

Піфагорійці вставали до сходу сонця. Прокинувшись, вони йшли на берег моря зустрічати сонце. Потім вони обмірковували майбутні справи, робили гімнастику, трудилися. Ввечері вони влаштовували спільне купання, після чого всі разом вечеряли і здійснювали „возлияние” (вилив почуттів) богам. Потім слідувало спільне читання. Перед сном піфагорієць усвідомлював попередній день: «І не можна було прийняти очима спокійними сну, поки тричі не продумаєш минулий день: як я його прожив? що я зробив? який мій обов’язок залишився невиконаним?» [9, с. 141].

В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне». «Належне» – це перемога над пристрастями, це підпорядкування молодших старшим, це культ дружби і товаришування (свої корені мало в орфічній громаді), нарешті – це шанування Піфагора. Велику увагу піфагорійці приділяли медицині, психотерапії і проблемі дітонародження. Вони розробляли прийоми поліпшення розумових здібностей, уміння слухати й спостерігати. Вони розвивали свою пам'ять, як механічну, так і смислову (остання можлива лише в тому випадку, коли в системі знання знайдені визначальні начала).

Метою піфагорійської школи є виховання в її членів самовладання, моральної урівноваженості, гармонії тіла і душі. Кращими засобами для досягнення школою цієї мети вважалася, з одного боку, утриманість, що розумілася і в фізичному, і в духовному сенсі, і, з другого боку – музика, як засіб, заспокоюючий бунтівний настрій людини.