Для українця очевидним є те, що чергове повернення росіян до влади в Україні, може супроводжуватися більш страхітливими репресіями, ніж наш народ вже пережив в 20-му столітті. Сам факт, що в 1991 році 92 відсотки населення України висловилися за від’єднання від всяких союзів з Росією свідчить, що владу в Україні Росія може повернути тільки шляхом підступу, обману та віроломства. Час правління Бориса Єльцина в Росії, можна вважати золотим віком українсько-російських відносин, який втрачений безповоротно. Тільки з причина саботажницької діяльності кланів , цей час не вдалося використати в повній мірі на користь незалежності України. Прагнення українського народу до незалежності, на жаль для багатьох світових держав та їх політиків є неочевидним і не знаходить серед них належної підтримки. Ось зовсім свіже висловлювання на цю тему старшого наукового співробітника Центру сприяння європейським реформам в Лондоні Стівена Евертса, на думку якого, посилена в останній час дружба Росії і України частково пояснюється політикою силового тиску Путіна у всіх відношеннях: «Ми бачимо, - в крайньому випадку, я так вважаю, - сильне бажання Путіна укріпити зовнішню політику Росії після застою часів правління Єльцина і надати відносинам з іншими державами відтінок меркантилізму. І я гадаю, що спроби здійснити тиск (на Україну) та зблизитися (з Україною) повинні розглядатися в цьому контексті. Не думаю, що намагання відродити імперію – щось ганебне». Це зайвого разу нагадує кожному українцеві, що сподіватися можна тільки на власні сили, коли «вони» відродження російської імперії вважають цілком зрозумілим процесом.

Недавні заяви, що в Україні реалізовується «план Бжезінського», скоріше всього випущена російськими спецслужбами спотворена інформація, яка повинна би була повністю дискредитувати саму ідею європейського вибору України, як чогось аморального та віроломного по відношенню до Росії. Попри безліч повідомлень, які гуляють в засобах масової інформації, не вдалося відшукати жодного, яке би мало посилання на автора чи джерело. Те, що мало би називатися «планом Бжезінського» є в його книзі «Велика шахівниця» і скорше виглядає, як прогнозні рекомендації спрямовані на забезпечення стабільної Європи на рік 2010. Автор на карті Європи виділяє групу з чотирьох найбільших держав, які повинні сформувати критичне ядро безпеки в Європі: це Франція, Німеччина, Польща і Україна. Очевидно, що такі рекомендації зовсім не вбачають особливих симпатій Збіґнєва Бжезінського до України, а скоріше дбають про безпеку Польщі та відображають націоналістичні устремління поляків «od morza do morza».

Рік 2001 виявився дуже інтенсивним роком на співпрацю із Польщею. Наразі Україну, з відомих причин, не запрошують до тісної співпраці із Веймарським трикутником (Франція, Німеччина, Польща), але консультації здійснюються переважно через Польщу. І не дивно, бо Збіґнєв Бжезінський прогнозує, що таке поєднання України з Польщею та Європою може відбутися не раніше ніж між 2005 і 2010 роками, при умові, що вона зробить значний поступ у внутрішніх реформах і їй удасться ясніше визначитися в якості середньоєвропейської країни. Але ми бачимо також, як нерішуче розробляється цей напрямок вже десять років з боку України, такщо не має впевненості, чи він буде взагалі втілений в життя.

Цілком зрозуміло, що тісна, тривала, договірна взаємодія цих країн дійсно знімає напруженість у Європі через справедливі відносини між цими країнами, які ще зберігають в пам’яті безумовно спогади про кровопролитні територіальні претензії, що мали місце між ними. Це з погляду безпеки. Але є і інші взаємовигідні, чисто економічні, переваги. Особливо в світлі розвитку ще однієї осі під назвою ГУУАМ. Сам факт існування цих двох проектів виводить Україну на важливу геостратегічну позицію у всьому Євразійському континенті. В кожному випадку Росія могла би приєднатися до цих проектів і, очевидно, що ніхто не буде заперечувати проти цього, але Росії роль учасника на чужому святі психологічно важко перенести, а першість їй може забезпечити в цих проектах тільки повне поглинання України на карті Європи, як самостійної політичної та економічної одиниці. В нинішній Європі найбільш очевидним шляхом є втягнення України в союз, де Україна втачала би свою політичну та економічну незалежність. Зовсім недавно Віктор Чорномирдін заявив, що для України залишатися нейтральною є надто дороге задоволення, хоча поправді він мав на думці інше, що нейтралітет України унеможливлює втілення союзницьких планів через меркантилізм космополітичних лідерів кланової та адміністративної складової.

В чому ж полягає віроломство українців стосовно росіян. В першу чергу це загроза, яка лежить перед Росією втратити свій статус слов’янської держави і перетворитися за 20 років в етнічну азіатську державу, оскільки жовта раса має значно вищі темпи народжуваності, ніж біла раса. Саме цю, та ряд інших проблем і намагається розв’язати «євростратегічний план Путіна».

Суть цього плану полягає в європеїзації Росії і вихід її першою на європейський простір через Білорусію, Польщу до Німеччини з одночасною максимальною політичною та економічною ізоляцією України від Європи. Якщо Україну не можна втягнути в союз, то її потрібно ізолювати. Цей «план Путіна» і є противагою до «плану Бжезінського», суть якого полягає в створенні критичного ядра безпеки Європи: Франція-Німеччина-Польща-Україна.

Сам план реалізовується в двох напрямках на внутрішньоукраїнському та європейському і судячи з всього детально розписаний та доведений до виконавців.

Цей «план Путіна» є надто прозорий, щоб його не розуміли в деталях в Європі, та й, очевидно, що Путін в теплих зустрічах із Шредером неодноразово висловлювався про стремління Росії до Європи, але наразі крім тієї обхідної газової труби, російська сторона нічим більше не може схилити на свою сторону Європу. Тому, крім намагання провести Росію в Європу, він має також інше завдання – унеможливити чи створити хоча б перешкоди на шляху України в Європу. Цієї весни українська зовнішня політика пережила кілька тяжких моментів, один з них із Радою Європи. Марек Чіхоцкі з Центру міжнародних зв’язків у Варшаві в квітні цього року застерігав: "Рішення Страсбурга з великим занепокоєнням очікують передовсім у Польщі, яка межує з Україною. Виключення України з Ради Європи відштовхне її в зворотньому напрямку. Тісніший зв’язок України з Росією відповідає інтересам російських енергетичних компаній, і якнайліпше пасує до планів самого Путіна зміцнити позицію Росії в світі. До цього додається той факт, що росіяни становлять більш як п’яту частину населення країни. Вони радітимуть, якщо Україна долучиться до союзу Росії з Білорусією".

І незабарилися перші негативні результати українських ґейтів: 10 липня Ґоран Петерсон, прем’єр-міністр Швеції виступив у тижневику ALICE LAGNADO із оглядом серйозних звершень, якими позначено строк його головування в Європейському Союзі. Серед головних досягнень було названо європейське розширення і поглиблення співпраці з Москвою та Києвом. І якщо РФ адресовано переважно компліменти — «також ми інтенсифікували політичний та економічний діалог з Росією, участь Президента Путіна у зустрічі верхівки в Стокгольмі є найкращим прикладом цього. Діалог з Росією був прямим і відкритим» – то щодо України тон виступу був менш компліментарним: «Ще залишається багато чого, що треба покращити в Україні. Важливо, щоб інтеграція включала в себе як економіку, так і основні демократичні цінності. Без цього ми не зможемо побудувати економічну співпрацю, яка була б тісною та всебічною». І далі: «Немає причин приховувати: дотепер ЄС не приділив Україні уваги, на яку вона заслуговує. Можна стверджувати, що співробітництво з Росією відтягло забагато ресурсів країн союзу і Комісії. Можливо, також необхідно було б мати кращий діалог з Україною. А тоді ж, 12 липня, Асамблея ОБСЄ ухвалила спеціальну резолюцію стосовно України, у якій, зокрема, сказано: «Стосовно ситуації в Україні Асамблея виявила стурбованість у зв’язку з потенційною втратою моменту для прийняття економічних та політичних реформ в Україні внаслідок розпуску реформістського уряду Віктора Ющенка». Таких прикладів на зовнішньополітичному рівні є дуже багато.

Почали проявлятися і інші тенденції - перед світовою публікою у Financial Times Віктор Чорномирдін висловлює своє незадоволення діями Генерального секретаря НАТО Лорда Робертсона в Україні, оскільки Київ належить до сфери впливу Росії і не має чого йому пробувати “дистанціюватися від російського впливу”.

Але найдоленоснішіі події, пов’язані із реалізацією плану Путіна все ж таки відбуваються в Україні.

3. Пропущений удар

Громадсько-політичні організації в Україні, вже звиклися з тим, що між Україною та Росією, постійно має місце якась боротьба за відстоювання національних інтересів. Тема широкомасштабної російської експансії у внутрішні справи України не піднімається особливо голосно, оскільки склалася думка, що вона має надто націоналістичне звучання і може спричинити до певного дискомфорту російської національної меншини.

З цієї причини, в українських засобах масової інформації відкрито не прозвучала жодного разу думка про причетність до ґонгадзеґейту та кучмоґейту російських спецслужб. Натомість, були лише натяки про можливу причетність до ґейтів сусідньої держави. Єдиний, хто в пресі відкрито заявив про організацію Росією ґейтів в Україні, дуже скоро після озвучення плівок п. Морозом у Верховній Раді, це був журналіст і політичний оглядач із Берліна Михайло Осадчук. З боку офіційної Росії не було жодних заперечень чи спростувань і так є до сьогоднішнього дня. Росія чи не єдина країна, з країн Великої сімки, яка не виявила в ґейтах нічого поганого. Також, як виявилося, в перші дні набуваючих розмаху скандалів, вона була набагато краще підготовлена до них, ніж українська влада, більше того, Кремль моментально оцінив роль і важливе місце ґейтів в своїх планах політичної ізоляції України. Для цього потрібно було додатково прикласти зовсім небагато зусиль, щоб отримати на користь Росії максимальні вигоди.