Вірш «Два кольори» і без музики є яск­равим оригінальним художнім твором, му­зика тільки відкрила його потенціальний за­ряд, зробила потаємне реальним.

Жанрові видозміни в творах Д. Павличка дійсно були спричинені вимогами змісту, який шукав відповідності формотворчих еле­ментів. Та норма відхилень теж має свої межі. За жанром стоїть традиція, він опи­рається «перебудові». Цей консерватизм не зовнішній, кожен автор сам відчуває допустимість відхилень і час від часу знову по­вертається до вихідної точки.

Характер жанру і його видозмін значною мірою залежить від конкретного художнього задуму, а також від загальної художньої атмосфери певного періоду розвитку літера­тури. 60-і роки, коли писалася переважна частина «Білих сонетів», були позначені інтенсивними пошуками нових форм і спосо­бів художнього вираження, що зумовило елемент деструкції традиційних жанрів, появу жанрів-гібридів. Ця загальна тенден­ція і вплинула на оновлення сонета в твор­чості Д. Павличка. Тяжіння до традицій, яке дало себе відчути уже в кінці 60-х та протягом 70-х років, сприяло і стабілізації жанрів. Звичайно, загальна картина розвит­ку поезії складніша і не вкладається пов­ністю у чіткі рамки окресленої схеми, але у визначальних своїх моментах вона має саме таке окреслення.

Д. Павличко належить до тієї ка­тегорії літераторів, які не обмежуються ли­ше одним видом чи жанром творчості, а належить до діячів культури у широкому значенні цього слова. Літературознавство, критика є внутрішньою потребою його душі й інтелекту, є виявом розуміння ролі пи­сьменника в літературному й громадському житті. Свідченням цього є дві книги літера­турно-критичних статей: «Магістралями сло­ва» (1977) та «Над глибинами» (1983), які привернули увагу читачів. Поет признаєть­ся — і немає жодних підстав сумніватися у щиросердності цього визнання: «До речі, мені написати статтю значно важче, ніж художню річ».

Очевидно, в кожному письменникові, в кожному талантові поєднуються два начала: творче і дослідницьке — тобто художник і критик. Поет є неодмінно і критиком у со­бі, бо виробляє не тільки статус оцінки власної творчості, а й орієнтацію в літера­турному процесі, формує власний стиль, відповідний характерові творчої індивіду­альності. Критик — якщо він критик спра­вжній— неодмінно, опріч інших якостей, мусить володіти художнім чуттям, яке до­зволяє йому складати первісне судження про твір. І все ж в кожному митцеві пере­важає або художник, або критик.

Д. Павличко усвідомлює складність «спів­існування» в однім єстві двох іпостасей, го­ворячи з приводу І. Франка, який у душі погодив між собою різні таланти: «Кожен з них вимагав часу і труда від одних і тих же рук, від одного й того ж мозку. Це було тяж­ко: ділити час і труд між ними, а ще тяжче було мирити їх, вислуховувати скарги їхні, страждати від усвідомлення неможливості бути справедливим до всіх пожадань їх­ніх». Подібні нарікання в тій чи іншій мірі може висловити кожен письменник.

Тим-то прозаїки і поети, беручи слово в розмові про проблеми літератури чи про творчість письменника, часто роблять за­стереження: я не теоретик, я не дослідник. Той же М. Рильський не раз застерігав, що він не теоретик, і коли «забирав голос» у розмові, то для того лише, щоб поділитися думками з товаришами-фахівцями і читача­ми, яких цікавить розвиток літератури і мистецтва. Олесь Гончар свою книгу статей про літературу назвав «Письменницькі роздуми», підкреслюючи цим, що читач має справу не з критиком чи літературознав­цем, а саме з художником. Д. Павличко не робить подібних застережень, та все ж виз­нається, що написати статтю йому важче, ніж вірш.

В літературно-критичних працях Д, Павличка органічно поєднані талант аналітика і художника. Він може яскравим поетичним образом, метафоричним визначенням окрес­лити творче обличчя митця чи охарактери­зувати розвиток певного жанру на тому чи іншому етапі його розвитку. Ось які асоціа­ції викликають, приміром, у нього художні засоби Василя Стефаника: «Від образів Стефаника стає моторошно, як від погляду в глибочезний колодязь. Темна синява на­родного болю відбита в оці далекого дна, але ти заглянь туди, придивися і поба­чиш, хоч, може, й невиразно, подобу власної душі».

Таких прикладів можна навести чимало, і всі вони засвідчують не прагнення гово­рити «красиво», а, навпаки, відразу до по­казної псевдопоетичності; ці характеристи­ки, визначення вражають точністю, місткістю, образ цілком бере на себе функцію лі­тературознавчої дефініції. Цю особливість Павличкового критичного мислення поміти­ли і оцінили літературознавців.

Із книг Д. Павличка «Магістралями слова» та «Над глибинами» постає ціла ни­зка постатей, фактів вітчизняної і світової літератури. Шукати в цій низці імен і творів якоїсь хронологічної, проблемно-тематичної чи якоїсь іншої послідовності не можна, і все ж є своя логіка і своя цілісність у літе­ратурно-критичних дослідах поета.

Можна окреслити — певна річ, зі значною мірою умовності — кілька найголовніших пластів літературознавчих зацікавлень Д. Павличка. В першу чергу — це осмис­лення класики, як дореволюційного, так і радянського періоду, а також творчості «учителів і друзів». Важливе місце посіда­ють студії про поетів, чию творчість він пе­рекладав, іноді в повному обсязі. Нарешті, в критичних виступах виявляється чутливість визнаного майстра до молоді, яка при­ходить в літературу.

Кожна із статей Д. Павличка має своє осердя, зосереджує увагу на одній про­блемі, крізь призму якої розкриваються важливі грані творчості письменника і ділового літературного процесу. Так, у статті про Юрія Федьковича Д. Павличко дошукуєть­ся таємниці того глибинного внутрішнього поклику, «живлющого кореня душі поета», який допоміг йому скласти свої перші найсокровенніші поетичні рядки рідною мо­вою. У далекій Італії, біля Касано, в травні 1859 року був написаний його перший вірш «Нічліг». Цей факт, що став початком справ­жньої літературної діяльності Федьковича, викликає в Павличка особливий інтерес. Що спонукало 25-річного офіцера австрійсь­кої армії, який до того писав тільки по-німецьки, написати поетичний твір «руською» мовою (до речі, німецькими літерами, бо інших не знав)? Д. Павличко наводить як найголовніший психологічний стимул: «Тре­ба ж було воякові перед можливою зав­трашньою баталією й смертю помолитися, а молитися найкраще материнською мо­вою».

Такий висновок підказує Д. Павличкові передусім поетична інтуїція, розуміння самої природи психології творчості, природи та­ланту (в статті наводяться й інші важливі мотиви: українське низове жовнірське оточення Ю. Федьковича, співчуття італійсь­ким повстанцям-гарібальдійцям.

Особливо цікавим є погляд Д. Павличка на новелістичну творчість В. Стефаника, напружене, аж болюче прагнення збагнути таємницю сили і влади його «пластичного лаконізму». Дослідник шукає відправної точки, з якої відкрилася б можливість знай­ти критерії підходу, і він вдається до такої аналогії: «З того часу, як глобальний пог­ляд космонавта зобов'язав нас натужувати зір, приглядатись до подій у далеких зем­лях, носити в уяві мерехтливо-мозаїчний образ нинішнього світу, часом важко помі­тити на землі цятку — багато речей і навіть почуттів стали глобальними. Чи ж буде письменник сьогодні і завтра писати про лю­дей лишень одного села чи району? Буде. Дон Шолохова, Джефферсон Фолкнера, Макондо Маркеса далекі від Стефаникового Русова, але й вони можуть бути прикладом того, як письменники нашого віку, малюючи людей щонайдалі з околиць свого дитинства, дають нам постаті світового формату».

Намагаючись збагнути силу впливу стефаниківського слова, Д. Павличко дошуку­ється способу художньої типізації, застосо­вуваного майстром української психологіч­ної новели. Домінантним є твердження про злитність творчості автора «Синьої книжеч­ки» і «Камінного хреста» з особистими переживаннями, про перевтілення в його ге­роїв власної нестерпної муки, «мучеництва його душі». Це твердження Д. Павличко підкріплює тим, що найпродуктивнішим у творчості В. Стефаника були 1895—1900 ро­ки, коли була важко хвора його мати, і він не раз в своїй уяві переживав її смерть, «і те пережиття було страшнішим, як її справ­жній похорон».

Літературознавчій науці доведеться ще не раз досліджувати художній феномен і Лесі Українки, і В. Стефаника, і О. Кобилянської, над творчістю яких замислюється Д. Павличко, але треба відзначити, що його статті і за своїм методологічним підходом і за дослідницьки-критичним інструментарієм стоять на рівні досягнень сучасної літерату­рознавчої науки, виявляють і глибоку еру­дицію, і концептуальність мислення, і май­стерність аналізу.

Літературознавчий хист Павличка особ­ливо виразно розкрився в його статтях, присвячених творчості поетів, які залишили яскравий слід в історії української радянсь­кої літератури. Кожна з них — глибоке й ґрунтовне дослідження і водночас кожна має свій сюжет, свою інтонацію, свої компо­зиційні точки опори. Іноді критична студія може триматися на наскрізному образі, який підноситься автором до рівня концеп­ції. Приклад такого розгортання сюжету — стаття «Відкритість генія», стрижневим мо­ментом якої є образ відчинених дверей у поезії П. Тичини. Тут особливо переконливо проявилася єдність образного і логічно-ана­літичного начал, які взаємно підтримують і доповнюють одне одного, творячи в за­гальному граціозну споруду з рівновагою архітектурних компонентів спостереження і роздуму.

Характер поета, неповторність його життєвої і творчої долі зумовлює і внутрішню логіку дослідження. Д. Павличко в своїх літературно-критичних статтях не «перевті­люється» в поета, щоб «зсередини» розкри­ти секрети його майстерності, темперамент неодмінно видав би його, зате чутливе око зауважить і зважить найтонші деталі, по­мітить нові якості, які ці деталі (в худож­ньому творі деталь—першоелемент світо­сприйняття і світорозуміння) несуть з со­бою, в якому руслі вони змінюють творчість."