Почався відступ російської армії. 9 червня 1915 року німці зайня-
ли Львів, а в липні вся Галичина і значна частина Волині були вже
в німецьких руках. Ця поразка мала величезне значення для даль-
шого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію
в російській армії — перший сигнал майбутньої революції. Люди ги-
нули тисячами, безборонні перед могутньою навалою ворога. Почали
ширитися чутки про зраду на самій вершині, біля цариці Олександ-
ри, брат якої, герцог Гессенський, воював у німецькій армії. В центрі
тих чуток був «старець» Григорій Распутін, неписьменний, розпусний
сибіряк, селянин, що «знайшов стежку» до царської родини. Як від-
гук на ці чутки, в Москві, наприкінці травня 1915 р., вибух погром
німецьких торговельних та промислових підприємств; розгромлено
475 підприємств, понад 200 приватних мешкань; збитки внаслідок
погрому становили понад 40.000.000 рублів. Дуже цікаво, що й гене-
рал А. Денікін у 1917 році згадував, що артилерія внаслідок зради
була позбавлена набоїв.'" У стриманій формі Державна Дума поставила питання про «міні-
стерство громадського довір'я». А в той же час ліві партії, головно
большевики, вели агітацію за припинення війни. На тлі цих загальноімперських подій щораз тяжчою ставала си-
туація в Україні. Відхід російської армії від Карпат ніс нову ката-
строфу для населення Галичини: почалося масове виселення україн-
ців та жидів, яких російський уряд вважав за шпигунів та взагалі
«неблагонадійних осіб». Галичани, що перейшли на православ'я, ви-
їздили добровільно, побоюючись австро-угорської помсти. Усіх га-
личан спрямовували до Сибіру. У зв'язку з ьіпступом російського війська на схід, виселяли лю-
дей з Холмщини. Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити воро-
гові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном,.
гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла по дорозі. Коли
валка доходила до залізничної станції людей напхом садовили у ва-
гони і днями-тижнями везли за Урал, до Перму тощо. Коли нарешті
відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи.
Так у XX ст. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-их
роках під час «великого згону». До жаху руїни приєдналися пошесті
тифу, червінки, які косили «виселенців». Ні медичного персоналу, ні
ліків не вистачало, бо все було кинуто на фронт, де зростало число
поранених та хворих. Тяжко підрахувати, скільки людей виселено,
скільки загинуло по дорозі; цю цифру встановлювали на 6.000.000 душ. У самому Київському Комітеті Допомоги зареєстровано 3,306.000
осіб.'" З осени 1915 року почалася евакуація міст Правобережної Укра-
їни. Київський університет перевезено до Саратова, Політехнікум —
до Воронежу. Школи, державні установи перевозили до різних міст,
розділяючи родини. Порушено було питання про евакуацію Кисво-
Печерської Лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї. У Києві
почалася паніка. Трагічні події 1914 та 1915 років викликали перелім у ставленні
українців Наддніпрянщини до російського уряду. Зник той «патріо-
тичний» запал, який переживало багато з них на початку війни,
і зростала свідомість, що перемога Росії принесе Україні нові кайда-
ни. Рада ТУП, яка стала єдиним об'єднуючим політичним осередком
партій, ухвалила у вересні 1914 р. постанову про те, що українці му-
сять зайняти невтральне становище у війні. На цій підставі ТУП не
погодилося з діяльністю СВУ, який закликав боротися спільно з ав-
стрійською армією, Унаслідок поразки 1915 року російський уряд став «м'якішим»
у відношенні до українців-наддніпрянців. Визнаючи, що головна при-
чина поразки у поганій підготові, уряд погодився на громадську до-
помогу, Внаслідок цього виник ряд могутніх організацій «Воєнно-Про-
мисловий Комітет», «Союз Міст», «Земський Союз». Уряд давав їм
кошти, а ці організації творили майстерні для виробництва потрібного
приладдя, апаратури, споряджали санітарні потяги, організували
шпиталі. Поволі змінилося ставлення російського ліберального гро-
мадянства до українського питання. Російська поступова преса кри-
тикувала політику російського уряду в Галичині, а П. Мілюков в Дер-
жавній Думі назвав її «європейським скандалом». Вліті 1915 року київським українцям вдалося здобути дозвіл
уряду на заснування «Общества помощи населению Юга Россип, по-
страдавшему от воєнних действий». Це товариство мало широкі зав-
дання: організацію шкіл для дітей втікачів, допомогу арештованим
та висланим галичанам, хворим і т. п. Багато українців вступило до
«Комітету Південно-Західнього фронту Всеросійського Союзу Міст»,
головою якого став український громадський діяч, барон Штейнгель.
«Союз Міст» давав великі кошти на допомогу втікачам і взяв на себе
опіку над українським населенням Галичини, організацію україн-
ських шкіл та лікарень. В установах Комітету працювали тисячі
української інтелігенції, студентів, інженерів, лікарів. У повному
контакті з ним працював Земський Союз."' Галичина переживала інші труднощі. Організація Українських
Січових Стрільців розпочалася з великим успіхом. Головна Україн-
ська Рада звернулася до населення з відозвою, в якій пояснювала
мету організації цього легіону: всі українці повинні взятися за зброю,
щоб розгромити Росію, визволити Україну і створити з усіх україн-
ських земель єдину Самостійну Державу із столицею в Києві. За два
тижні записалося 30.000 осіб, але австрійці обмежили число добро-
вільців до 2.000.'" Успіхи Австрії у війні з Росією в 1915 році відкрили для Галичини
широкі перспективи. Загальна Українська Рада звернулася до «всіх
народів цивілізованого світу» з деклярацією, в якій заявляла про
свою мету створити «Вільну Самостійну Українську Державу» з усіх
земель українських, які залишилися під Росією; з земель українсь-
ких у межах Австро-Угорщини — створити територіяльно-націо-
нальну автономну область. Представники Загальної Української
Ради вели переговори з урядом Австро-Угорщини, домагалися поши-
рення українських прав на Холмщину та Волинь. Але досягли не
багато: замість намісника-поляка призначено німця, Колярда; легіон
Українських Січових Стрільців перетворено на полк Українських
Січових Стрільців. Страшним ударом для українців було утворення
Польської Держави та надання Галичині широкої автономії без по-
ділу на землі польські та українські. Фактично це було переведення
українців під повну владу поляків."' Президія Загальної Української Ради склала свої уповноваження.
Почалася повна дезорганізація серед українців. Провід перейшов до
Української Парляментарної Ради, на чолі якої став Ю. Романчук,
а заступником його — Є. Петрушевич. Енергійно працював Союз Визволення України. У «Віснику СВУ»
з 1 вересня 1914 року надруковано плятформу Союзу: створення
Самостійної Української Держави з конституційним монархом, з де-
мократичним ладом, повною свободою для всіх національностей,
з самостійною Українською Церквою. Союз узяв на себе репрезен-
тацію інтересів Великої України і вів переговори з Центральними
Державами. Він мав представників: у Берліні — О. Скоропис-Йолту-
ховського, у Туреччині — М. Меленевського, у Болгарії — Л. Ганке-
вича, у Швеції та Норвегії — О. Назарука, у Швайцарії — П. Чика-
ленка, в Італії — О. Семенова. Союз видавав часописи і книжки різ-
ними мовами, які інформували про Україну. Були дуже цінні ви-
дання — М. Грушевського, С. Рудницького. Наслідком цих інформа-
цій з'явилося багато статтей про Україну в чужоземній пресі. Крім того Союз розсилав лекторів, які читали доповіді про Україну в Ні-
меччині, Болгарії. Гірше була справа в Австрії, яка не рахувалася
з політикою Союзу Визволення України, бажаючи перетворити його
на суто службову, підсібну організацію. Деякі інформації Союзу Визволення України мали успіх, викли-
кали зацікавленість, але реального нічого не давали. Більше значен-
ня мала діяльність членів СВУ в таборах для восннополонених. їм
удалося виділити українців-военнополонених в окремі табори у Фрай-
штадті в Австрії, де було біля 30.000 вояків, і в Раштаті, Ганновері.
Гмюндені — у Німеччині; удалося поліпшити загальні умови життя
в тих таборах, організувати там школи, бібліотеки, церкви. Головне
завдання — політичне виховання полонених, перетворення їх на
свідомих українських громадян — дало блискучі наслідки. Проте,
діяльність Союзу в Україні, як згадано вище, зустріли спочатку ду-
же негативно. ТУП, а зокрема М. Грушевський, ставилися до нього
негативно.'"* 1915-й рік вніс багато у внутрішнє життя Росії, а разом з нею й
України. У Державній Думі зорганізовано т. зв. Прогресивньій Блок,
до якого ввійшли представники конституційних демократів, прогре-
систи, ліві октябристи, земці. Основою об'єднання було незадоволен-
ня владою. Бльок настоював на продовженні війни до «переможного
кінця», але для цього влада мусить бути у контакті з громадянством.
Бльок вимагав амнестії для політичних в'язнів, широкої автономії
для поляків, припинення репресій проти українців, скасування об-
межень у правах жидів тощо. До Бльоку встугило 300 членів Дер-
жавної Думи (з 420) та частина Державної Ради («Государственного
Совета»). Дехто з міністрів поділяв програму Бльоку, але цар, у від-
повідь на вимогу Бльоку, розпустив Думу. Міністри, які стояли за
поступки у відношенні до вимог Бльоку — М. Щербатов, А. Самарін,
А. Кривошеїн, П. Харитонов — були усунені. Цар ясно показав, що
бажає зберегти всю владу у своїх руках.'""
|
