Одним з способів збільшення дохідної частини бюджету є та­кож повніший облік податкової бази і залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передовсім за раху­нок випуску державних цінних паперів.

Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надход­жень до бюджету, як правило, не дають швидких результатів і розраховані на перспективу. Тому основним напрямком скоро­чення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків через поступове обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі. Конкрет­ними способами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів (Україна в 1997р. з-поміж країн колишнього СРСР мала найви­щий відсоток трансфертів у доходах населення — 43,2%), часткова приватизація сфери освіти, охорони здоров'я тощо.

У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збитко­вих підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріо­ритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досяг­ти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямову­вати грошові ін'єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.

Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес і раптове його припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати дія­льність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночас­не припинення їх дотування спричинятиме масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшення держав­них витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безро­бітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Нама­гаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довго­строкових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект — збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики е по­літика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зрос­тання цін і доходів і передовсім заробітної плати. На думку екс­пертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яку створено з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником ін­фляції є підвищення витрат.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Об­межуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використову­ється в поєднанні із заходами дефляційної політики.

У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рів­нем цін і заробітної плати способом їхнього «заморожування» на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких євро­пейських країнах свідчить про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і приховану форму ін­фляції, а наступне скасування обмежень — прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контро­лю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зрос­тання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарп­лати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від тем­пів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.

Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих сек­торів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заро­бітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільш результа­тивною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заінтересованих сторін: дер­жави, підприємств і профспілок.

З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце на­лежить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфля­цією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати пе­редовсім адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індек­сації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індек­сації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюд­жетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населен­ня з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодичною — за безперервного їх зростання. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у роз­винутих країнах визначає уряд у погодженні з профспілками.

Така індексація не усуває інфляції, а лише пом'якшує її нега­тивний вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного де­фіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційну політику спрямовано також на припинення ін­фляційних очікувань, тобто на подолання побоювань суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Намагаючись зберегти свій життєвий рі­вень під час постійного зростання цін, населення перестає заощад­жувати і збільшує поточний попит. Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивні інфляційні очікування. У такій спосіб утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити.

За таких умов населення чекає від держави не стільки компен­сації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше подолати за умов постійного розвитку та зміц­нення механізму ринкової системи.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої ак­тивності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією і довіри населення країни до уряду.