За умов перехідної економіки виникнення інфляційного попи­ту зумовлюється надмірною емісією грошей у готівковій формі; дефіцитом бюджету; непродуманою кредитною експансією бан­ків, що призводить до емісії грошей у безготівковій формі; висо­ким рівнем непродуктивних державних витрат, зокрема надмір­ним інвестуванням у важку промисловість та військово-промис­ловий комплекс. Усі названі чинники були характерними для ін­фляційних процесів в Україні, але головним з них, на думку фа­хівців, стала неконтрольована грошова емісія. За даними статис­тики тільки в 1993 р. емісія грошей в країні збільшилась у 25 разів і становила 12,3 трлн крб.

Виробничі фактори спричиняють інфляцію витрат, яку ще на­зивають інфляцією пропозиції. Хоча причиною цієї інфляції також є гроші, але вони відіграють тут пасивну роль. Головним її імпуль­сом стає збільшення витрат виробництва в результаті підвищення заробітної плати та цін на сировину, матеріали, устаткування.

Класичним прикладом інфляції витрат є спіраль «зарплати — ці­ни». Якщо в економіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче призводить до падіння реальних доходів населення. Для збереження їх рівня необхідно збільшувати зарплату, що спри­чинить зростання виробничих витрат. Унаслідок цього підвищуєть­ся собівартість продукції, що, у свою чергу, призводить до зростан­ня цін на товари та послуги. Чергове подорожчання потребує черго­вого збільшення зарплати, і процес починається спочатку.

Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата — ціни» свідчить про взаємозв'язок чинників інфляції попиту й витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, що є чинником підвищення платоспроможного попиту, а з іншого — збільшуючи витрати виробництва, призводить до підвищення цін.

До чинників інфляції витрат належить також підвищення ста­вок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробниц­тва й відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки подат­ків обмежують стимули розвитку виробництва, що зменшує про­позицію товарів і відносно збільшує грошову масу.

У цілому інфляція витрат завжди загрожує скороченням товар­ного забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва і ско­рочення робочих місць.

Нині інфляція стала постійним фактором економічного життя і повна її ліквідація практично неможлива. По-перше, що нижчим є темп інфляції, то важче її зменшити. По-друге, досвід розвину­тих країн свідчить, що помірна, порівняно стабільна та передба­чувана інфляція ще не створює великих проблем в економіці. Во­на навіть може стимулювати певне пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі, уража­ючи виробництво, розподіл та споживання.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на цьому наріжному камені тримаєть­ся вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З ме­тою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією (рис. 2).

Рис. 2. Заходи антиінфляційної політики

Утілення в життя такої політики потребує від уряду розробки антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та спосо­би її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, йо­го інтенсивності та інших чинників. Так, завдання боротьби з ін­фляцією чи обмеження масштабів інфляційних наслідків є різними і потребують різних методів регулювання.

Важливою частиною розробки антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві ре­зультати. На практиці до них відносять цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін та ін.), динаміку грошової маси в обігу, розмір та динаміку державних витрат тощо.

Вибір конкретних способів антиінфляційної політики залежить від багатьох чинників, у тому числі, від характеру інфляційних процесів; загальногосподарської кон'юнктури; особливостей теоретичної бази економічного розвитку країни; політичних аспектів, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верстви на­селення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат.

Без огляду на багатофакторність інфляції, вважають, що спо­соби її подолання мають бути адекватними чинникам, що спри­чинили цю інфляцію. Тому здебільшого антиінфляційна політика охоплює політику управління чинниками попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції — сферу грошового обігу.

У міжнародній практиці застосовуються такі класичні напрям­ки антиінфляційної політики:

дефляційна політика (регулювання попиту);

політика доходів (регулювання витрат).

Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі еле­менти платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, структур­но-інвестиційної та бюджетної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та стабілізації грошового обігу. З цією метою викорис­товуються три важелі впливу на грошову масу:

процентна ставка;

норма обов'язкових резервів;

операції на відкритому ринку.

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання Центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову ставку, Центральний банк визначає вартість за­лучення ресурсів банками і, тим самим, значною мірою формує вар­тість грошей. Так, за підвищення облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що зумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу.

Зміна норми обов'язкових резервів для комерційних банків має подвійні наслідки. З одного боку, підвищення резервної норми веде до прямого вилучення певних коштів з обігу, що обмежує їхню пропозицію. З іншого, це спричиняє подорожчання кредитів, що їх видають комерційні банки, і сприяє зменшенню попиту на гроші.

Процентна ставка й норма обов'язкових резервів — це важелі, які опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що знаходяться в обігу. Суттєвим напрямком антиінфляційного ре­гулювання, що прямо впливає на грошову масу, є проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку. Так, Центральний банк, маючи намір зменшити пропозицію грошей, про­дає комерційним банкам цінні папери, що призводить до вилу­чення з обігу відповідної частини грошової маси.

Цей напрямок грошово-кредитної політики хоча й дає швидкі результати, але натрапляє на певні перешкоди за спроби інтенсив­ного застосування. У країнах з перехідною економікою такими є слабка розвинутість вторинного ринку цінних паперів і недостат­ність коштів для проведення операцій у необхідних масштабах.

Обмеження грошової маси проведенням грошово-кредитної політики, хоч і головний, але далеко не єдиний напрямок прибор­кування інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу мо­же бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Відтак збільшення обсягів виробництва за незмінного абсо­лютного розміру грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до падіння темпів інфляції. Тому одним з напрямків дефляційної політики є збільшення виробництва передовсім у га­лузях, які випускають товари і надають послуги населенню. З цією метою вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають обмеження монополізму й розвиток конкуренції, за­лучення іноземних інвестицій, проведення раціонального протек­ціонізму щодо національного виробника, запобігання відпливу віт­чизняних капіталів за кордон, формування ринку позичкового ка­піталу тощо. Названі заходи спрямовано на припинення спаду ви­робництва, що забезпечує приборкання одного з найважливіших чинників інфляції — зменшення товарного забезпечення грошей.

Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямовано на скорочення бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок:

збільшення доходів;

скорочення державних видатків.

Збільшення надходжень до бюджету можна швидко домогтися за рахунок підвищення податків, що дає позитивний результат у короткостроковому періоді. Але надалі політика посилення подат­кового пресу призведе до приховування прибутків, руйнування стимулів до праці та інвестування, гальмування економічного роз­витку і, як наслідок, до скорочення надходжень у державний бюд­жет. Тому видається доцільнішим розвивати податкову систему в напрямку зниження ставок оподаткування, що може стати дійовим інструментом антиінфляційної політики. Так, зниження ставок по­датку на прибуток заохочує до інвестування й пожвавлення виробництва, що в перспективі забезпечить збільшення доходів і відпо­відне зростання надходжень до бюджету від оподаткування.

Зменшення податкових ставок забезпечить також і зростання до­ходів населення, які спрямовуються на споживання та заощад­ження. Збільшення споживання дасть новий імпульс виробництву, що в перспективі також зумовить розширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, витрачатиметься як на фінансу­вання економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.