Довгостроковий позиковий капітал формується шляхом емісії облігацій. Ринки облігацій також поділяються на первинні і вторинні. Особливістю цих ринків є помітна присутність на них поряд з підприємствами держави, муніципальних органів, а також різних урядових агентств. Довгострокові державні облігації розглядаються як найбільш надійні, тому корпораціям приходиться підвищувати ціни на приваблюваний ними довгостроковий позиковий капітал.

Поряд з валютними облігаціями для “внутрішнього” використання, існує можливість емітувати так називані “єврооблігації” – цінні папери, номіновані в доларах, але випущені за межами США.

Для формування власного капіталу підприємства можуть використовуватися різні способи: частки підприємства формують своє майно за рахунок засобів їхніх власників; для господарчих товариств і товариств цивільним законодавством передбачені різноманітні режими внеску і повернення паїв (часткою) їхніх учасників і т.п. Проте, світова практика переконливо показує переваги акціонерної форми володіння підприємством. Особливо ці переваги очевидні у випадку великих компаній, побудованих на корпоративних принципах – з повним поділом функцій власності і керування підприємством. Акції таких корпорацій можуть здобуватися і купуватися на фондовому ринку. Організований фондовий ринок функціонує на фондових біржах, таких як Нью-Йоркська (NYSE), Лондонська, Токійська й ін. Усе велику конкуренцію традиційним формам проведення організованих торгів представляють глобальні комп'ютерні системи, що дозволяють учасникам ринку здійснювати угоди, не залишаючи своїх офісів. Типовим представником подібних систем є американська Система автоматичного котирування Національної асоціації дилерів по цінних паперах (NASDAQ). Останнім часом спостерігається значно більш швидкий ріст саме цієї системи, тому що традиційно на ній котируються акції високотехнологічних компаній, діяльність яких у даний час переживає період високої активності внаслідок широкого впровадження Internet-технологій. До кінця березня 2000 року в системі NASDAQ котирувалися акції компаній, що мають найбільш високу у світі ринкову капіталізацію (загальну ринкову вартість усіх своїх акцій) – Cisco (555,44 млрд. доларів США) і Microsoft (541,63 млрд. доларів США).

Поряд з акціями на організованих ринках можуть здійснюватися і торгівля облігаціями (на Нью-Йоркській фондовій біржі мається окреме приміщення для цих цілей), однак основний обсяг угод з борговими паперами виробляється на позабіржовому ринку. Тому, говорячи про організований фондовий ринок, звичайно його ототожнюють з ринком акцій. Поряд з організованим фондовим ринком існує “стихійна” торгівля акціями (over the counter), як правило в такий спосіб здійснюють первинне розміщення своїх акцій нові невеликі компанії. Велику допомогу таким підприємством робить наявність ринку ризикового (венчурного) капіталу, на якому інвестори прагнуть знайти найбільш перспективні об'єкти вкладення для своїх ресурсів. Однак розраховувати на значні припливи акціонерного капіталу можуть розраховувати тільки компанії, що успішно завершили IPO на одному з організованих фондових ринків і потрапили в його листинг. Сам факт котирування акцій підприємства на одній їх великих фондових бірж є дуже коштовною рекомендацією. Значною мірою це порозумівається тим, що самі біржі, а також органи державного контролю за ринками цінних паперів (у США – Комісія з ринку цінних паперів, SEC) здійснюють ретельний контроль за звітністю підприємства як на стадії розгляду його заявки, так і після включення в листинг. Наприклад, на початку 90-х років німецька корпорація Daimler-Benz затратила понад 1 млрд. долари на приведення своєї фінансової звітності і системи бухгалтерського обліку у відповідність з вимогами американських Загальноприйнятих облікових принципів (GAAP). Це було зроблено для того, щоб акції цієї компанії були допущені до торгів на Нью-Йоркській фондовій біржі. Також існують досить тверді вимоги до масштабів діяльності підприємства – для включення акцій іноземної компанії в листинг NYSE необхідно, щоб сумарний доход цієї компанії за три попередніх роки був не нижче 100 млн. доларів США, такій же сумі повинна дорівнювати вартість її матеріальних активів.

Для залучення іноземних інвестицій великі російські компанії мають у своєму розпорядженні можливість виходу на закордонні фондові ринки без допуску до лістингу на біржах. Для цього вони можуть використовувати американські (ADR) і німецькі (GDR) депозитарні розписки на вже емітовані ними акції, що звертаються на російському ринку. Акції російського емітента депонуються в російському відділенні якого-небудь великого американських (чи німецького) банку, що стає їхнім номінальним власником. У свою чергу банк випускає ADR, що є свідченням його володіння акціями російської компанії і гарантією для іноземного інвестора виплати йому дивідендів. На американській (чи німецької) біржі здійснюється торгівля не самими акціями, а випущеними банком депозитарними розписками.

Поряд з основними фінансовими інструментами (акціями й облігаціями) на фондовому ринку звертається велике число похідних і гібридних цінних паперів. Похідні (деривативи) фінансові активи випускаються як правило не з метою придбання додаткового капіталу, а для того, щоб застрахувати (хеджувати) ризик можливих утрат від володіння основними фінансовими активами. Найбільш відомими похідними інструментами є фьючерси й опціони. Фьючерси (ф'ючерсні контракти) припускають чи покупку продаж якого-небудь активу в майбутньому за ціною, зафіксованої в момент висновку ф'ючерсної угоди. Як основний актив не обов'язково повинна виступати який-небудь цінний папір: їм може бути іноземна валюта, нафта, метал, зерно й інші товари, торгівля якими здійснюється на різних біржах. Купуючи фьючерс, підприємство може застрахуватися від різкої зміни цін на базисний товар у майбутньому. Опціон багато в чому аналогічний фьючерсу, однак його виконання не обов'язкове. Тобто він дає власнику право, але не покладає на нього обов'язку по виконанню контракту. Наприклад, страхуючи від ризику падіння курсу валюти, у якій воно одержує виторг, підприємство-експортер може одночасно з підписанням договору на постачання продукції купити опціон на продаж валюти, у якій постачання буде оплачена. Якщо до моменту оплати договору курс валюти упаде, то підприємство зможе продати її за курсом, зафіксованому в опціоні. Якщо цього не відбудеться, воно просто не виконає опціон. В останні два десятиліття ринок похідних фінансових інструментів був найбільше швидкоростучы. Найбільш відомим організованим ринком подібних активів є Чикагська товарна біржа (CME), Чикагська рада торгівлі (CBT) і Лондонська міжнародна біржа фінансових фьючерсов (LIFFE).

2. Значення фінансових ринків для підприємства

Типове підприємство реального сектора як правило виступає в ролі покупця на фінансовому ринку. Схема на мал. 1 показує зв'язок між підприємством і ринком, а також основні фінансові інструменти, емітуючи які підприємство зможе здобувати на ринку необхідний капітал.

Малюнок 1. Схема взаємодії підприємства з фінансовим ринком

На схемі не знайшов відображення вторинний фондовий ринок, однак це не означає, що він не має значення для підприємств реальної сфери. Наявність вторинного ринку забезпечує інвесторам дотримання їхнього найважливішого права – проголосувати “ногами” проти неефективного менеджменту. Не маючи можливості повернути акції емітенту й у такий спосіб повернути вкладені гроші, акціонери можуть позбутися від коштовних паперів стали, що ним нецікавими, тільки на вторинному ринку. Не будь такої можливості, навряд чи б знайшовся сміливець, готовий безповоротно віддати свої гроші в обмін на нічим не підкріплена обіцянка виплати невизначених дивідендів у майбутньому. Отже, ліквідний вторинний ринок – необхідна умова існування фондового ринку взагалі. Саме на вторинному ринку визначається реальна вартість капіталу підприємства.

Підприємство може відчувати вплив фінансового ринку, навіть не виходячи на нього в пошуках капіталу. Ринкова ціна капіталу визначає граничне значення для рівня прибутковості активів, забезпечуваного підприємством. Якщо вкладення в активи приносять прибутковість, меншу чим ціна капіталу, керівництво підприємства одержує сигнал про недостатню ефективність своєї діяльності. Наприклад, завод, що не залучає додаткового фінансування на ринку, забезпечує прибутковість активів (а отже, і вкладеного в нього власного капіталу) на рівні 10%. Ставка рефінансування складає 33% річних, інфляція – 15%, а Ощадбанк пропонує вкладникам депозит під 16%. Очевидно, що власники такого заводу знаходяться в менш вигідному положенні в порівнянні з інвесторами, що розмістили свої гроші на депозит Ощадбанку. Доход на вкладення в підприємство не поспіває навіть за рівнем інфляції., тобто фактично інвестиції приносять негативну прибутковість, власники заводу утрачають вкладені в нього гроші.

Нормально працюючий фінансовий ринок сприяє розширенню корпоративної форми підприємництва, для якої характерний поділ функцій володіння і керування власністю. Кількість власників підприємства може обчислюватися десятками і навіть сотнями тисяч чоловік, у кожного з який можуть бути свої особисті переваги і незбіжні точки зору на різні аспекти роботи підприємства. Для того, щоб максимально задовольнити потреби усіх власників підприємства, команда найманих менеджерів повинна мати чіткі критерії того, що “добре” і “погано” для гнітючого більшості власників. Такі критерії їм надає фінансовий ринок: кожної з інвесторів підприємства буде згодний, щоб менеджери продовжували вкладення в реальні активи доти, поки гранична прибутковість інвестицій не стане рівної прибутковості вкладень у фінансові активи приблизно такого ж ступеня ризикованості. Цей постулат економічної теорії, сформульований у тридцятих роках XX століття американським ученим Ірвингом Фишером, має просту фінансову інтерпретацію: капітал повинний інвестуватися в такі проекти, NPV яким позитивна.