Злагоді в спільноті, яка самоорганізувалась як державний організм, мала б сприяти відповідним чином влаштована влада. Яким характеристикам вона повинна була відповідати? Виділимо лише базові. Джерелом влади мав бути народ. Дане положення закріплювали програми партій соціалістів-революціонерів, самостійників-соціалістів, демократично-хліборобської. На ідеї “народ — джерело влади” в арсеналі тогочасної української політичної думки (як і ідеї громадянського миру) наголосимо окремо, адже на тлі традиційного російського політичного мислення, у руслі монархічних чи теократичних ідей, які, зрештою, й привели до виходу суспільства на ідею диктатури пролетаріату, дана ідея була принципово іншою. Вона була заснована на відданості українців своїм власним демократичним архетипам устрою життя.
Українці-інтелектуали виступали прибічниками і принципу розподілу влади, зосереджували свої рефлексії на проблемі відповідальності влади перед народом. Влада, розбудована на найширших демократичних засадах, повинна була слугувати чинником, який забезпечив би появу “Великої України”, великої не територією чи “пануванням над іншими народами”, як зазначав М.Грушевський, а своїми “соціально-моральними вартостями”.
Держава повинна була створити умови для того, щоб люди змогли “набрати охоту жити по-людськи”, мали б для того все необхідне і не тільки в царині духу, але й у царині “життя звичайного, буденного — певні вимоги комфорту, порядку, достатності, обезпеченності свого життя”.
І ось тут знову спробуємо провести паралель. Над проблемою “Великої” держави, але вже російської, замислювались і представники імперської політичної думки. Теоретичні наробки з цієї проблеми російських лібералів (наприклад, П.Струве), а далі і більшовиків (як і їхня політична практика), представників інших політичних сил свідчать, що “Велика Росія” уявлялась, найперше, тією силою, якій “принадлежит не только великое будущее, но и решающее слово в судьбах мира”. Тож незалежно від сповідуваних ідеологічних принципів, росіяни в своїй масі вірили, що “вся русская история говорит нам, что “Костантинополь должен быть наш”. А история не в белых перчатках делается, и не школьный учитель её герой”.

Викладені вище міркування дозволять зробити висновок, що українська політична думка початку століття розвивалась на принципово інших засадах, ніж російська. Ідеалом держави для інтелектуально-політичної еліти нації була демократична держава, держава злагоди і добробуту. Утвердження цього ідеалу, як провідного, є, як здається, і сьогодні логічним і абсолютно прийнятним для молодої Української держави.