Згідно із Законом України "Про колективні договори і угоди" сторонами колективного договору є власник або упов­новажений ним орган, з одного боку, і один або декілька проф­спілкових або інших, уповноважених на представництво тру­довим колективом, органів, а у разі відсутності таких органів — представники трудящих, обрані й уповноважені трудо­вим колективом, з іншого боку.

Потрібно звернути увагу, якщо визначення першої сто­рони колективного договору — власник майна підприєм­ства, тобто роботодавець, — відповідає дійсності, то визна­чення другої сторони вимагає уточнення: нею виступає трудо­вий колектив, оскільки саме він буде виконувати взяті за договором зобов'язання. Профспілкові органи виступають представниками трудового колективу для проведення підго­товчої роботи щодо укладення колективного договору. У ст. 17 Закону України "Про підприємства в Україні" більш чітко сформульовані сторони колективного договору —власник або уповноважений ним орган і трудовий колектив або уповноважений ним орган".

Доцент П.Д. Пилипенко правильно вказує на нечіткість закону і при визначенні поняття самого трудового колекти­ву. Так, ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні" до трудового колективу відносить всіх громадян, які беруть участь в його діяльності на основі трудового договору (уго­ди, контракту), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Тобто під таке визна­чення підпадають як наймані працівники, так і працюючі влас­ники. Але останні не можуть одночасно виступати з двох сторін (Трудове право України: Курс лекцій / Під ред. П.Д. Пилипенка. - Львів, 1996. - С. 38).

Трудові колективи на загальних зборах уповноважують профком або інший орган представляти свої інтереси в про­цесі підготовки колективного договору.

За наявності на підприємстві кількох профспілкових організацій вони повинні сформувати загальний представ­ницький орган для ведення переговорів. Не допускається ведення переговорів і укладення колективних договорів і угод від імені працівників організаціями або органами, які фінан­суються власником, політичними партіями. У випадку, якщо інтереси трудового колективу представляє профспілковий орган, інтереси власника не можуть представляти особи, які є членами виборного органу цієї профспілки.

Зміст колективного договору

Змістом колективного договору є узгоджені сторонами умови (положення), покликані врегулювати соціально-тру­дові відносини в даній організації. Ці умови можна поділи­ти на чотири види: інформаційні, нормативні, зобов'язальні й організаційні.

Інформаційні умови містять норми централізованого законодавства, а також колективних угод більш високого рівня

— Генеральної, галузевої, регіональної угод. Такі умови, будучи перенесеними до колективного договору конкретного підпри­ємства, не набирають тут додаткової юридичної сили. Разом з тим їх роль не треба зменшувати, оскільки одні й ті ж питання регулюються значною кількістю джерел, а при цьому в колективному договорі не може бути знижений рівень со­ціальних гарантій. Тому, логічно вплітаючись у нормативну тканину колективного договору, інформаційні умови забез­печують цілісність змісту з конкретного питання.

Нормативні умови колективного договору — це локальні норми права, встановлені сторонами в межах їх компетенції, які поширюються на працівників даної організації. З перехо­дом до ринкової економіки число нормативних положень колдоговорів різко зростає. Це пояснюється розширенням договірних засад у регулюванні трудових відносин, зростан­ням ролі локального регулювання. Нормативні умови діють протягом усього терміну, на який укладається колективний договір.

Зобов'язальні умови колективного договору являють собою конкретні зобов'язання сторін із зазначенням термінів їх виконання і суб'єктів-виконавців, відповідальних за їх виконання. Ці умови діють до їх виконання і завершуються виконанням. У ст. 7 Закону України "Про колективні дого­вори і угоди" міститься зразковий перелік питань, згідно з якими до договору можуть включатися взаємні зобов'язан­ня сторін. Цей перелік носить рекомендаційний характер. У колективному договорі встановлюються, зокрема, зобов'язання відносно:

— змін в організації виробництва і праці (скорочення чисельності або штату працівників; переведення підприєм­ства на багатозмінний режим роботи або на неповний робо­чий час);

— забезпечення продуктивної зайнятості (наприклад, ство­рення нових робочих місць для інвалідів, розподіл однієї посади між двома працівниками з неповним робочим часом);

— нормування і оплати праці, встановлення форми, сис­теми, розмірів заробітної плати, доплат, надбавок, преміаль­них й інших заохочувальних виплат;

— встановлення гарантій, компенсацій, пільг (наприклад, встановлення частково оплачуваних відпусток для жінок, котрі мають дітей, на більш тривалі терміни, ніж передбачено за­конодавством; встановлення заводських пенсій, допомог);

— участь трудового колективу в формуванні й розподілі прибутку (якщо це передбачене статутом підприємства);

— режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочин­ку (наприклад, конкретизація відпусток за ненормований режим роботи);

— умов і охорони праці (впровадження сучасних за­собів захисту здоров'я працівників; встановлення підвище­ної компенсації потерпілому при отриманні травми на ви­робництві);

— забезпечення житлово-побутового, культурного, медич­ного обслуговування, організації оздоровлення працівників (виділення коштів на житлове будівництво, оплата медичної страховки для працівників підприємства);

— гарантій діяльності виборних членів профспілкової або іншої представницької організації працівників (наприк­лад, членів ради трудового колективу, ради підприємства);

— умов регулювання фондів оплати праці, встановлення міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці.

Колективний договір може передбачати додаткові, по­рівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії та пільги.

Як бачимо, за критерієм фінансування всі зобов'язання у колективному договорі поділяються на такі, що вимагають витрачання додаткових коштів від роботодавця, і на такі, що не вимагають фінансування, а стосуються організації праці, її вдосконалення. Як засвідчує практика, сьогодні здебільшого перша група зобов'язань роботодавцями не виконується, причина називається одна — економічна криза. У таких умо­вах не виконується не тільки додаткове соціально-економіч­не стимулювання, а й основні обов'язки роботодавця, котрі випливають в усякому разі з трудових договорів з конкрет­ними працівниками.

За даними перевірок головного державного інспектора праці Мінпраці України станом на липень 1998 p. переві­рено 1872 підприємства. Лише окремі підприємства, навіть за умов кризового стану економіки, знаходять шляхи для збіль­шення обсягів виробництва, підвищення його ефективності, виконують передбачені колективними договорами зобов'я­зання. Стосовно інших встановлено, що у даний час надзви­чайної гостроти набула проблема своєчасної виплати заробіт­ної плати, проте на кожному другому обстеженому підпри­ємстві, де є заборгованість, графіки погашення заборгованості не включено до колективних договорів. На ряді підприємств виплату заробітної плати передбачено колдоговором один раз на місяць, що є грубим порушенням ст. 115 КЗпП. Через брак коштів не виконуються зобов'язання щодо забезпечен­ня мінімальної оплати праці відповідно до мінімальних дер­жавних гарантій і галузевих угод. Стала стійкою тенденція До недовиконання заходів з охорони праці. Колективні договори багатьох підприємств не пройшли реєстрацію, як це передбачено ст. 9 Закону України "Про колективні договори і угоди". У колективних договорах не передбачається можли­вості надання працівникам безоплатних відпусток у разі виробничої необхідності, як цього вимагає ст. 26 Закону Украї­ни "Про відпустки" (Розвиток соціального партнерства в Україні — передумова активної соціально-економічної полі­тики // Праця і зарплата. — 1998 p. — №13. — Липень. — С.29).

Організаційні умови пов'язані з регламентацією поряд­ку укладення, зміни і припинення дії колективного догово­ру (умови про терміни дії колдоговору, контроль за його виконанням, порядок внесення змін і доповнень, відпові­дальність за порушення і невиконання колдоговору).

Колективні угоди: поняття і сторони

Угода — це правовий акт, що укладається між соціаль­ними партнерами і містить їхні зобов'язання щодо встанов­лення умов праці, зайнятості та соціальні гарантії для праців­ників держави, галузі, регіону. Угоди також є правовою фор­мою соціального партнерства і регулюють соціально-парт­нерські відносини на більш високому рівні.

Сторони угод визначено в ст. З Закону України "Про ко­лективні договори і угоди". Сторонами Генеральної угоди виступають: професійні спілки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди; влас­ники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ве­дення колективних переговорів і укладення Генеральної уго­ди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих праців­ників держави. Зокрема, Генеральна угода на 1997—1998 роки була укладена між Кабінетом Міністрів України, що здійснює управління об'єктами державної власності, і Українським союзом промисловців і підприємців, що об'єдналися для веден­ня колективних переговорів, з одного боку, і профспілковими об'єднаннями України, з іншого боку. 16 жовтня 1998 p., як уже зазначалося, була підписана Декларація про створення Конфедерації роботодавців, яка охоплює більше число пред­ставників роботодавців. І Генеральну угоду на 1999-2000 роки було підписано вже Кабінетом Міністрів України і Конфедера­цією роботодавців України та профспілковими об'єднаннями України.