В зеленім лісі я була царівна,

В зеленім лісі в була жива,

Рудим став ліс, рудими стали тіні,

Рудою стала крона і трава.

Іржавий ліс. Пустеля, Мертва зона.

Апокаліпсис? Марсіанський краєвид?

Табличка: “Дихать і ходити заборонено”

І незбагненне: “Не торкатись трави!”

Піднявши руку на природу, ми стали поколінням самогубців, що зневажали святині народу, які оберігались одвіку. Уперше в історії ми стали поколінням грабіжників дітей і онуків, убивцями нащадків. На кого ж ми перетворюємось, цивілізована нація з гуманними ідеалами, покоління. В якому освічених людей більше, ніж у сотнях попередніх поколінь разом узятих? Чому самі завдаємо землі своїй руйнувань значніших, ніж найжорстокіші завойовники, що приходили сюди із зброєю в руках? Ми боремось проти атомної зброї і маємо надію відвести її згубу, а безшумні екологічні бомби вже вибухають: Чорнобиль, Стебник, Кременчук, Чернівці.

Хто ж наступний у шерензі біди?

Вий вовкулако! Хоч що хоч роби!

Та не піднімеш Мавки вже із гробу.

Вона повіт не вийде із верби,

Щоб повернутись тобі людську подобу,

Вий по ночах жахаючи людей.

Уже не довго – скоро занімієш.

До тебе Мавка більше не прийде –

Спить вічним сном в обіймах лейкемії.

Вий вовкулако, поки люди є.

Хвилюй у Стиру каламутну воду,

Корова кров – не молока дає.

Та “знаменита”... турського заводу.

Вий, бо новітні наші Лукані,

Плекаючи в серцях захланність хижу,

Винищують поліську комиші,

Щоб атомну розбудувати хижу.

Помилуй, Боже, нас. Не доведи

Невиліковним захворіти раком,

Коли це він у тілі – півбіди.

А в совісті коли?! Вий, вовкулако!

Вий! Козаки лаштуються у пуль,

Не кінно, не в човнах – у трунах вуглих,

Коли від нас вже мертві відпливуть,

То що тоді, скажіть з живими буде?!

Із радіоактивної ріки

В ліси втікають самогубці-раки,

Йдуть в небуття старі в водяники...

Не спіте люди! Вийте, вовкулаки!

Гляньмо на себе – чи ж до лиця нам зрікатися усього сущого на землі? Гуде набат тривоги над землею нашою. Будить від застійної сплячки. Звертається до совісті, розуму, сумління кожного з нас, до всього людяного в наших серцях.

Живі, відгукніться!

Драма в Чорнобилі сколихнула весь світ. Але це ще далеко не все. Працюючий на повну потужність третій блок Чорнобильської АЕС може вийти з ладу в “любу хвилину”, а опорні конструкції четвертого уже похороненого блоку, готові рухнути в любий час. Так що загрожує катастрофа, набагато страшніша ніж та, що пройшла 26 квітня 1986 року. Вихід з цієї ситуації один. Потрібно знову будувати саркофаги не тільки над зірваним реактором. Це спонукало жителів Поділля і Полісся задуматись над тим, що їх чеках внаслідок розбудови Хмельницької та Ровенської АЕС.

Мовчати не маємо права. Думаймо і про майбутні покоління. Не будемо тими, про кого ще великий Кобзар сказав: “А братія мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята... Нехай, каже, - може так і треба”. Пора опам’ятатись. І зберегти хоч, те, що залишилось живим ще на землі.

Щоб не жахало людство бо виття,

Що атома прибокать сили згубні,

Із нами всі народи волелюбні

Стають на варті миру і життя.

Щоб океанів ядерний прибій

Не вихлюпнув, не збив землі з орбіти,

Між зорями щоб вічно голубіти

Землі – планеті нашій голубій.

(На фоні пісні виходить дівчина і світить ведучим свічки, а решта – з залу).

Чорнобильська аварія – перший дзвінок у ХХІ століття. Нехай у цей день, День національної скорботи, тяжкі дзвони Чорнобиля відгукнуться в душах кожного з нас співчуттям і милосердям.

(Дзвонять дзвони).

ЕКОЛОГІЧНА МОЛИТВА.

Пречиста Діво, збережи цей світ,

А в ньому нашу рідну Україну.

Сади і гори, ріки і моря,

І пташину, і звірину, й людину.

Усім хто є, усім, хто буде,

Даруй здоров’я, чистоту і вроду.

Щоб їх ім’я, а в імені – любов

Передавалися від роду і до роду.

ЛІКВІДАТОРИ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС

Диблюк Василь Прокопович.

Мотрю Микола Миколайович.

Михайлик Юрій Дмитрович.

Демидів Микола Михайлович.

Павлюк Богдан Федорович.

Сметанюк Василь Васильович.

Соколи шин Дмитро Васильович.

Ткачук Петро Дмитрович.