Інформатизація і комп’ютеризація викликали необхідність перегляду сутності категорії «документ». У практиці вже давно існує поняття «електронний документ», «електронні довідки», «електронні звіти», «електронні гроші» тощо. У зв’язку з цим перевірка достовірності документа, встановлення юридичного факту та його документального фіксування, повинно покладатися (бути функцією) на окремі органи, які уповноважені видавати відповідні документи чи перевіряти їх достовірність. Важливою складовою проблематики інформаційного права є формування в ньому юридичної деліктології (вчення про правопорушення) у сфері інформаційних відносин на принципі гармонізації норм з галузевими деліктологіями: конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального права.
Ентропія (невизначеність) законодавця в цьому напрямку знайшла відображення у Законах України «Про інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах» новому чинному Кримінальному Кодексі України (2001 р.) – ст. 361–363 та деяких інших, де визначено диспозиції правопорушень, але чітко не визначено, а в деяких зовсім відсутня відповідальність за них в адміністративно-правовому, цивільно-правовому та кримінально-правовому аспектах. У проблематиці інформаційного права особлива увага повинна звертатися на виявлення та дослідження недоліків, як вітчизняних, так і зарубіжних правовідносин, їх регулювання для уникнення помилок у правотворчій та правозастосовній діяльності в Україні. Мета досліджень – запобігання негативним для суспільства наслідків інформатизації і комп’ютеризації, попередження поширенню правопорушень, проступків, правопорушення, злочині, що вчиняються з використанням сучасних інформаційних технологій. Особливе місце в інформаційній деліктології повинно відводитися дослідженню кримінологічних, адміністративно-правових, цивільно-правових, трудових, кримінально-правових та криміналістичних аспектів такого негативного для суспільства явища, як комп’ютерна злочинність. Проблемою також є визначення економічних та моральних збитків від порушення інформаційних правовідносин.
Один з важливих аспектів інформаційного права є проблематика державного правотворення. Правотворча діяльність найкраще повинна здійснюватися на таких основоположних принципах наукового забезпечення:
- формування концепції інформаційного законодавства України;
- системний та комплексний підходи у вирішенні проблем правотворчості;
- ґрунтовне фундаментальне та прикладне теоретичне обґрунтування новацій (понять, категорій тощо);
- узагальнення і використання досвіду зарубіжних країн;
- залучення широкого кола вітчизняних фахівців до розробки проектів законодавчих та підзаконних актів в галузі інформаційного права України.
Формування системи інформаційного законодавства висунуло проблему гармонізації його на міждержавному рівні, з урахуванням засад міжнародного права (його провідних складових: публічного і приватного). Сьогодні можна констатувати, що у міжнародному праві активно формується його інституція – міжнародне інформаційне право світової інформаційної цивілізації. За оцінками експертів на міжнародному рівні існує близько 50 міждержавних угод (глобальних, універсальних, регіональних та субрегіональних), у яких визначені правові основи регулювання міжнародних інформаційних відносин.
Глобальна комп’ютеризація через Інтернет породила необхідність пошуку засобів і методів гармонізації національних правових систем у сфері міжнародних інформаційних відносин, співвідношення цих систем на рівні колізійного та матеріального міжнародного права. У багатьох регіонах світу (Європі, Америці, Азії) формуються міжнародні стандарти правових норм на рівні типових законів, багатосторонніх конвенцій, угод тощо.
Ряд теоретиків та практиків у сфері правового регулювання суспільних інформаційних відносин пропонують механічно імплементувати (ввести) ці норми в національне інформаційне законодавство України без глибокого вивчення і порівняльного аналізу чинного законодавства. Звісно, що при розробці і формуванні національного законодавства недопустиме необґрунтоване копіювання зарубіжного досвіду. Гармонізацію можна проводити також шляхом внесення нового змісту в існуючі форми правових норм. До речі, саме така практика існує у цивілізованих країнах, які раніше від нас стали на шлях формування правового інформаційного суспільства, у складі глобальної інформаційної цивілізації.

Міжнародний досвід свідчить, що у сфері суспільно інформаційних відносин, при їх законодавчій легалізації в першу чергу враховуються такі загальнолюдські принципи, як повага та гуманне ставлення до людини, її честі, гідності, репутації; презумпція невинності громадянина, приватної особи на засадах співвідношення потреб та інтересів окремих людей, їх корпорацій (об’єднань), націй, держав та світового співтовариства.
Якісно новий підхід щодо правового регулювання в сфері суспільних інформаційних відносин, у тому числі на міжнародному рівні запропонований вітчизняною наукою. В її складі сьогодні набирають сили нові наукові дисципліни – правова кібернетика та правова інформатика, правова нейробіоніка і правова нейрокібернетика, адміністративна інформатика та цивільна інформатика, трудова інформатика і криміналістична інформатика застосування принципів, підходів і методів кібернетики та інформатики до вирішення проблем права, зокрема і правотворення, правозастосування.
Виходячи з положень правової інформатики слід зазначити, що правотворення повинно базуватися на основі методології системного і комплексного підходів, зокрема теорії формування комплексних гіперсистем права, агрегації і інтеграції галузевих інститутів права.

Звичайно, що національне інформаційне законодавство повинно стати на шлях систематизації через кодифікацію – створення системоутворюючого його Кодексу. Цей Кодекс повинен буде розвивати визначені в Конституції України положення інформаційних відносин, в тому числі щодо інформаційної безпеки людини, суспільства, нації, держави. Він повинен об’єднати, гармонізувати і розвивати норми і принципи суспільних відносин, що визначені в законодавстві України; враховувати ратифіковані Україною нормативні акти (угоди, конвенції) міжнародного права; легалізувати позитивні звичаї в сфері інформаційних відносин та норми суспільної моралі, загальнолюдські цінності, визначені Організацією Об’єднаних Націй в її Статуті, Декларації прав людини та інших загальноприйнятих міждержавних нормативних актах, які сьогодні виступають в ролі стандартів, за якими визначається цивілізованість не тільки окремої країни, але й світового співтовариства в цілому.

Майбутній Кодекс України про інформацію має на меті об’єднати в одному законодавчому акті регулювання провідних суспільних відносин, об’єктом яких є інформація, незалежно від форми, способу, засобу чи технології її прояву у суспільних відносинах. Це дозволяє, у разі виникнення необхідності публічно правового урегулювання нових суспільних відносин щодо інформації агрегувати юридичні формулювання їх у Кодекс через внесення в нього на рівні законів змін і доповнень без породження нових системоутворюючих законодавчих актів.

Методологічною базою правотворення такого Кодексу повинна стати юридична доктрина щодо умовного поділу права України на галузі за наступною принциповою моделлю: основа конституційне право; його положення знаходять паралельний розвиток (у відповідності з методами правового регулювання і захисту прав) в адміністративному, цивільному, трудовому, кримінальному праві та інших підсистемах національного права України, в яких інформація виступає як опосередкований, (додатковий, факультативний) предмет регулювання суспільних відносин.
Розробка проекту Кодексу повинна проводитися методом агрегації: удосконалення окремих правових норм, чи створення нових міжгалузевих правових інститутів не повинно порушувати цілісність та призначення національного законодавства, а покращувати, удосконалювати його дієвість в цілому, створювати нову системну якість, яка не притаманна окремим його складовим.

Мета Кодексу визначається у відповідності з теорією системи цілей, правове регулювання суспільних відносин між їх суб’єктами щодо інформації у різних формах її об’єктивного вираження (творах, результатах інтелектуальної діяльності) незалежно від сфери (чи галузі) суспільних відносин, матеріальних носіїв інформації (паперових, електронних тощо) та технології фіксації (літери, знаки, образи, цифри тощо).

Інше – визнається підцілями, функціями, напрямками, нормами, окремими завданнями.

Провідними функціями Кодексу повинні бути:
- регулятивна – визначення прав, обов’язків та зобов’язань суб’єктів;
- нормативна – визначення норм, правил поведінки суб’єктів інформаційних відносин;
- охоронна – визначення гарантій та меж правомірної поведінки, за якими діяння утворюють правопорушення (делікти) та відповідальність за них у відповідності з нормами цивільного, адміністративного, трудового, кримінального права;
- інтегративна – системне поєднання комплексу визначених юридичних норм, які регулюють інформаційні відносини в Україні, тобто Кодекс повинен стати поєднуючою ланкою між провідними традиційними галузями права щодо застосування їх методів в сфері інформаційних відносин;
- комунікативна – зазначення в окремих статтях посилань на законодавчі акти, які є, або необхідність в яких може виникнути, системоутворюючими різних міжгалузевих інститутів права.

Серед провідних завдань Кодексу можна визначити:
- визначення консенсусу (згоди) в суспільних стосунках, узгодженості розуміння та застосування юридичних норм, правомірної поведінки учасників інформаційних відносин, відносин в інформаційній сфері;
- забезпечення інформаційного суверенітету, незалежності України у міжнародних стосунках;
- забезпечення інформаційної безпеки громадян, їх окремих спільнот, суспільства та держави, як складових національної безпеки України;
- визначення правомірної поведінки учасників інформаційних відносин в Україні;
- захист інформації від несанкціонованого доступу, правопорушень (знищення, модифікації, перекручення тощо).