Цього року Україна відзначала перший десятирічний ювілей свого існування як незалежної суверенної держави. Ця дата спонукала до підведення перших підсумків, аналізу досягнень і втрат на пройденому шляху. Історичний виклик Україні полягає в тому, що їй довелося у кілька років вирішувати триєдине завдання – розбудову державності, впровадження ринкової економіки, демократизацію суспільства, причому робити це одночасно. В історії розвинутих західних країн ці процеси були розведені у часі, не кажучи вже про те, що ринкова економіка не «розбудовувалася» і не «впроваджувалася» державно-цілеспрямовано, будучи природним станом нормального економічного розвитку.

Отже, наскільки успішним було виконання поставлених перед країною історичних завдань? Щоб відповіді не були голослівними, потрібно задіяти певні критерії, які б дозволили об’єктивно і неупереджено виносити вердикт. І такі критерії справді існують.

Щодо становлення державності, це наявність тих атрибутів, що їх повинна мати сучасна держава – розгалужені органи державного управління, власна правова система, кордони, власна армія та силові структури, власна валюта, визнання у міжнародному масштабі, членство у міжнародних організаціях. З усіх цих позицій немає жодних сумнівів, що процес розбудови державності в Україні вже повністю відбувся.

Становлення ринкових відносин передбачає перехід від загальнодержавної до переважно приватної власності, відмову від плану як головного стимулу виробництва, як це було за соціалізму, і орієнтацію на виробництво товарів для продажу на ринку. Хоч цей процес в Україні ще далеко не закінчений, він явно прогресує, про що свідчить зростання відсотку валового продукт, що дають приватні підприємства (зараз близько 70%), зростання з року у рік відсотку працюючих на приватних підприємствах і самозайнятих, та й наповненість споживчого ринку, розвиток якого стримується лише обмеженою купівельною спроможністю масового споживача. Зазначимо, що показники, що стосуються зростання чи зменшення національного продукту та рівня добробуту населення свідчать про рівень економічного розвитку та соціальну спрямованість економіки, а не про рівень розвитку ринкових відносин, оскільки сам по собі ринок (нормальний тип економічних відносин, що панує майже у всьому світі, за деякими виключеннями типу Північної Кореї чи Куби) ще не гарантує ані високого економічного рівня, ані масового добробуту та справедливого розподілу національного продукту.

Щодо демократизації, у перші роки розбудови держави, здавалося, що саме тут наявні найбільші здобутки. Справді, за кілька років країна пройшла (а точніше сказати – «пробігла») відрізок шляху, на який розвинутим демократіям знадобилися століття. Позначимо головні віхи цього переходу:

від безальтернативних примусових виборів, з участю 99.9% – до реальних виборчих змагань;

від монополії на владу однієї партії, коли найменша опозиція розглядалася як кримінальна антиурядова діяльність – до розгалуженої системи багатопартійності, включаючи найкритично налаштовані по відношенню до влади партії;

від панування «єдино вірної» марксистсько-ленінської ідеології, яку мали поділяти усі громадяни країни і яка офіційно впроваджувалася через систему освіти, виховання, культуру і засоби масової інформації (усяке ж «інакомислення» переслідувалося як антидержавна діяльність) – до визнання права кожного на свободу думки, слова, інформації та віросповіданя;

від повністю одержавлених і державою цензурованих засобів масової інформаційних – до переважаючого розповсюдження недержавних видань, телеканалів та радіостанцій;

від повної ізоляції громадян від світових інформативних та культурних процесів – до вільних контактів із світом, в тому числі через Інтернет.

Підсумком етапу стрімкого розвитку цих демократичних процесів в Україні стало ухвалення у 1996 році Конституції незалежної України, яка за своїм змістом і духом не поступається конституціям країн із сталими демократичними традиціями.

З точки зору показників, що їх можна знайти у будь-якому західному підручнику з політології, Україна загалом цілком відповідає принаймні головним із них. Так, «класичним» визнається перелік вимог до демократії, запропонований Робертом Далем. Він вважає, що демократія передбачає наявність принаймні восьми інституцій:

Свобода утворювати організації і приєднуватися до них;

Свобода вільно висловлювати свої думки;

Свобода голосування;

Виборність органів влади;

Право політичних лідерів змагатися за підтримку і голоси на виборах;

Альтернативні джерела інформації;

Вільні і чесні вибори;

Інституції, що змушують урядову політику залежати від голосів виборців та інших способів вираження їхніх преференцій. [1]

Якщо застосувати ці критерії до України, то семи з них вона загалом задовольняє. Справді, немає жодних проблем з об’єднанням і реєстрацією будь-яких громадських організацій, так само як і з висловленням будь-яких думок. Загалом відповідає Україна і тим вимогам, що висуваються до виборів і за дотриманням яких уважно стежить світова спільнота. І хоч вибори в Україні не можна повною мірою кваліфікувати як «чесні і справедливі», хоч вітчизняні і міжнародні спостерігачі й фіксують численні порушення, проте їх масштаб визнаний таким, що «істотно не впливає на загальні результати голосування». Про це свідчить і спів падання даних двох exit-poll’ів, що проводилися у день парламентських виборів 1998 року і президентських 1999, з офіційними результатами. Усі вибори в Україні, на відміну від Білорусі (де, до речі, Лукашенко категорично заборонив проведення exit-poll’ів) були визнані міжнародною спільнотою.

Отже, за об’єктивними політологічними критеріями, за винятком, звичайно, критерію наявності інституцій та механізмів залежності політики уряду від преференцій виборців Україна може вважатись цілком демократичною країною. Вона має усі інші атрибути сучасного демократичного суспільства: цілком демократичну Конституцію, розподіл влади між різними гілками, багатопартійну систему, яка включає легальне існування опозиції, загальне виборче право, регулярно відбуваються вільні вибори різних рівнів на основі змагальності – від місцевих до президентських, кількість недержавних засобів масової інформації набагато перевищує державні, немає проблем з об’єднанням у громадські організації тощо. Більше того, Україна склала «іспит Хантингтона», який вважав, що показником утвердження в країні демократії слугує подвійна зміна влади шляхом виборів.

Отже, складається досить парадоксальна ситуація: згідно з основними політологічними критеріями, Україна відповідає більшості критеріїв демократії. Водночас навряд чи хто в Україні і за її кордонами плекає особливі ілюзії щодо демократичності українського устрою. Україна перебуває під постійним наглядом ПАРЕ, час від часу наражаючися на небезпеку виключення з цієї поважної організації саме через проблеми з порушенням демократії.

Міжнародна організація «Freedom House» у своєму щорічному моніторингу стану свободи у світі користується своїм набором критеріїв щодо рівня політичної та громадянської свободи у різних країнах: 8 запитань щодо політичних прав і 9 – щодо громадянських свобод, кожне з яких ранжується за 7-бальною шкалою, де «1» означає найвищий рівень дотримання відповідної показника, а «7» – найнижчий, повну відсутність[1]. Згідно із кваліфікацією моніторингових досліджень «Freedom House», Україна постійно перебуває у групі «частково вільних країн», причому, за даними останнього дослідження 2000 року, Україна була зазначена серед 12 країн світу (разом з Росією, Киргизією та ін.), де ситуація з дотриманням прав людини погіршилася. Наскільки прийнятні критерії, запропоновані фахівцями з «Freedom House» для вимірювання реального стану та динаміки демократизації? У цілому щорічне моніторингове дослідження дає наочну картину стану свободи у світі, зображуючи «карту свободи», показуючи динаміку процесу демократизації у світі. Але, як кожне великомасштабне дослідження, яке охоплює геть усі країни, є виміром дуже приблизним і викликає чимало зауважень. Головне у тому, що уся процедура вимірювання і виставлення оцінок ґрунтується на оцінках експертів, відбір яких у країнах ніколи і ніде у звітах та публікаціях не конкретизується, так само як і їхня кількість. Тому, очевидно, що оцінки випливають не так із реального стану речей, як з підбору експертів, рівня їх критичної налаштованості щодо оцінок власної країни. Зокрема, розмови з фахівцями з Румунії виявили практично однакову ситуацію – як економічну, так і політичну (про це свідчать і публікації), але у класифікації «Freedom House» Румунія перебуває у категорії вільних країн, а Україна – напіввільних. По-друге, у запитаннях, що ставляться перед експертами, відчувається захоплення інституціональними критеріями, враховується фактична наявність чи відсутність певних демократичних інститутів та механізмів. Щодо ефективності їх функціонування, чіткі критерії не заявлені, отже, це знов таки залежить від особистої критичності експертів.

У чому ж причина того, що звичні політологічні інституціоналізовані показники демократії виявляються недостатніми для вимірювання демократії у таких суспільствах, як Україна? Річ у відмінності шляхів, якими стверджувалися ці демократичні інститути у країнах з давніми демократичними традиціями і у новоутворених демократіях, що виникли у другій половині ХХ століття. У «старих» демократіях демократичні інституції утверджувалися поступово, під тиском громадянського суспільства, яке крок за кроком виборювало у влади свої права. Сучасні досягнення західного світу у розвитку демократії не були «подаровані» владою народу, а є результатом тривалої боротьби громадян за загальне виборче право і рівні права. Демократичні закони і механізми були лише інституціональним втіленням того рівня, якого добилося громадянське суспільство. Саме тому, з точки зору західних підходів, наявність даних інституцій (особливо ж – змагальних виборів, свободи об’єднань тощо) є ознакою та критерієм відповідного цим інституціям рівня демократичного розвитку.