Любов до красивого слова, великої і пишної мови, що буяє різноманітними епітетами, метафорами, порівняннями, помітна вже в самих ранніх творах грецької літератури — в «Іліаді» і «Одіссеї».

У промовах, виголошених героями Гомера, помітне милування словом, його чарівною силою— так, воно там завжди «крилате» і може вражати, як «опірена стріла».

У поемах Гомера широко використовується пряма мова в її найбільш драматичній формі — діалозі. По обсягу діалогічні частини поем набагато перевершують оповідальні. Тому герої Гомера здаються незвичайно балакучими, достаток і повнота їхньої мови часом сприймається сучасним читачем як розтягнутість і надмірність.

Сам характер грецької літератури сприяв розвитку ораторського мистецтва. Вона була набагато більш «усною», якщо так можна виразитися, більш розрахованою на безпосереднє сприйняття слухачами, шанувальниками літературного таланту автора.

У Греції класичної епохи, для соціального ладу якої типова форма міста-держави, поліса, у його самому розвитому виді — рабовласницької демократії, створилися особливо сприятливі умови для розквіту ораторського мистецтва. Верховним органом у державі, — принаймні номінально — були Народні збори, до якого політичний діяч звертався безпосередньо. Щоб привернути увагу народних мас (демосу), оратор повинен був представити свої ідеї найбільш привабливим чином, переконливо спростовуючи при цьому доводи своїх супротивників. У такій ситуації форма мови і мистецтво виступаючого грали, мабуть, не меншу роль, чим зміст самої мови. «Тією могутністю, якою володіє на війні залізо, у політичному житті володіє слово»,— стверджував Деметрій Фалеркій.

Практичними потребами грецького суспільства була породжена теорія красномовства, і навчання риториці стало вищою ступінню античної освіти. 3адачам цього навчання відповідали створювані підручники і наставляння. Вони стали з'являтися з V століття до н.е., але до нас майже не дійшли.

У IV столітті до н.е. Аристотель уже намагається узагальнити теоретичні досягнення риторики з філософської точки зору. Відповідно до Аристотеля, риторика досліджує систему доказів, застосовуваних у мові, її склад і композицію: риторика мислиться Аристотелем як наука, тісно зв'язана з діалектикою (тобто логікою). Аристотель визначає риторику як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета. Він поділяє всі мови на три види: дорадчі, судові і епидиктичні (урочисті). Справа мов чи схиляти відхиляти, судових — чи обвинувачувати виправдувати, епідиктичних - хвалить чи ганьбити. Тут же визначається тематика дорадчих промов - це фінанси, війна і мир, захист країни, ввіз і вивіз продуктів, законодавство.

Зі згаданих трьох жанрів публічної мови в класичній античності найбільш важливим був жанр дорадчий, чи, іншими словами, політичне красномовство.

У епідиктичних промовах зміст часто відступав перед формою, і деякі зі зразків, що дійшли до нас, виявляються яскравим прикладом мистецтва заради мистецтва. Однак далеко не всі епідиктичні мови були беззмістовними.

Історик Фукідід включив у свій твір надгробне слово над тілами полеглих афінських воїнів, вкладений у вуста Перікла. Ця мова, що Фукідід з таким мистецтвом вплів у тканину своєї величезної історичної полотнини, являє собою викладену у високомистецькій формі політичну програму афінської демократії епохи розквіту. Вона є безцінним історичним документом, не говорячи вже про її естетичне значення як пам'ятника мистецтва.

Особливо розповсюдженим жанром у стародавності були судові мови. У житті древнього грека суд займав дуже велике місце, але дуже мало походив на сучасний. Інституту прокурорів не існувало, обвинувачем міг виступити кожний. Обвинувачуваний захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинності, скільки розжалобити, залучити їхньої симпатії на свою сторону. Для цієї мети застосовувалися самі несподівані, на наш погляд, прийоми. Якщо обвинувачуваний був обтяжений родиною, він приводив своїх дітей, і ті благали суддів пощадити їхнього батька. Якщо він був воїном— він оголював груди, показуючи шрами від раней, отриманих у боях за батьківщину. Якщо він був поетом— він читав свої вірші, демонструючи своє мистецтво (такі випадки відомі у біографії Софокла). Перед величезною на наш погляд суддівською колегією (в Афінах нормальне число судей було 500, а весь суд присяжних, геліея, нараховував 6000 чоловік!) довести до кожного суть логічних доводів було справою майже безнадійною: набагато вигідніше було будь-яким способом подіяти на почуття. «Коли судді й звинувальники — ті самі особи, необхідно проливати рясні сльози і вимовляти тисячі скарг, щоб бути з доброзичливістю вислуханим»,— писав досвідчений майстер і знавець проблем риторики Діонісій Галікарнаський.

В умовах заплутаного судового права позивати в древніх Афінах було справою нелегким, до того ж не усі володіли даром слова, щоб розташувати до себе слухачів. Тому ті, хто судився, прибігали до послуг осіб досвідчених, а головне, що володіли ораторським талантом. Ці люди, ознайомивши з істотою справи, складали за плату виступу своїх клієнтів, що ті заучували напам'ять і вимовляли на суді. Таких авторів мов називали логографами. Бували випадки, коли логограф складав одночасно мову і для позивача і для відповідача — тобто в одній мові спростовував те, що затверджував в іншій (Плутарх повідомляє, що один раз так надійшов навіть Демосфен).

Найбільшим теоретиком і вчителем красномовства в V столітті до н.е. був Горгій із сіцилийського міста Леонтіні. У 427 році він прибув в Афіни, і його митецькі промови привернули загальну увагу. Пізніше він об'їздив усю Грецію, усюди виступаючи перед слухачами. На зборах греків в Олімпії він звернувся до тих, що зібралися з закликом до єдності в боротьбі проти варварів. Олімпійська промова Горгія надовго прославила його ім'я (йому була поставлена статуя в Олимпии, основа якої знайдена в минулому столітті під час археологічних розкопок).

Історія зберегла дещо з творчої спадщини Горгия. Зберіглася, наприклад, порада оратору: «Серйозні доводи супротивника спростовуй жартом, жарт - серйозністю». Цілком збереглися лише дві мови, приписувані Горгию,— «Похвала Олені» і «Виправдання Паламіда», написані на сюжети міфів про Троянську війну. Ораторське мистецтво Горгія укладало в собі багато нововведень: симетрично побудовані фрази, речення з однаковими закінченнями, метафори і порівняння; ритмічне членування мови і навіть рима наближали його мову до поезії. Деякі з цих прийомів надовго зберегли назву «горгіанські фігури». Горгій писав свої промови на атичному діалекті, що служить яскравим свідченням зрослої ролі Афін у літературному житті древньої Еллади.

Горгій був одним з перших ораторів нового типу — не тільки практиком, але і теоретиком красномовства, за плату юнаком, що навчав, з багатих родин говорити і логічно мислити. Такі вчителі називалися софістами, «фахівцями з мудрості». «Мудрість» їх була скептичною: вони вважали, що абсолютної істини не існує, щирим є те, що може бути доведене досить переконливим образом. Звідси їхня турбота про переконливість доказу і виразності слова: вони зробили слово об'єктом спеціального дослідження. Особливо багато вони займалися походженням значення слова (етимологією), а також синонімікою. Основним полем діяльності софістів були Афіни, де процвітали всі жанри красномовно-дорадчий, епідиктиний і судовий.

Найвидатнішим афінським оратором класичної епохи в області судового красномовства був, безсумнівно, Лісій (біля. 415—380 р. до н.е.). Батько його був метеком (вільним, але не мав цивільних прав людиною) і володів майстерні, у якій виготовлялися щити. Майбутній оратор разом із братом учився в южно-италийском місті Фурії, де слухав курс риторики у відомих софістів. Приблизно в 412 році Лісій повернувся в Афіни. Афінська держава в цей час знаходилося в скрутному стані — йшла Пелопоннесская війна, невдала для Афін. У 405 році Афіни потерпіли нищівну поразку. Після висновку принизливого світу до влади прийшли ставленики перемігшої Спарти, «30 тиранів», що проводили політику жорстокого терору стосовно демократичного і просто безправним елементам афінського суспільства. Великий стан, яким володіли Лісій і його брата, було причиною розправи над ними. Брат Лісія був страчений, самому оратору довелося рятуватися втечею в сусідню Мегару. Після перемоги демократії Лісій повернувся в Афіни, але одержати цивільні права йому так і не удалося. Першою судовою мовою, вимовленої Лісієм, була мова проти одного з тридцяти тиранів, винного в смерті його брата. Надалі він писав мови і для інших облич, зробивши це своєю головною професією. Усього йому приписувалося в стародавності до 400 мов, але до нас дійшло тільки 34, причому не усі з них справжні. Переважна більшість збережених відносяться до жанру судових, але в збірнику ми знаходимо і політичні, і навіть урочисті мови — наприклад, надгробне слово над тілами воїнів, що упали в Коринфской війні 395 — 386 років. Характерні риси стилю Лісія чітко відзначаються древніми критиками. Виклад його простий, логічно і виразно, фрази короткі і побудовані симетрично, ораторські прийоми вишукані і витончені. Лісій заклав основу жанру судової мови, створивши своєрідний еталон стилю, композиції і самій аргументації — наступні покоління ораторів багато в чому йому випливали. Особливо великі його заслуги в створенні літературної мови атичної прози. Ми не знайдемо в нього ні архаїзмів, ні заплутаних оборотів, наступні критики (Діонісій Галікарнасський) визнавали, що ніхто згодом не перевершив Лісія в чистоті атичної мови. Живим і наочної робить розповідь оратора окреслення характеру (етопея) — причому не тільки характерів зображуваних облич, але і характеру обличчя, що говорить, (наприклад, суворого і простодушного Евфилета, у вуста якого вкладена мова «Про убивство Ератосфена»).